— Чом же не просишся до слова? Чи в Києві не маєш чого сказати?
— Скрізь маю що сказати, князю, — підвівся Громило. — Дозволь?
— Кажи.
— Слово моє буде таке.
— Про суздальського коника колись була мова, — нагадав йому Долгорукий. — Обіцяв я тобі, що ввійде наш непоказний, та міцний зате коник у київські брами?
— Обіцяв, князю, і сталося.
— То про що ж буде твоя мова? Ще про коня?
— Як завжди, князю. Про коня та й про коня. А ще про хом'яка. Жив собі хом'як коло води. Мав простору нору, старий був, аж сивий, обклався жиром, звик до своєї нори, любив вільгість, запах прив'ялих трав, гнилого листя, любив тишу й спокій для себе.
Та ось повз хом'якову нору провів раз жеребець табун тарпанів на водопій. Задрижала земля, від іржання розідралося повітря, огир ввійшов у воду по саме черево, понюхав, тоді став пити, а за ним і цілий табун. Вподобали тарпани тую воду, стали бігати туди щодня, щоднини тепер дрижала земля і роздиралося повітря над хом'яковою норою, розтрясався жир хом'яків, пропав сон, все порушилося. Тарпани входили в воду по саме черево, пили довго й усмак. Жили там на воді качки, гуси, лебеді, журавлі, нікому тарпани не заважали, а хом'як визирав із свого схову й злостився більше та більше. Коли ж тарпани виходили з води й, жируючи, починали качатися в траві, хом'як уже ніяк не міг знести цього, бо доводилося йому ховати свою морду глибоко в нору. Сидячи в самій глибині, надумав хом'як помститися огиреві. Вночі, коли все спало, вирив підземну пастку саме на путі тарпанів, став ждати. Огир летів поперед табуна, вскочив ногою в ту нору, кістка хряснула, боляче заіржав огир, а хом'як сидів у своїй норі й потирав товсті лапи. Ось так, ось так. На цьому й кінець притчі. Здоров будь, князю, та й стережись хом'яків!
— Та будь вони прокляті всі! — подав несподівано голос Войтишич, аж усі поглянули на нього і багато хто відзначив, що старий воєвода вельми схожий на старого жирного хом'яка.
— То, може, тепер і пісню, Вацьо? — поспитав Долгорукий, відпивши на подяку Громилові.
Вацьо став за князем, заплющив очі, склав на грудях руки, соковитим голосом почав: „Ой кривого ганця, ой в кривому танці“.
„Та не виведу кінця!“ — підхопив Юрій, а за ним і всі, хто вмів та хотів співати, окрім ієреїв, яким годилося співати лише псалми, кондаки та тропарі.
„Що виведу — то урветься, — текла далі пісня, — що виведу — то урветься, а мій милий засміється. Молода ключниця по замку ходила, ключами дзвонила, — встаньте, не лежіте! Встаньте, не лежіте — весну сторожіте“.
— Про дружину, про дружину! — загукали за столами, і Вацьо завів: „Пустимо стрілку, як грім по небу, пустимось кіньми, як дрібен дощик, блиснем шаблями, як сонце в хмарі…“
— Співаєш, князю, — вередливо надулася княжна Ольга до Берладника, — до мене ж і не мовиш.
— Шаную тебе, княжна.
— А коли мені сього мало?
— Схиляюся перед тобою.
– І сього мало.
— Перед твоєю красою схиляюся.
— Князівські доньки рано беруть шлюб, правда?
— Того вимагає їхнє становище.
— Я не впокорюся! Не віддамся нікому!
— Ти дуже гарна, за тобою приїде хоч і сам імператор.
— Не піду й за імператора! До того ж він, мабуть, старий.
— А коли молодий?
— Однаково.
— Твоя сестра пішла в Новгород-Сіверськ і вже княгиня.
— Я вища за неї. Сиджу коло тебе, князю, і вже тим вища.
— Люди не можуть сидіти ціле життя.
— А бути поряд — можуть?
— Важко. Життя не дає людині спокою.
— Ти ж сильний, князю.
— Ну, так. Але що сила одного чоловіка? Ось я тут, а княгиня моя і син малий, теж Іван, аж у Смоленську. І не можу бути коло них. Сила моя кінчається.
— А коло мене?
— Коло тебе сиджу.
– І не говориш зі мною, а співаєш!
— Тепер говорю.
— Мені мало! Не я мала ще, а мені мало, князю Іване! Я не мала! Чуєш!
А на другому кінці столу Оляндра присікалася до Іваниці:
— Я співаю, а ти мовчиш?
— Оце — в мені й так усе співає.
— Усі співають, а ти хіба не вмієш?
— Коло тебе все забудеш. Вже й забув, чи спав коли з дівками, чи й ні.
— Не дівка тобі! Бояринею стану!
— Оце!
— То поглянь же ж!
Вона зіскочила з свого місця, перебігла через усю гридницю, стрибнула просто на коліна Долгорукому, вереснула:
— Чи вдержиш, князю!
Всі злякано вмовкли від такої несподівано-безпутної вихватки, очі найперше метнулися на ієреїв: чи ж не осудять? Але єпископ Ніфонт, зголодавшись у порубі, так налягав на їдво, що йому стало млосно і довелося вивести його з-за столу та покласти десь у повалуші, щоб віддихався; ті ж, що лишилися, відвертали погляди, тільки ігумен Ананія поволі заздрісно накинувся оком на вабливу Оляндру, промурмотів сухими губами: „Пильнуйте та моліться, щоб не ввійшли в спокусу. Дух-бо охочий, тіло ж немічне“.
На чиє тіло натякав — на своє чи князеве?
— Дай хоч дообідати, — засміявся князь Юрій до Оляндри, приймаючи її сміливий виклик, — бо ліпше грішити ситим, аніж голодним.
— То погодуй і мене, князю, — п'яно попросила Оляндра.
— Чим же?
— Люблю все печене з тіста. Калачі, товченики, перекладники, ламанці, переплітанці, завиванці…
– Із медом?
– І з медом, князю! Сама солодка, солодке й люблю… Та нема ж мого Виривця…
— Земля йому пухом, — підняв Юрій свою чашу, — випиймо за упокій душ воїнів наших полеглих.
Всі випили, Оляндра ж від нестримних веселощів ударилася в смуток, захлипала, намірялася досить виразно сховати своє обличчя на грудях у Долгорукого, той повів плечем.
— Обіцяв же ж мені! — захлипала Оляндра.
— Що ж обіцяв? — поцікавився вже й сам Долгорукий, щодалі дивуючись змінам, які щомиті відбувалися в цій незбагненній суздальчанці.
— Бояринею мене зробити обіцяв.
— Бояринею?
— За мого Виривця…
— Ну, — Долгорукий трохи розгубився, — не велів я нікого в Києві зобижати… Петрило!
— Тут! — гукнув восьминник.
— Підійди! — звелів князь.
Петрило поквапливо причовгав до Юрія, став коло нього, поблискував по-собачому очима.
— Ось Петрило, — мовив князь, — життя мені колись порятував. Ніколи того не забуду. Слуга мені — до кінця життя, хоч і не служивши. Був у Ізяслава восьминником, а лишився в Києві. Хочеш до мене?
— Все для тебе, князю, готов! Людей твоїх…
— Дружину дам, воєводою хочеш?
— Коли ласка, зостав восьминником. Звично вже, і лад умію дати Києву.
— Тоді так: Петрило віднині мій восьминник у Києві. Чи все ціле в городі?
— Все, князю.
— Не зачеплені двори ні боярські, ані чиїсь інші?
— Поставлено сторожу там, де без господаря.
— Як же то: без господаря? Петрило зам'явся.
— Кажи.
— Втекли з Ізяславом бояри. Бо лякалися. Ізяслав, як вступив у Київ після Ігоря, то бояр багатьох пополонив. Данила Великого, Гюргія Прокоповича, Ігора Гюргієвича, онука Мирославового. Пустив їх лише за викуп великий. Ось тепер Ізяславові бояри втекли з своїм князем. Боялися, що й ти, як Ізяслав. А я знав: не такий. І воєвода Войтишич знав. І…
— Хто ж утік?
— Втекли: Микола Старий, та Микола Кудинник, та Микола Плаксій, та ще Микола Безвухий.
— Безвухий? — засміявся Юрій. — То ось, жінко, маєш двір Миколи Безвухого. Петрило тобі й покаже. Відведеш Оляндру, Петриле, і віднині вона — бояриня київська.