Тепер ось і вас годую, мов курей. Корму маю вдосталь, бо курей для воєводи треба силу-силенну. Щодня в нього на учтах по десять та й по двадцять бояринів та ієреїв. Бувають посли чужі, купці.
— Оце! — хмикнув Іваниця. — То ми для тебе кури! Хоч би вже півні!
— Півнів не тримаємо. Чи раз хоч чули, як тут півень піє? Воєвода не любить, щоб у нього на дворі будь-хто подавав голос. Ні пісень, ні криків.
– ї соловейків не чули в Києві. Ото весна! — Іваниця мовив це так, ніби в усьому завинила перед ними Ойка. Та дівчина не збентежилася.
— Коли людям їсти нічого, — різко відповіла вона Іваниці, — то не співають і соловейки!
— Дітей не бачили тут жодного разу також, — зауважив Дуліб.
– І дітей не любить. Поки я була малою, то й мене не випускали перед очі воєводі. Сам дітей не має і не любить. Вони безплідні всі: Войтишич, і Ананія, і сестра ігуменова, яка була жоною воєводиною. Померла кілька літ тому.
— А як виросла, то тебе пускано перед очі? — поспитав Іваниця.
— Бачив те, що показувала? Можу й ще показати! І всім, хто рвався б до мене!
Вона крутнулася, блиснула своїми дивними очима не знати, чи гнівливо, чи лукаво і зникла з хижі, причинивши за собою двері з прибитими ззовні для виду двома дошками навхрест.
— Нащо ти докучаєш дівчині? — сказав осудливо Дуліб. — Зробила для нас так багато, як ніхто в цьому городі. Не повинен дивитися на неї, як просто на будь-яку дівчину.
— Оце! Кожна дівчина — це невідкрита земля. Невідкрита й незавойована. Вона жде, щоб її відкрили і завоювали. То вже так. Хоче цього, але й бореться проти цього. Як би те пояснив, лікарю?
— Бо в жінці, коли хочеш, міститься Бог. А Бог зітканий всуціль з суперечностей. Як сказано: десниця не відає, що робить шуйця. Так і Бог. Повеліває сушею, але й водами також. Запалює вогонь і гасить його вітром. І все те — водночас.
— Не знаю про Бога нічого, — зітхнув Іваниця. — Та й що мені до нього? Не бачив його ніколи і не побачу, бо й ніхто не бачив. Жінками ж населена земля. І що є солодшого на світі? Я завжди був добрий до них, і вони так само були добрі до мене. Щастя само приходило до мене, ніколи я не брав його силою.
— А нині?
— Нині взяв би й силою. Готовий на все. Хочеш щирості? Заважаєш ти мені, лікарю. Стримуєш, чи що. Та й сила — яка в мене тепер? Отут — у цій паршивій хижі? Як плазую в бузинові кущі за потребою, то й жити перестає хотітися. Хіба ти чоловік? Сидимо, ховаємося, ждемо. А чого?
— Треба виждати, поки помине якийсь несприятливий час, — ось усе, що можу тобі сказати. Аби могли вирватися з Києва, то пришвидшили б свій час, а так здалися на його волю.
— Оце! Час. А що воно таке — час?
Час став їхнім найлютішим ворогом, бо інших ворогів для них обох не існувало, поки ніхто не довідався про їхній сховок. З часом треба було боротися, його треба було згаяти, змарнувати на які-небудь дрібниці й дурниці; Іваниця діставав зі свого мішка ремінну вуздечку, яку прихопив з собою не знати й навіщо, сидів, перебирав її, подзенькував вудилами, мугикав собі щось під ніс. Дуліб розкладав пергаменти, перечитував понаписуване, намагався думати, але переконувався, що неспроможен до цього чи то через безглузду безвихідь, у яку потрапив, чи то через оте Іваницине перебирання вуздечки, яке лежало цілковито поза межами здорового глузду,
— Нащо ти взяв оту вуздечку? — питав його Дуліб.
— Оце! Кожен бере, що може.
— Маєш вдоволення, перебираючи ремінці та бляшки?
— А що маю робити?
— Ну… Я не знаю… Але міг би…
— То буду лежати. Ось відвернуся до стіни й лежатиму. Хочеш, щоб одвернувся од тебе? То й відвернуся.
Він справді ліг, одвернувся до стіни й затих.
– Іванице! — покликав через деякий час Дуліб.
— Ну?
— Образився?
— Оце! Коли тебе обдурено, то весь світ немилий.
— Ти й досі про оте наше суздальське сидіння?
— Може, й про те, а може, й про се. Знов сидимо. А за віщо? За когось і для когось?
— Там ми просто зготовлялися до важливої справи. Тут терпимо вже задля справи, яку спробували робити. Намовляли ми люд проти князя Ізяслава, виходить, отож Ізяслав міг нас закувати в залізо, а то й убити.
— Оце! Колись я був просто Іваниця і не мав клопоту ніякого. Тепер став тим, кого можуть убити. Хочуть убити. Шукають для цього, ловлять. А за віщо? В ім'я задуманого князем Долгоруким? З одного боку князь, з другого боку ще один князь. Іваниця між ними. Один князь може вбити Іваницю в ім'я другого князя. Та не в ім'я самого Іваниці, виходить. Чи був хто серед людей, хто просто захищав своє власне ім'я, Дулібе? І щоб убивали його за те, що він є — він, а не чийсь прислужник, посланець, вивідник, речник?
— Як на це подивитися. Коли ти переймешся думами князя Юрія, скажімо, тоді ти…
— Я не хочу перейматися чужими думами! Своїми хочу!
— Тоді треба їх мати. І такі, щоб підносили вони тебе над багатьма, щоб люди запалилися твоїми думами, пішли за тобою.
— А коли сам?
— Сам чоловік не може. Безсилий. І коли зникає, то безслідно.
— Зате мертвим судилася вічність. Так кажуть святі отці?
— Мертвим судилася вічність, але живим ще більше судилася вічність, — ось про що треба думати й дбати, Іванице.
Іваниця замовк, лежав тихо, може, заснув.
Ночі в них переплуталися з днями. В хижі панувала пітьма, вночі вона густішала, вдень трохи роз'яснювалася — ото й усього. А чи роз'яснювалося в їхніх душах? Ще чули іноді ночами, як похмуро кричить десь неподалік сич, віщуючи комусь скору загибель. Але кому? Знову нечутно й непостережно з'являлася Ойка ночами, про її відвідини здогадувалися вони лише вранці, коли бачили їжу, воду в дерев'яних цебриках — і для миття, і для пиття, хоч досхочу мали пива й меду.
Іваниця з того дня, як востаннє бачили вони Ойку, лежав, одвернувшись до стіни обличчям, так їв, так спав, коли ж не спав, то мовчав уперто й затято.
— Помився б ти, — порадив йому Дуліб, — Ойка тягає нам воду цілими цебрами.
— Навіщо?
— Ну, людині приємно бути чистою.
— Хто це знає?
— Кажу тобі — отож знаю. Хіба забув: я лікар.
— А в Суздалі і сам не мився, коли сиділи в порубі.
— Там не давали. Що б то й за поруб, коли б ми з тобою викупувалися та вихлюпостувалися? А отут Ойка старається. Воду носить. Хоч для неї мав би митися.
— Оце! Дівки люблять, щоб од чоловіка пахло чимось.
— Не свинею ж.
— Не свинею — то кнурякою!
Дуліб промовчав. Міг зрозуміти якоюсь мірою озлоблення Іваницине і навіть не подумав якось про те, що Іваниця досить невдало вибрав місце для проголошення своєї самостійності, хоч досі горнувся до свого старшого товариша, ішов усюди за ним, бо полишений в самотині, здавалося, не знав би, як ступити, що сказати, кому вклонитися. Йому потрібен був поводир, як сліпому Ойчиному батькові, інакше цей добродушний хлопець не вмів жити. Тепер же заволоділо ним озлоблення і, треба визнати, що ні час, ані місце до того не надаються аж ніяк. Та чи й може надаватися до цього будь-яке місце на світі? Втікаєш од зла, воно наздоганяє скрізь. Утікати й не слід. Ліпше боротися. Коли вмієш і можеш.
Схилившись над пергаментом, Дуліб писав: „Воля — це право до різноманіття. Вона мовби рідна сестра запамороченню голови. Водночас людина змушена вибирати, обмежуючи тим самим свою волю. Князі вибирають своїх підданих, піддані — князів. Князів вибирати — однаково що богів. Колись у нашій землі було багато богів. Вони відзначалися лагідною байдужістю, перед ними не доводилося гнути колін, вони вдовольнялися простою шанобою, не знали почуття заздрощів і мстивості, як нинішній християнський Бог. Тоді ти міг вибирати собі бога, перебирати всіх, поки натрапиш на того, який тобі до вподоби, і це багатобожжя більше відповідало різноманітності уподобань і нахилів людини. Бо вибирав тоді не просто бога, який подобається, а який потрібний саме тої хвилі. Тепер Бог один, отож і князь один. Хто хоче подобатися власному князеві, не може служити іншим. Тоді хто ж вільний, а хто раб? Ліпше називатися рабом і бути вільним у виборі, ніж називатися вільним, а по суті бути рабом, не маючи нічого, поза одним, назавжди даним тобі повелителем. Свобода загрожена щоразу, коли хтось хоче привласнити лише собі всі правди й слушності. Тому ліпше гинути з багатьма лагідними богами, аніж квітнути під владою тирана“.