— Гарно, гарно.
— Оце! — не стерпів Іваниця. — Ми йому про смерть у Києві, а він нам: гарно.
Воєвода звелів засідлати собі коня й поїхав з посланцями до мосту, де стояли два охоронці, люди віку невизначеного, обшарпані, зате з новими і гострими вже з самого вигляду сокирами на довгих держалнах і з очима теж гострими, як леза сокир.
— В ту п'ятницю хто стояв? — спитав воєвода Мостовик, натискуючи на слово «ту», бо тут, видно, запам'яталася п'ятниця вбивства київського і вже вирізнятиметься з-поміж інших п'ятниць ще досить довго, коли й не завжди, поки стоять над мостом наставлені київським князем воєводи.
— Микита й стояв, — сказав один з охоронців, киваючи на свого товариша, який не рвався виказати себе перед воєводою, ще не відаючи до часу, нащо Мостовик допитується.
— Гарно, гарно, — промурмотів Мостовик і кивнув Дулібові на Микиту: — Ось.
Дуліб поспитав охоронця, чи міг би він сказати, хто того дня перейшов через міст з Києва, та й не перейшов, може, а перебіг, утікаючи, переляканий чи просто збентежений, закваплений.
— Та ти хто? — поцікавився Микита, надаючи гострому своєму окові виразу хитрого, геть не очікуваного в такому, здавалося б, вірному воєводському слузі. Бо не завжди, бач, обшарпаність зовнішня свідчить про те, що й душа в людини геть обдерта.
Дуліб сказав, хто вони з Іваницею і яке тяжке діло покладено на них.
— На кожного, мать, щось покладено, — мовив Микита, — і кожен несе своє. Ваше діло шукати, а моє стояти. А вже що там повз мене йде, то мені однаково. Аби мито платило для нашого воєводи, та не припускалося забіяцтва. Бо вже тоді покажу, що маю топір.
— Так, добрий чоловіче, — спробував злагіднити Микиту Дуліб, — ти стоїш, і око в тебе пильне. П'ятницю теж маєш пам'ятати, бо в Києві сталося вбивство вельми злочинне, хоч, до речі, вбивства всі повинні залічуватись до злочинних. Але це було аж занадто злочинне. То ось. Чи не пригадуєш — не перебігали тої п'ятниці мосту два чоловіки? Один з них мався бути чернець молодий ще зовсім і, кажуть, розумний на вигляд, а другий — отрок з воєводської дружини, при зброї, певно, і з забіяцькими очима, а ти ж забіяк розпізнаєш з одного лиш погляду.
— Чернець? — Микита почухав за вухом. — Монахи не бігають через міст ніколи. Вони їздять і не верхи, а на повозах. І все щось везуть до монастирів. Вже туди понавозили, мать, стільки, що й не розгребеш ніколи. Може, й у ту п'ятницю переїздили мостом — хіба згадаєш?
— Хіба не пишете, хто проїхав? — спитав Дуліб. Микита не збагнув, що його питають.
— Пишете? А що це?
— Ну, заносити на пергамент усіх, хто пройде й проїде.
— Дак це ж грамоту, мать, треба знати, а в нас у Мостищі ніхто не знає. Сам воєвода наш не знається на грамоті, а вже коли воєвода чогось не знає, то як же можемо знати ми!
— Гарно, гарно, — промурмотів Мостовик, який набурмосено прислухався до розмови Дулібової з Микитою.
— А зарубки? — втрутився другий охоронець. — Забув ти, Микито, про зарубки.
— Зарубки? — Дуліб повернувся до того, потім знову до Микити. — Що це?
— А ось.
Микита взяв білий вербовий кілок, що стояв притулений до мостового гульбища. Кілок помережаний був глибокими зарубками, зробленими ножем.
— Це для нашого воєводи. Іде піший по мосту — йому вузенька зарубка. Кінному широка. А для повоза хрестик. Наш воєвода має знати, чи сповна здерто мито з кожного. Бо то ж, мать, дурні люди можуть думати, ніби міст поставлено, щоб вони переходили та переїздили через Дніпро. Міст поставлено, щоб лупити мито для нашого воєводи, та для князя, та чи я там знаю ще для кого.
— Гарно, гарно, — потвердив воєвода.
— Оце! — не змовчав Іваниця. — Про мито не забуваєш, а на тих, хто йде, їде, маєш діряву голову. Тебе ж питають: їхав монах верхи чи не їхав тої п'ятниці?
— А може, й їхав, та я забув, — сказав Микита. — Тут таке діло: поїхав — не вернеться. Він мені не сват, а я йому не брат.
— То їхав чи ні? — твердо спитав Дуліб.
— Сказав, забув, то й забув. І з забіяцькими очима хіба тут один чоловік за тиждень проїздить! Як дружинник, то й забіяка. А коли їде їх десять чи двадцять, тоді десять або двадцять забіяк. А тільки тут вони тихі в нас, бо як гукнемо, та як сколотиться наше Мостище, та як прискочить наш воєвода з отроками!..
— Гарно, гарно, — сказав воєвода і наставив на Дуліба свої сіро-зелені вуса, мовби питаючи без слів, чого тому ще треба тут на мосту.
Поверталися ні з чим.
— Корчемницю наглядів я там, коло мосту, — зітхнув Іваниця, коли вони вже побралися на схил, по якому пролягав шлях на Київ, — та не станеш же обідати перед очима в того мамули воєводи! Не міг він пригостити княжого посланця!
Дуліб мовчав. Дедалі більше переконувався в своїй непридатності до справи, яку не знати й чому доручив йому князь Ізяслав.
Обідали, як сказано вже, на дубовому пеньку хлібом, та цибулею, та м'ясом, запивали простою водою з глиняного дзбана. Дуліб та Іваниця мовчали, бо нічого не виїздили. Кричко й собі мовчав, бо відчув, що в гостей невдалий день сьогодні, а чи коли й будуть дні щасливіші, то теж хто його знає.
За обідом застала їх Ойка.
З'явилася в хижі безшелесно, мов дух. Ось були вони самі, а вже й вона коло них, у своєму химерному козиному хутрі, довгонога, посвічує іконними очима, розкидає з них по закутках оберемки чортів, супить густі брови, що зрослися на переніссі всуціль, і від того очі ще глибші, а тьмаво-золоті вибризки ластовиння на носі й на щоках здаються такими несподіваними, ніби ось щойно хтось дав їх дівчині поносити на короткий час.
Вона привіталася чи то до всіх одразу, чи тільки до Іваниці, принаймні все виказувало в ній намір говорити лиш з ним, інших мовби й не помічала, їх для неї не існувало, вони становили щось схоже на отой дубовий старий пень, коло якого сиділи. Іваниця повівся з нею відразу суворо, ніби вже мав на неї неподільне право. Як могла знайти нас так швидко? Знайшла, та й усе. Чи тобі мало? Народилася й зросла в Києві, не так як дехто, не приблуда в цьому городі й не гість. Все тут знаю. їсти хочеш? Хіба що води нап'юся. Бо бігла сюди швидко. Не можу надовго відлучатися. Батько без мене безпомічний. Побачила, де ви, — треба вертатися. Проведеш мене трохи? Не сліпий, щоб тебе водити, та вже хай. Бо ти ж, мабуть, і від собак київських не оборонишся. Оборонюся й від собак, і від усього лиха.
Вони вийшли, ті двоє залишилися за пісною, бідною трапезою. Дуліб глянув на Кричка, всміхнувся.
— Вона звідти, з князівської Гори.
— Люди живуть скрізь, — знизав плечима Кричко. — Мій син теж там. Не казав тобі, бо не заходила про це мова.
— Де ж він там?
— А не знаю. Десь. Заліза йому мало. Ігумени взяли. Ще малим.
Розмова урвалася. Мов той вогонь, що в нього більше не підкладають дров.
— Молоді, — знов порушив мовчанку Дуліб, киваючи на двері, крізь які вийшли Іваниця та Ойка.
— Ти теж ще не старий.
— Не про мене мова. Маю вже це позаду.
— Кожен має щось позаду. Один озирається туди, бере там силу а чи сум, другий боїться.
А ті двоє йшли берегом Почайни, осіння трава була причаєно холодна, вона мовби зготувалася вже сховатися під сніг, який міг випасти найближчої ночі, бо в Києві сніг падає завжди зненацька, вибираючи для того найнесподіваніший час. Іваниця толочив траву чобітьми, полишаючи два темні ручаї слідів позад себе; Ойка йшла боса, ступала обережно, майже не доторкалася трави, не було після дівчини ніякого сліду, тільки червоніли від холодних доторків її ноги, і в Іваниці щеміло серце від того холоду, так ніби сам ішов босий по вдареній першими осінніми заморозками луговій траві.
Чому ти боса? Чи не маєш чого взути? Боса, то й боса. Хіба тобі про все розкажеш? Можеш не розказувати, знаю без того, що нещасна, і хотів би тобі помогти, все б віддав, аби ти тільки стала щаслива.