Тоді Ізяслав мерщій спорядив гінців до свого брата Ростислава в Смоленськ, прикликуючи його на поміч, але тепер уже смоленський князь не міг повірити в справжність походу Долгорукого і звелів переказати Ізяславові, що вирушить лиш тоді, коли суздальці пройдуть Чернігів і вдарять ще далі на південь…
А Святослав тим часом виїхав навстріч Долгорукому, й зустрілися вони коло Яришева, разом обідали, і вірний Вацьо затягав пісню про те, що „хто кого спограє, той того спіймає, а князь спограв, да й ворога спіймав, прив'язав коню до хвоста. А пустив коня по пужарищі. Чорний пужарець ніженьку коле, ніженьку коле, все підбуждає, що сліди кровця все заливає, а чорний ворон все залітає, а з слідів кровцю все випиває…“
— Не проливати кров іду, — сказав Юрій, — бо міг би пролити її ще взимку, зустріти Ізяслава на Волзі, вирізати на пень усю його дружину. Але навіщо? Хай злякається моєї сили і відступиться — ото й усього. Не спалю жодного города по путі, нічого не поруйную, бо вже до сить було руйнувань. Можу взяти будь-який город, і самий Київ так само. Поставлю ящики, з яких метатимуть у город бочонки з горючою смолою, важкі бруси, втикані гострим залізом, каменюки. Звелю спорудити з дубових колод вежі й на котках підтягну волами до самих валів городських, а з веж вої суздальські стрибатимуть на голови обложених. Проб'ю брами стіноломами. Ввійду в город, сяду. То й що? А згодом супротивник мій так само обложить у городі мене і почнеться те саме. Треба, щоб у цілій землі був один-єдиний господар і не мав він супротивників, а всі людове щоб були заодно. Половців наймаю навіщо? Бо живуть на нашій землі, вже їх нікуди не подінеш, раз прийшли сюди ці люди. Окрім того, хочу відвернути їх від набігів та грабувань, привчати до нашого способу життя. Не кожен це збагне, а дехто й не захоче ніколи збагнути — та перед сумлінням своїм чистий я.
Товстий Святослав Ольгович мовчки сопів за столом, не знати, чи й вірив словам Долгорукого, чи ще й досі роз'їдали його сумніви; коло нього сиділа й княгиня, так само товста, як і муж її, але тілесність її походження була благородного й високого: княгиня ждала дитяти.
Тож Вацьо, на зморгнення князя Юрія, затягнув, а дружина весело підхопила пісню, яка розм'якшила відразу обросле жиром серце князя Святослава: „Воротаре, воротаре, відтвори воротонька! А хто воріт кличе? Князеві служеньки. Що за дар дасте, що за дар дасте? Мізинне дитятко, мізинне дитя. А в чім те дитятко, а в чім те дитя? У сріблі, в золоті, в ткацькій роботі!“
На ранок княгиня розрішилася донькою, названо було дитя Марією; Святослав затримався на суботу й неділю, а в понеділок вирушив зі своїм полком, наздогнав Юрія і приєднався до нього.
Покликано було й чернігівських князів, але від них прийшов лише Святослав Всеволодович, який тримався свого рідного стрия, а Володимир та Ізяслав Давидовичі стали виказувати Юрієві за те, що не захистив їх, коли Ізяслав палив городи в Задесенні (вони мовби забули, що Долгорукий не став захищати навіть своєї, Суздальської землі від розбійницького нападу Ізяславового, тим самим показавши всім, хто ж справді забіяка в цій землі, а хто князь мирний), пиховито заявили, що не можуть гратися душею, і вже коли цілували хрест Ізяславові, то не відступляться від свого цілування. Видно, Давидовичі, так само, як і всі, не вірили ні в справжність намірів Долгорукого, ні в його вміння вести війну, ні в його перемогу. А коли й закрадалася в них думка про ймовірну звитягу Юрієву, то не дуже лежало в них до цього серце, бо знали: тоді й Чернігів з'єднається з Києвом в одне, і вже справді не доведеться ні їм, ні дітям їхнім „гратися душею“, як уміли чернігівські князі, починаючи ще аж від часів Ярослава Мудрого.
За місяць ждання коло Біловежі сила в Долгорукою зросла неймовірно. Прийшли половці, прийшли берладники, про яких ніхто й не чував досі і не міг уявити, скільки їх насправді і які вони. Ізяслав знову погнав послів до Ростислава в Смоленськ з тривожним закликом: „Брате, вже Гюргій поминув Чернігів, приходь, та разом побачимо, що нам Бог дасть“.
В Києві було голодно й тривожно. Тепер не стояли по досвітках вози перед брамами великого города, торжища! наполовину опустіли, продавалися там хутра, коштовні тканини, вироби з заліза, срібла, золота, щодень намножувалося жебрацтво, крадено й з'їдано коней у дружини і у воєвод, ждали нового хліба, але зерно, посіяне повесні в суху землю, не проросло, його вивіяли й порозносили люті вітри, які гасали над усією землею з самої зими, не втихаючи, не влягаючись, так ніби заповзялися по! кінчити з усім сущим, передовсім з родом людським.
Слово „Долгорукий“ гриміло повсюди, як запорука порятунку, надія на вибавлення, ніякі кари не могли за›1 радити, тисяцькі були безсилі, у восьминника Петрила, коли ставав він перед князем, очі металися, мов дві повії царгородські, але втішного сказати Ізяславові не міг, хоч і перелічував, скільком заткнуто горлянки, скількох киї нуго до порубів, скількох послано туди, звідки не повертаються, чим порушено споконвічні київські правди й звичаї, за якими людину заборонялося карати смертю навіть за найтяжчі провини, обмежуючись щоразу лише вірами.
Ізяслав їздив по Києву, плакав прилюдно, збирав на трапези дружину, боярство, ліпших мужів, велів пускати туди й гольтіпак, щоб розносили вони по всьому городу його слова, скаржився на Долгорукого: „Аби ж він прийшов лише з синами, то яка йому волость до вподоби, ту! й узяв би. А він привів на мене диких половців і ворогів моїх Ольговичів, отож і хочу битися!“
І поки плакав та підгодовував своїх наближених та й знов плакав і виказував Юрієві за його дружбу з половцями, сам потаємно послав до бунтівливих половецьких ханів одного з чотирьох Микол, а саме Безвухого, пустивши перед тим чутку про тяжку неміч бояринову й оголосивши розшукування свого прибічного лікаря Дуліба, який, єдиний лиш, міг порятувати вірного боярина.
Про половців мова повинна бути осібна.
Ніхто не знав, звідки прийшли половці, а було те ще при синах Ярослава Мудрого. Вони витіснили печенігів, ще дикіших за них, зайняли їхні степи, не змирилися з руськими князями, як то зробили торки й чорні клобуки, яким київський князь відвів землі понад річкою Рось і пустив аж до Прип'яті, так що з одного боку Київ мовби стерігся городом Торчеськом, а з другого — Чорнобилем. Половці не хотіли закорінюватися в землі. Все їхнє життя було суцільною втечею, вони міняли небо і землю, траву і вітер, нітрохи не змінюючись самі. На землю, куди приходили, дивилися, як на свою власність, і для тих, хто там народжувався, ставала вона на час коротший чи довший батьківщиною. Гнали поперед себе безліч рогатої й дрібної худоби, та головна їхня турбота й дбання зосереджені були на конях. Звиклі з дитинства їздити верхи, вони вважали принизливим ходити пішки. Часто сідали на коней боком, по-жіночому, й так сидячи вели мову про справи, роздумували, сперечалися, продавали, купували, пили, їли, спали, схилившись на вузьку шию свого скакуна, і бачили в снах нові землі, нове небо, нові трави, нові вітри. Найщасливішим вважався той, хто гинув у битві, їхнім перемогам раділи навіть звірі й птиці; вовки вибігали з байраків і, задираючи морди до неба, щасливо завивали; орли й жовтоногі птахи радісно кричали на перемогу; половецьким богом була лиш сила, їй вклонялися, їй приносили пожертви, найсолодшою з яких була знову ж таки перемога, бо поразка вкривала ганьбою ціле плем'я і цілий народ; щасливі очі, які не бачили поразки, щасливі вуха, які не чули про неї; жони половецькі при поразці вбивали втікачів, у грудях яких серця дрижали удвічі дужче, ніж у грудях хоробрих, різали старих, задушували новородків, кидали їх під кінські копита і заколювалися самі. Пісень співали про землю, коней, ранкові зорі й смерть воїнів, а більше й ні про що. Зверталися в пісні од імені мертвих героїв до вороння й орлів: їж, орле, мою юність, наситься моєю мужністю, твоє крило виросте від того на лікоть, а пазурі — на п'ядень.
Володимир Мономах ціле своє життя бився з половцями, хотів упокорити їх, приборкати, розсіяти; прозвано його грозою половців, бо справді замкнув їх у їхніх стійбищах: боялися самого імені Мономахового, однак по смерті князевій знову піднялися племена, взялися за своє; стугоніла земля від їхніх коней, горіли села й городи від набігів. Мономах замирився з двома колінами половецьких ханів Гіргеня й Осеня, породичався з племенем Осеневим, взявши синові Юрієві в жони дочку його сина Аєпи, тоді як Олег чернігівський своєму синові Святославу взяв онуку Гіргеневу. Згодом, коли хана Аєпу отруїли волзькі булгари, Юрій ходив мститися за свого родича, і то був його єдиний похід, в якому він припустився руйнувань, пожеж і несправедливостей, хоч, кажучи щиро, провина в тому була не Юрієва, а його диких родичів, які супроводжували його в поході.