Не вистояв і чернігівський князь Ізяслав Давидович, який, власне, й не мав тут за що битися і лише ждав, хто пересилить, щоб вчасно відвернутися від переможеного. Переяславці, як стояли, так і лишилися стояти; гук битви їх не приваблював, вони не хотіли вдаряти в спину Ізяславові, але й супроти Юрія йти не намірялися, гукаючи до гінців Ізяславових, які передавали веління київського князя вступати в битву: „Юрій нам князь свій! Давно вже б мали стати під його руку!“
Була ще надія в Ізяслава на братів, яких послав на Юрієву дружину, сам вибравши для удару Ольговичів: перше, щоб поквитатися з ними за відступництво від хресного цілування, а головне ж, сподіваючись, що не витримають його натиску, маючи недавні ще спогади про те, як бив їх понад Сеймом і Десною. І Ольговичі справ ді не стримали Ізяславової дружини; вона прорубалася крізь їхній полк, проскочила за спину суздальцям і стала збиратися докупи в нерозгризний залізний горіх, щоб зненацька нанести удар звідти і змінити перебіг битви. І мабуть би, й цього разу здобичливий Ізяслав торжествував перемогу, та не встиг він зібрати докупи свою розпорошену недавньою січею дружину, як помітив, що звідусіль оточують його якісь дивно-строкаті, ще ніколи й; ніде не бачені воїни. Попервах, поки він сам скакав і дружина теж скакала, відбігаючи від порубаних полків Ольговичів, ніби нічого й не змінювалося. Позаду клекотіла битва, десь далеко попереду, за валами, мали б ховатися товари Долгорукого, а тут були зелені трави і купи верб подекуди, мов зелений дим. Але ось неспогадано змінилося щось довкола, дружина ще скакала вперед, та враз мовби не стало ні трав, ні верб, нічого, — все довкола завирувало, закипіло, заяскріло, різонуло нестерпними, як вогонь, барвами, дзвенючим криком; дружина князева мовби вглиблювалася у велетенський рій, але не бджолиний, і не пташиний, а, сказати б, диявольський, чи що. Сто, а може, тисяча, а може, й десять тисяч страхітливих вершників, не схожих ні на звичайних воїнів, ні на диких, чорних половців, не схожих і один на одного (може, в тому й полягав увесь жах сеї навали), в якомусь строкатому одягові, що не знати кому б і личив, з свистом, ревінням, тюканням, гійканням, реготом, розмахуючи велетенськими мечами, наставляючи поперед себе небаченої довжини списи й ратища, мчали звідусюди на дружину Ізяславову. І ось дружина, яка щойно мала намір зібратися докупи, щоб ударити в спину Юрієвим полкам, а тепер би й поготів мала скупчуватися для відсічі отим химерним нападникам, кинулася врозтіч; кожному видавалося, ніби саме на нього мчить озвірілий розкричаний зарізяка, а може, й не один, а два або й три, і єдиний порятунок — прослизнути між ними, вирватися на вільний простір і гнати чимдуж звідси, не зупиняючись до самого Дніпра. Самому князеві Ізяславу теж видалося, ніби просто на нього летить небачених розмірів вершник, увесь у червоному, ніби облитий кров'ю, і меч, який тримає над головою, світиться на сонці так само криваво, як і його одіж. І від цього моторошного видовища князь забув про свій намір зібрати дружину, забув про битву, яку хотів виграти, забув про все, що позаду, погнав свого коня вбік од червоного вершника, втікав разом з своєю дружиною і вже не бачив, як утікають за ним усі київські полки, як пішло врозтіч усе, хоч ніхто з суздальців і не переслідує їх.
Не думав тоді князь київський ні про що. Вже й князем перестав бути, вже й суто людського в ньому мовби не лишилося нічого, тільки скімлило щось у тому місці, де малася бути душа, яка від страху вилетіла з князя, і він тепер гнався за нею й не міг наздогнати. В тій божевільній втечі вдалося йому ухилитися від червоного вершника, і він от-от мав би поєднатися з своєю втраченою від перестраху душею, як тут десь збоку вивернувся новий вершник, чорний, на чорнім, ніби сажею вимазанім коні, чорнопикий, з велетенським списом, і, розкриваючи в чорному крикові рот, погнав на Ізяслава. Князь рвонув убік, потрапив на болотисте місце, з-під копит у коня приснуло багно; чорний вершник вмить допав князя, але й сам засів у багновиську; а тим часом Ізяславів кінь вискочив на тверде і вже тепер не зупинявся до самого Дніпра.
Берладники доловлювали та в'язали сирицею порозлякуваних дружинників Ізяславових. Тоді з'їхалися посеред зеленої луки, попустили повіддя коням, щоб змогли ті дотягнутися губами до паші, перегукувалися й пересміювалися з своїм князем і між собою, реготом стріли рябого Кузьму Ємця, що хвалився привезти Ізяслава нанизаного на спис, мов вепря на рожен.
— Де ж князь, Кузьмо?
— Спис везеш, а князя катма?
— Чи прибив його списом до верби?
Кузьма спробував витерти спітніле своє обличчя, але воно однаково блищало, бо в кожну віспину ніби поналивав хто.
— Кінь у нього князівський, а в мене лиш ігуменський! — огризнувся.
— Чом же не дістав списом навкидя?
— А мені списа жаль.
Ізяслав тим часом, дібравши ледве що третину своєї дружини, переправився через Дніпро коло Канева і притьмом подався до Києва, остерігаючись, щоб Долгорукий його не випередив і не ввійшов у розчинені брами города першим.
А Юрій не міг піти з-під Переяслава. Мав поховати всіх, хто поліг у битві, — своїх і чужих, бо які ж вони чужі? Скинувши шолом, їхав ступою в супроводі синів, воєвод, дружинників по зеленій луці, сумно дивився на мертвих, коротко кивав, щоб помогли пораненим, велів одпускати полонених, які попадалися йому перед очі, бо гріх великий брати в рабство єдинокровних братів, та й не можна керуватися злістю, коли хочеш здійснити великий задум, — треба щадити покірних, а приборкувати лише зухвалих. І ось тут продерлася крізь кінний супровід княжий знавісніла від горя жінка, біла, витка, розмахана, вискочила наперед Юрієвого коня, рвонула руками сорочку, безсоромно оголила перса, заголосила:
— Вбили-и-и! Та й убили ж його-о-о!
Князь натягнув повіддя, став мовчки, не питав, кого вбили, але жінка й не потребувала розпитувань, бо хіба ж для того наздоганяла князя й пробивалася наперед нього?
— Виривця мого вбили-и-и! — голосила вона, виявляючи досить відвертий намір додерти свою сорочку й показати князеві та його супроводу все, що має доброго й лихого; і коли Долгорукий почув ім'я свого дружинника, якого вже давно ніхто не знав Виривцем, а тільки Вирвикишкою, то ворухнувся на коні, хотів щось промовити до Оляндри, про яку лиш чув, але бачити не бачив ніколи, однак стримався; тільки нижче схилив голову, ніби хотів окремо посумувати над Виривцем, який колись був гарним дружинником, завжди любив вириватися наперед у сутичках з ворогом, та й тут, власне, вирвався поперед усіх, може, й до битви і до перемоги суздальської спричинився саме своєю мужністю і своєю смертю найпершою.
— Де тіло Виривця? — поспитав Юрій через плече.
— Повезли до собору, — відповіли князеві.
— Чуєш, жінко, — сказав князь до Оляндри. — Над тілом мужа твого молитиметься сам єпископ Євфимій.
— А хто ж мені його поверне-е? — заголосила ще болісніше Оляндра, затуляючи обличчя і крізь пальці зблискуючи на князя такими очима, що й мертвий би підвівся.
Юрій відвернув коня, поминаючи Оляндру, але вона не відставала, бігла за вершниками, плуталася в розшматованій сорочці, безсоромно світила наготою, кричала зухвало:
— А хто ж мені мого Виривця замінить! Хіба що ти, князю, заміниш! Так старий!
Вацьо хотів одігнати її бодай трохи вбік, але вона не далася, закричала на нього:
— А ти, жеребець халастаний, чом женеш мене! Хочу до князя! До князя Юрія хочу, бо й хто мені поверне мого Виривця!
В собор вона не рвалася, десь згинула. В сизому кадильному диму стояв Юрій зі своїми синами. Княжна Ольга прибула до собору разом з Іваном Берладником, який не здійняв і тут свого червоного вбрання, лиш накинув на плечі легке чорне корзно — знак печалі. Старий, пригорблений єпископ Євфимій, плачучи щирими слізьми, промовляв слова про невинно убієнних, про вічний спокій. „Не ридай мене, мати, зрящи во гробі…“