— Роздягнися, княже, до пояса, — звелів юнак Володареві. Вельможні, що обступали князя, пороззявляли роти від такого зухвальства, слуги перелякано позадкували, щоб щезнути безслідно, як тільки вибухне князівський гнів, а що він вибухне, в цьому ніхто не мав ніякого сумніву.
Однак сталося інакше. Князь майже розвеселено простежив, як зникають служки, тоді вказав на двері й своїм вельможам.
— Геть! — коротко звелів він, Коли ж ті терлися-м'ялися, вдаючи, що те «геть!» стосується до когось іншого, Володар гримнув на них: — Кому сказано? Геть звідси! Полиште мене з лікарем на чотири ока!
А коли всі вийшли, почав зривати з себе шати, зостався в самій сорочці, спитав мирно:
— І сорочку?
— І сорочку.
— Молодий, а князя оганьбити хотів: роздягти при всіх. Де такого навчився?
— А ніде.
Князь скинув і сорочку. Став голий, тіло мав біле, пухке, безволосе, колись, мабуть, було воно гарне своєю стрункістю, тепер обважніло від жиру, хоч подекуди бугрилися під товщами жиру тугі м'язи. Дуліб пройшовся кінчиками пальців довкруж грудей князівських, тоді сказав:
— Лягти б тобі, князю. Щоб я трохи розім'яв твої груди.
— І поможе? — не повірив Володар.
— Побачимо.
Недовго й тримав князя на постелі, але ввігнав того в піт, та й сам добряче змокрів, бо тяжко було блукати пальцями в покладах жиру, відшукуючи під ними ледь жевріючі вузлики м'язів, пробуджуючи заснулі давно сили в грудях цього старого, знищеного не зрозумілими для Дуліба пристрастями чоловіка. Та ось зарухалися м'язи, ожили сув'язі між ними, заграла ціла грудна клітка, мов той ромейський варган багатоголосий, кволе борсання серця князевого замінилося дужими поштовхами, погнало кров по жилах веселіше, пружніше, ніби в далекій молодості, Володар задихав легше, вільніше, з насолодою, але ще не вірив, боявся повірити в таке дивне переродження своє, спитав Дуліба:
— Справді, це поможе?
— Побачимо, — ухильно відповів той. — Можеш одягатися, князю.
— Як поможе, то золотом тебе обсиплю. Назву прибічним лікарем своїм. Що хочеш — те й дам.
— Нічого мені не треба. Аби лиш хворий став здоровим — ото й усе.
— А брешеш же! — засміявся Володар. — Я б тобі міг щось збрехати, бо ти ще не був у моїх літах, не все знати можеш. Мої ж вісімнадцять хоч і минулися давно, та все пам'ятаю. Багато незабутнього. Ночі, зорі, дівчата. Чи ти й дівчатам отак мнеш тіло, як мені, мовби воно й не тіло, а глина, а ти не чоловік з крові та кості, а Бог-Творець?
— Дівчата молоді, нащо їх лікувати? — усміхнувся Дуліб.
— Будеш моїм лікарем прибічним, — поклав йому руку на плече Володар. — Будеш?
— Не знаю. Не звик сидіти на місці, лікаря ждуть там, де він потрібен.
— А мені й потрібен. Я старий, і тяжко мені на сім світі жилося в усі роки від народин, а й тепер не легше. Будеш?
Дуліб змовчав, так ніби передчув, що події наберуть перебігу неочікуваного й зловісного.
Сталося це після того, як роззухвалений Ярослав Святополкович вже вкотре повернувся від свого кревного Болеслава Кривоустого з великою військовою силою і пішов на Луцьк, підступив і, вигарцьовуючи попід валами города, галасував, мов той підвойський, щоб відчинили йому брами, як єдиному законному володарю цього, та й не тільки цього міста. Коли ж повертався до свого війська, був убитий з засідки двома невідомими, яких згодом називали як могли, але всі сходилися на думці, що то робота братів Ростиславовичів і не так сліпого Василька, як зрячого Володаря.
Мабуть, Кривоустий був вельми засмучений смертю свого давнього спільника й брата першої своєї жони, та й не тільки засмучений, а може, й розізлений аж до того, що готов був сам іти війною на Русь; але його вельможі надто добре відали, що за Володарем і Васильком стоїть сила набагато більша, власне, як на ті часи, сила незламна: київський князь Володимир Мономах. Не дивно, що не всі вельможі Кривоустого підтримали князя в його намірі розпочати війну, багато хто відхитнувся від нього, з-поміж них найперший Петрок Власт, або Петро Властович, як його звано урочистіше, чоловік небаченого на ті часи багатства, яке дісталося йому не в спадок і не якось інакше, як внаслідок багатолітнього розбійництва, що ним Петрок промишляв на морі Варязькому, нападаючи то на прибережні торгові городи, то на купецькі кораблі, а то й на вікінгів, що поверталися з далеких своїх походів, обтяжені лупом, з приспаною від здобутих неправедно багатств пильністю. Ходили чутки, ніби Петрок з своїми зарізяками викрав скарби датських королів, після чого вже не міг лишатися коло узбережжя і заховався в глибинах материка, повернувшись в рідні краї, але не нікчемним пройдисвітом, яким звідти подався колись у світи, а чоловіком багатшим за самого польського князя.
Ну, то Петрок Власт, зачувши про наміри Кривоустого, не просто спротивився їхньому здійсненню, а взяв з тридцять своїх найвірніших людей і прискакав з Кракова до Перемишля вже як ворог Кривоустого і новознайдений друг князя Володаря.
Він усіляко вихваляв Володаря, щодня підносив йому та його доньці Марії коштовні дарунки; наблукавшись по світу, знав Власт, як повестися з людьми, підлещувався до князя, жартував з удовицтва Маріїного, бо вона в дванадцять літ віддана була в жони синові Мономаха Романові, але відразу й овдовіла, — слабий здоров'ям Роман не витримав подиху прип'ятських боліт і помер, щойно засівши в Володимирі, куди посадовив його Мономах на місце вигнаного Ярослава Святополковича.
Петрока не зіпсувало багатство, він не забув про своє просте походження, поки терся серед можних, умів стати кожному другом і братом, для кожного знайти властиве слово, прихилити до себе найпохмурішу душу.
Прибуття Петрока до Перемишля припало саме на час, коли Дуліб стосував своє лікарське мистецтво до князя Володаря, і чи то загальне піднесення, чи й справді Дулібове вміння стали тому причиною, але князь відчув себе набагато ліпше.
Влаштовувалися урочисті учти, веселі забави, потім Володар задумав содіяти розкішні лови в горах на ведмедя, і на ті лови найпершим запрошено було Петрока Власта з його товаришами. Дуліб поїхав не так заради ловів, як заради дбання про князя. Бо в того міг зненацька повторитися напад млості, а цього молодому лікареві не хотілося б допускати, бо звик робити своє діло чесно і дбайливо.
Лови були вдалі. В ластові дружинники закололи списами вепра, князеві стрільці встрелили кільканадцять вогненно-рудих лисиць, що вже одяглися в очікуванні зими в розкішне пухнасте хутро, взяли на рогатини навіть одного ведмедя, але Володареві все видавалося мало, він мав у собі так багато молодечої сили, що хотілося йому самотою покласти ведмедя, та й не простого, а з найбільших карпатських велетнів. Князь ганяв і ганяв коня, тягнучи за собою довжезний хвіст почту й Власта з його людьми, і таки домігся свого: отроки накричали на князя здоровенного руданя, та тільки ведмідь виявився запеклим боягузом, бо не став ждати й змагатися з чоловіком, а пустився навтьоки. Такої ганьби князь не міг стерпіти ні для себе, ні для ведмедя. Втікати, й від кого? Від нього, Володаря, якому належить тут усе: земля, вода, люди, звірі! Князь став на стременах і погнався за жалюгідним утікачем. Однак той подерся в такі чорториї, де кінь пройти, може, й зміг би, але скакати — то вже ніяк, через що князь кинув коня і з самою рогатиною подерся слідом за клишоногим. Отроки княжі, незвичні до таких ловів, не відали, що мають робити. Вони стали в долині і вирішили чекати. Не розгубився зате Петрок Власт з товаришами. Адже князеві щомиті загрожувала небезпека від такого звіра, який міг завести чоловіка в нетрі, а там зненацька напасти. Власт кинувся на поміч Володареві. Довго ждали повернення князя і його сприязнених чужинців, але марно. Тоді шукали там, де він зник у погоні за звіром, але не знайшли ні ведмедя, ні князя, ні Петрока Власта з його відчайдухами. Поверталися в Перемишль без князя, а Дуліб — без свого недужого.