Він помре за кілька літ, ставши врешті великим князем київським, помре вночі; не вози котитимуться тоді повз Ярославів двір; бо буде зима, — дівчата їхатимуть на санях і співатимуть так, як уміють співати лише київські дівчата, але вже не почує їх В'ячеслав.
Та ще коли те буде, тим часом старий князь вигідно розташувався на Ярославовім дворі. Юрієві мовби й місця не лишилося, та Долгорукий і не шкодував за тим. Як і в Суздалі, йому захотілося самотності, надокучали натовпи, які зустрічали щоразу, як він з'являвся на вулицях, набридали бояри й старша дружина, набридали нескінченні київські чвари, лихі чутки, тривожні розмови, таємничі випадки, неподобні вихватки якихось невловимих бешкетників. Князеві потрібна самотність для думання. Він умів усамотнюватися навіть тоді, коли довкола були сини й дружина; у великому ж городі, виходило, заховатися було тяжче. Тому з легким серцем поступився В'ячеславу Ярославовими палатами, а сам перебрався на Красний двір. Його, як і на Суздальщині, потягло розбудовувати, ставити нове, виказати перевагу над ворогами передовсім будуваннями, спорудами, бо те — зостається, в ньому розум, уміння й витворництво і князеве, і цілого народу. Зміцнив і перебудував Красний двір, став закладати палац з тисового дерева, присланого йому князем Володимирком аж з Карпат, на острові посеред Дніпра, на тому самому острові, де Ізяслав зганьбив сина Юрієвого Ростислава. Тільки будуваннями подолати можна і всіх ворогів, і недовір'я, і підозри, і навіть конечність свою людську на цій землі!
Новий палац на острові, ще й не викінчений, назвав Долгорукий Раєм, бо й що могло бути кращого на цій землі? Буйні розливи дніпровських вод довкола, соковиті трави побережжя, в затишку узгір'я Видубицький монастир, над ним — Красний двір, а далі — київські лагідно-зелені гори. Печерська обитель і десь вдалині, за поворотом ріки, вгадується під самим небом край київського валу, вгадуються верхи церков і теремів княгині Ольги, Володимира, Святополка. А внизу, понад Почайною, кипіння подільське, з якого мовби вихлюпується міст через Дніпро, поставлений Мономахом. Міст той, хоч і в руках у непокірливого воєводи Мостовика, однаково сповнює серце Долгорукого радістю й піднесеністю, бо де ще на світі побачиш таке диво!
Одне, безнадійне, відчаєне віче без князя, без бояр, без церковних ієреїв; і люди стали йти туди ще з досвітка, ніхто їм не перешкоджав, сторожа й собі приєдналася до натовпів, довго стояли там, ждали появи Долгорукого, перемовлялися й перегукувалися, тоді стали кричати зрозпачені, кожен намагався переситити іншого, були злі, голодні, відчаєні і безпорадні, і ось то тут, то там стали вириватися вигуки:
— До князя!
— На Ярославів двір!
— Де Довга Рука?
— Поставити його перед людом!
— Де наш хліб?
— Де мнясо?
— Дітоньки мруть!
— Всі погинемо!
— Де ж князь?
— Покинув люд!
— До князя!
— До Юрія!
І сталося майже так, як тоді, коли бігли вбивати князя Ігоря. Хтось кинувся перший, хтось хотів його наздогнати, ще інший хотів відстати — так вихлюпнулися з вічової площі й покотилися до Ярославового двору, забили його вщерть, задихалися в тісняві, нетямилися від крику, розпалювали себе ще більше тим криком.
Набряклі кров'ю обличчя. Розмахані руки. Несамовиті погляди. Розкричані роти. Всі рвуться до крику. Ніхто не хоче слухати. Гамір. Колотнеча. Ревище. Та що більше галасують, то менше чутно. Кожен б'є себе власним криком. Нагадують німих. Тут можна почути лише безмовних. Ці не піддалися загальному шалові. Зберегли спокій, їхня мовчанка мала стати найпромовистішою. Попервах загублені й потонулі в несамовитості крику, згодом виокремилися поодинокими острівцями спокою і розважливості. Тоді знайшли один одного. Пробиралися крізь розклекотаність з камінною впертістю. Може, зціплювали зуби. Може, впадали в розпач. Може, заламувалися в безсиллі. Того ніхто не відав. Захоплені марним галасом їх не зауважували. Нащо здалися нам спокійні? Хто мовчить, то не наш! Він не з нами. Його тут нема. Бо тут ми і тільки ми! Але нікому ще не вдавалося криком виростити бодай колосок жита. Добути жменю солі теж не вдавалося. Самотні в своїй мовчанці пам'ятали про це твердо. Не забували також і про те, що чоловікові часом треба або ж доводиться викричатися. Коли радість. І коли біль. І коли ненависть. І коли безсилля. І коли надмір снаги. І коли знаходить. І коли втрачає. І коли… Причин — без ліку. Кричати легше, ніж мовчати. І набагато простіше. Надто ж, як попадеш в ось таку розтелесованість. І вони з німою впертістю пробиралися крізь суцільний крик, щоб знайти один одного. Чи здогадувалися про те, що не самотні? Чи вірили, що шукатимуть недаремно? Були впевнені в тому, бо вже відчули перед тим силу поєднання. Починали все, тримаючись плече в плече. Були міцні й певні себе, але нечисленні. Коли ж зібрали довкола себе безліч люду, опинилися далеко один від одного. Розкидані, розметані, загублені, потонули безслідно. Тепер мали знову зібратися. Це нагадувало пробивання крізь водяні стіни. Билися крізь ревучі води. Мовчазність їхня попервах збувалася неувагою. Згодом вона видавалася смішною. Тоді стала підозрілою. їх ніхто не впізнавав. І не знав. Хто не кричить, той не наш. Чужий. Такого не потерпимо. Ті не сперечалися. Були згодні, їм — робити своє. Може, єдині знали, що мають робити. Бо в крикові чоловік часто забуває свої початки. Забиває собі памороки. Вся сила йде горлом, і нічого більше не зостається. Хоча що таке сила? Вона знову з'явиться, коли треба. Отож вільно розкошували в крикові, махнувши, зрештою, на тих загадкових і підозрілих. Проштовхуються кудись — то хай. Пробиваються — на здоров'я. Мають потребу якусь? У кожного своя потреба. Ще вчора їх упізнавали скрізь і всі. Ще й сьогодні. Поки не почався галас. В клекоті потонуло все. Пам'ять також. Тепер кожен заповзявся пересилити голосом коли не всіх, то бодай найближчих, і знай репетував, аж очі рогом лізли.
Здавалося, все це триває цілу вічність. Насправді облічувалося кількома митями. Було мов гриміння грому, мов спалах пожежі, мов удар води, що проривала греблю. Несамовитість враз змінилася заклопотаністю. Бо ті, з'єднавшись, пішли кудись, і виходило, що ведуть за собою всіх. Мовчки, але за собою. Іншого шляху не було. Та й який шлях, коли ти перед цим стовбичив на місці і пробував з крику добути чи то заохочення, чи то знання. А ті мали в собі спокійне знання, і їм усі повірили. Як, до речі, вірили й до цього. Тепер з'явився спогад. І тих упізнано. Он той, продимлений наскрізь, — то залізоруб з-над Почайни. А той, у світлій бороді, мов у стружці, — відомий усьому Києву Стварник. Сліпий Ємець з списом — то сліпий Ємець; попереду ж донька Ємцева, метка, мов коза, а норов у неї чортячий. Ще поряд з ними всіма — хоч і не київський, хоч і терся коло всіх князів, а тепер свій, та ще ж який свій! Іваниця! Гарний і дужий, серце втишується, на нього дивлячись, усміхається він так, наче йде на сватання, а йде ж, може, на смерть! Бо не ховається за спини, виступає чи й не найпершим і спрямовує похід куди? До Ярославового двору, до князя, до сили найвищої, найзагрозливішої, сили завжди ворожо-суворої для простого люду, звиклої лиш брати, віднімати, але ніколи не давати. Ну, що їм сила якась і чиясь? Той спалах несамовитості коло Софії минув безслідно, тепер повнилися силою мудрою, спокійною, незламною. Ніщо не мало значення для них. Вони загрожували всьому: князеві, боярам, воєводам, тіунам, дружині, їм не могло загрожувати ніщо. Київ — то були вони. Поза ними не існувало нічого. Двори князівські і боярські належали їхній владі, церкви й монастирі становили для них лиш спогад про свою працю і своє вміння, вкладене в них. Київські вали і брами належали їм споконвіку, бо Київ був з того боку валів і брам, з якого були вони: ковалі й кожум'яки, гончарі й сідельники, теслі й бондарі, возовики і зброярі, ткачі й кушніри, землекопи і водоноси, різники й човнярі, шевці й рибалки.