Не мусив би йти до Петрила, пам'ятаючи, як той ще вчора зраджував його, перекидаючись до Ізяслава щоразу, може, й колотячи киян тоді при В'ячеславі, але хотів усе віддати забуттю, прагнув відродити в собі чуття вдячності до колишнього дружинника за те, що той порятував його від смерті. А ще — радувався скорій зустрічі з малими синами. Отож і пішов на учту до восьминника, який просив князя з сльозами, каяттям, заприсягався в вірності й любові такій великій, що й не знайдеш у Києві більшої.
В поведінці догідливість, а на умі — вбивство. Аби ж знати!
Учта вдалася на славу. Громило виголосив притчу про чоловіка, який, не маючи змоги бити осла, бив сідло; тоді Петрило, плачучи й падаючи на коліна перед Юрієм, крутячи бульками, як євнух, вже вкотре нагадував про свою стрілу, яку пустив для порятування князя; і Долгорукий ще раз об'явив усім про свою вдячність; їли й пили до пізньої ночі; тоді згадав князь про вірного свого Вацьо і попросив заспівати оту давню й улюблену, про князя Івана:
— А чи я не тернина в князюванні своєму? — поспитав гірко Долгорукий не знати й кого, але йому дружно заперечили, бо й коли ще бачили такого князя. Серце росте, дивлячись на тебе, князю, хіба не був ти добрий і справедливий завжди, хіба не щадив Життя людське і честь людську, хіба не розбудував землю, хіба не впокорив і злагіднив навіть диких половців, не шкодуючи для того ні часу, ні терплячості! Ось знову заспівав пісню про Берладника і можеш співати її з чистим сумлінням, бо не видав князя Йвана для помсти Ярославові Галицькому, хоч як той домагався. Знаємо, що тайкома попросив чернігівського князя відбити князя Йвана, коли везтимуть його в залізі — так відновив справедливість. Яка ж ти тернина?
Долгорукий озирнувся на чашника, стукнув об стіл порожнім ковшем. Пива! Чашник сердито махнув отрокові, щоб приніс новий збан з просяним пивом для князя.
Отрок метнувся з гридниці, проскочив через темний перехід, збіг з сіней, у візку, пильнованому мечниками Долгорукого, вхопив невеличкий збан з князівською печаттю на затичці, побіг мерщій назад.
Мав знову проскочити темний перехід, який тепер не видавався й темним занадто після того, як очі звикли до нічної чорноти; та однаково не міг помітити отрок ні двох зачаєних чоловіків у переході — одного маленького, опецькуватого, другого мов довбешка — не помітив і мотузка, туго натягнутого впоперек переходу саме так, що з усього розгону перечепився об ту перепону і полетів сторч головою. Вже й згадати не міг, чи то впустив збана, чи хтось видер посудину в нього з рук, почулося ніби чиєсь шамотання в переході, мовби щось війнуло повз нього чи дихнуло йому в лице; могла то бути нечиста сила, міг бути домовик або й просто викликане все було несподіванкою і переляком. Отрок мерщій підхопився, порачкував до переходу, мацаючи руками в пошуках збана, знайшов його відразу, зраділо зірвався на рівні й побіг до гридниці, де князівський чашник, мабуть, уже проклинав нестелепуватого помічника.
Розповідати про те, що з ним щойно сталося, отрок вважав ганебним і принизливим для себе. Тож і змовчав. Чашник зламав князівську печать на затичці, не дуже придивляючись, чи вона справжня, чи підроблена, налив Юрієві улюбленого просяного пива; князь, посьорбуючи, слухав похваляння за столом, десь перед світом попросив ще заспівати і чомусь знов ту саму:
Везти з учти звелів себе не на Ярославів двір, а за Київ, аж на Красний двір, так ніби вже мав у собі передчуття кінця.
По дорозі стало йому погано, почалися вимети, не міг триматися на коні, дружинники сплели з реміння ноші, підвісили їх між двома конями, так повезли Юрія далі.
Починався понеділок, тяжкий день. Князеві ставало щодалі гірше, нудило його і вивертало, не помагало гаряче молоко, яким пробували поїти, не помагали молитви й кадіння. Юрій лежав зелений, знерухомілий, нігті йому посиніли, ніби в утопленика, — живий чи вмер?
Вмирав ще й у вівторок. Нічого не бачив, не чув, нікого не впізнавав, темнів тілом. Ще жив. У середу з'явився чоловік, якого не бачено в Києві вже шість років. Прибічний княжий лікар Дуліб. В'їхав у браму Києва так, ніби вчора лиш виїхав з неї. Ті самі двоє коней, той самий спокій, та сама розважливість.
Все злетіло з нього, щойно довідався про князя Юрія.
Мчав наосліп до Красного двору, впізнавав і не впізнавав дорогу, по якій колись зимовою ніччю їхав на обід до князя Ростислава. Давно вже немає Ростислава, не поїдеш до нього на обід — тепер мав їхати на смерть Долгорукого!
Ще міг врятувати князя. Аби вчора, аби позавчора — тоді б порятував! Але й сьогодні боротиметься за життя, бо прийшов на цей світ, щоб змагатися за життя людське.
Аби лиш застати Юрія живим. Аби той зберіг у собі бодай крихту життя.
Застав. Але пізно! Зготував трав'яні відвари, зробив князеві холодні обкладини. Пізно!
Юрій умирав. Повернулося йому все, впізнавав Дуліба, хотів зрадіти, але не мав сил. Сказав нечутно:
— Довго не йшов.
— Прийшов, князю.
— Сини мої…
Ще прошепотів щось. Здається: «Кров моя, серце моє, вогонь мій!» Та вже того ніхто не почув, і князь не чув нічого.
Малим їхав на санях з палаючого Ч0рнігова, підпаленого злочинним братом Мономаховим Олегом. Мономах виводив дружину, жону свою, дітей: у червоному поблиску пожежі їхали сани, а обабіч дороги хижо шкірилися половці, по-вовчому облизувалися, шкодуючи, що вислизає така ласа здобич.
Проїхали сани — зімкнулися хижі ряди степовиків. Ось так і по його кончині порушиться мир з дикими тими ордами, і знов стануть плюндрувати вони Руську землю, зодягнуть її в червоний вогонь пожеж, і горітиме вона негасимо, і ніхто не зарадить.
Червоні пожежі — мов примарливі червоні ліси. І ні тріску галуззя, ні пошуму вітру; холодна слизька червоність, мовби нутрощі вмерлих світів; крізь тисячі років поверталася до вмираючого первісна ворожість усього сущого в отих вогняно-червоних виростах, вигинистих, невловимих і неухильних, проклято-всесильних. У червоних лісах серед червоних дерев червоні руки виростали з землі, виникали з нічого, спліталися довкола нього в зміїно-безжальних стисках, і в їхньому пекельному нагніченні зникало тіло, зникала думка, навіть біль поступився місцем чомусь жахливо безмежному і безнадійному, як вічність.
То приходила до нього смерть.
Дуліб став на коліна перед ложем.
Сини Долгорукого, найстаршому з них було шість літ, найменшому два роки, без матері (вона побоялася йти до мертвого) з'явилися в гридниці, ще й не осягнувши дитячим розумом того, що там сталося; побачили незнайомого чоловіка на колінах перед ложем і собі впали навколішки і так на колінцях від самих дверей по затоптаній чобітьми підлозі востаннє помандрували до свого батька.
Кров моя, серце моє, вогонь мій!
Долгорукого поклали в церкві на Берестові, де впокоїлася його мати, проста киянка, якої не визнали ні бояри, ні ієреї, ні літописці. В ніч перед похоронами згорів у Києві боярський кінець мало не до самої Софії. Були чутки, ніби підпалено людьми з Подолу. Згорів у пожежі старий воєвода Войтишич. Восьминник Петрило порятувався. Бо коли горіло, був на Красному дворі. А може, в дорозі до Красного двору. Бо серед ночі ще можна бачити було восьминника на своєму дворі, як тихо підпирав важкою колодою двері в хижі, де спали його підручні — опецькуватий і довбешка, — як викрешував іскру й роздмухував трут, як ждав, поки загоряться сухі скіпки за причілком хижі, як біг, зачіпаючись ногами за невидимі перешкоди, до коня і гнав щодуху до Лядської брами.
Ще будуть пожежі в Києві, грабування, колотнеча, ще гримітимуть упродовж століть битви, і може видатися, ніби намарне загинув Долгорукий, намарне йшов усе своє життя до цього великого города, бо йшов по свою смерть. Побачити Київ — і вмерти, Може, й для цього іноді варто жити людині?
Так думав Дуліб, переправляючись у насаді через Дніпро. Ще не вписав у свої пергаменти — лиш думав.
Брався на північ, на Суздаль, до князя Андрія.