Він бачив її напіводягнену, без прикрас, його трактовано, як одного зі слуг, він мав опікуватися не душею і не чимось там, а тілом самого вельможі і тілом чарівної жінки, мав, отже, мовби владу над нею, але натомість вона заволодівала ним дедалі неподільніше. Від блиску її волосся тьмяніло золото. Коли вона розпускала волосся, воно сягало землі. Було шовковисте, мов божий льон, а між золотом сині очі, мов цвіт льону.
Перші три роки Марія неначе й не помічала Дуліба, а коли помічала, то тільки для того, щоб сказати йому щось різке й суворе. Він відповідав їй завжди стримано, але з гідністю, жодного разу не вловила вона в голосі Дулібовім догідливості, це дратувало звиклу до покори й запобігливості молоду жінку, та згодом вона поцінувала непоступливість і холодну ввічливість молодого русича: як-не-як Дуліб був для Марії нагадуванням про рідну землю, до того ж нагадуванням не найгіршим, бо вмів триматися гідно перед усіма, чи то був Петрок, чи перевчений канонік Матвій, чи й сам князь Болеслав, якого старощі теж примушували звертатися за поміччю до вмілого молодого лікаря. З часом вона стала ловити себе на відчутті, що спокій покидає її, коли бачить вона цього надміру спокійного чоловіка. Чи то була заздрість до Дулібової душевної нескаламученості, бажання розтривожити його, щоб відчув, як то тяжко, маючи сімнадцять літ, побувати вже і княжою донькою, і княгинею, пережити смерть чоловіка-князя, батькову смерть, пережити ганьбу насильницького шлюбу і задихатися від багатств, кинутих тобі до ніг чоловіком чужим, але водночас і єдино тепер близьким; а чи то несвідоме, ще мовби дитяче прагнення схоронитися від болісних тривог світу й власної душі, а відомо ж — немає для слабкої, ніжної жінки надійнішого притулку, аніж спокійна рука чоловіка.
Та тут важило передовсім інше, в чому Марія ніколи б не могла зізнатися сама собі, хіба що згодом, коли стане зрілою жоною, досвідченою, мудрою і… зрадливою. Важила їхня молодість, бо з найближчого оточення Маріїного тільки Дуліб дорівнювався їй віком. Інші, включаючи й самого Власта, були люди, набагато старші за княжну, вони належали до іншого часу, до іншого життя. Попервах за втіхами й забавами це не відчувалося, а коли стала матір'ю і поглянула на світ мудрішими очима, то вжахнулася, яке все довкола зужите й пусте.
Дуліб вивищувався над усім своєю чистотою, від думки про яку в Марії заходилося серце.
Неспроможна змінити узвичаєної своєї поведінки щодо лікаря, вона все ж наважилася ніби в жарт сказати йому, коли прийшов, покликаний нею, подивитися малого Святослава;
— Ти вільно береш за руку і мене, і мого мужа, і тепер мого сина. А коли б хто взяв за руку тебе?
— Таке буває. Чоловіки, вітаючись, мають звичку тиснути один одному руку.
— А коли б жінка?
— Такого не буває.
— І ти шкодуєш?
— Іноді.
— Ну, йди. Ти вільний, лікарю.
Але не дала йому вийти, затримала коло дверей, і голос їй зрадливо задрижав, коли промовила:
— Забудь про цю розмову, лікарю.
— Вже забув, княгине.
Він уперто називав її княгинею, це лестило Марії; Петроку теж подобалося, підносило його у власних очах, а Дуліб тим самим мовби підкреслював свою незначність.
Ця дивно-несподівана розмова зламала між ним і Марією непереборну відстань, жінка мала б назвати його не лікарем, а Дулібом, проте не наважилася, досить було й мовленого, а веління забути все видавалося запізнілим каяттям і, власне, закликом не забути все, а повернутися ще до цього, піти далі, не обмежитися, можливо, самими словами, ай…
Згодом будуть не лише слова, але Дуліб найбільше запам'ятає саме цю, здавалося б, незначну розмову. Бо з неї, власне, все почалося вже не для нього самого, а для них обох.
Ще не одна крига мала скреснути на Віслі, поки дійшло до неминучого.
Ту ніч Дуліб не забуде довіку.
Дуліб сидів за книгами, що взяв їх у каноніка Матвія. Книг у Кракові було багато, їх привозили у посаг руські, чеські й німецькі княжни; тут були священні книги й хроніки про дії світу, рукописи коштовного виконання, золоте письмо; мистецькі мініатюри належали до справжніх скарбів; а Дулібові у його самотньому житті книги помагали забувати про невтишимий сердечний сум, вони давали знання, що їх він так охоче й залюбки звик здобувати ще змалку, перед ним проходили землі й люди, він ставав свідком історії й звичаїв. Головне ж — книги завжди давали потрібне відчуття часу, навіть не відчуття, а, сказати б, заспокоєння від часу, бо час може болюче уразити людину, катувати її, мучити: він то летить з несамовитою швидкістю, тоді як хотілося б його зупинити або хоч притримати, а то раптом зупиняється, вмирає навіки; і тоді й ти вмираєш разом з ним і в ньому, і немає спромоги порушити цей безрух, вибратися з його мертвоводдя.
Дуліб так заглибився в еммерамський кодекс, що йому відібрало слух. Очі його спочивали на вихоплюваних кволим вогником свічки рядках коштовної книги, чуттям і розумом відбігав він в далеку далеч, неквапливо стежив за розгортанням дій славних, а часто й ганебних салійського імператорського дому в Германії, імператори, колись могутні, пиховиті, забіяцькі й заводіяцькі, тепер покірливо ставали на суд до простого чоловіка, який у нічній тиші, в нескаламученому спокої вів перелік убивств, зрад, підступів, кривд, підлот, марно шукаючи чеснот і справжнього геройства.
Зненацька рядки кодексу мовби заяскріли, так ніби свічка подвоїлася чи й потроїлася. Дуліб у першу мить навіть не збагнув, що сталося, подумав, що, може, то від утоми, і прикрив очі повіками, та коли знову глянув на сторінку книги, рівне світло осявало не тільки виписані золотом і кіновар'ю рядки, але світився весь простір довкола Дуліба. Тоді він, украй стривожений, відірвався нарешті од кодексу, повернув голову трохи вбік, глянув собі за плече.
Позад нього в довгій нічній сорочці, тримаючи в руці трисвічник, стояла Марія. Це могло й примаритися. Бо Марія з чоловіком уже з місяць як поїхала до Олбіна, де Петрок вибудував собі двір, щоб бути ближче до своїх шльонських маєтностей. Отже, з'явитися в Кракові, здавалося, бояриня-княгиня не могла б отак несподівано, без почту, без того стуку та грюку, яким Власт супроводжував кожен крок своєї повелительки. Коли ж і могла б з якоїсь невідомої причини прибути вона тихо й нічною порою, то як наважилася сама, без супроводу пробиратися аж до Дулібової комірчини, бо ж ніколи не покидала своїх палат без того, щоб за нею не тягнувся хвіст прислужниць. А найбільше дивувався Дуліб нечутності, з якою виникла за його спиною Марія, мовби злетівши з неба.
Розгубленість від цієї несподіванки в Дуліба була така велика, що він не здобувся ні на віщо, як просто сягнув рукою в той бік, де стояла з'ява Марії, не сподіваючись відчути там нічого, крім порожнечі, але рука наткнулася на живе, гаряче, бунтівливе тіло; сорочка, власне, й не прикривала його, а тільки створювала ту непередавано гріховну спокусу, супроти якої безсила найтвердіша душа.
Тоді він розгублено глянув вище, побачив обличчя Маріїне, побачив усмішку на її мовчазних устах і сам теж не здобувся на жодне слово, не став ні про що питати, не спробував переконуватися в справжності Маріїній, від кинув обережність, вагання, острах, безвольно сповз зі свого стільчика, вклякнув коло ніг Маріїних, обхопив їх руками, припав обличчям до жіночих колін, готовий на все: на гнів, зневагу, кару, відразу.
Вона нічого не сказала, тільки ледь хитнулася, ставлячи трисвічник на столик з еммерамським кодексом.
Ось тоді й сталося між ними неминуче, і вже догорали свічки, коли вони спам'яталися і глянули одне одному в вічі. Але ще й тоді Марія не мовила жодного слова, Дуліб же не знайшов на своє виправдання теж нічого, окрім сказати:
— Ложе в мене тверде занадто.
— Не помітила, — сказала вона, а очі їй сміялися і розіскрювалися тисячоіскорно в пригасанні свічок на столику з еммерамським кодексом салійського дому імператорів Германії.
— Що ж тепер буде? — спитав Дуліб, спитав, власне, й не він, а його чесна душа хотіла знати, як вестися далі.
Марія пересмикнула голим плечем. Вона теж не знала, але не хотіла й знати.
Пішла від нього, так і не мовивши жодного слова, могла б і не прийти більше, і Дуліб був цілковито безрадний і безсилий будь-що зробити; однак вона, видно, не вважала ту ніч між ними випадково єдиною, бо незабаром покликала його до себе, і хоч на той час Петрок теж повернувся з Олбіна і міг би щохвилі з'явитися коло дружини, Марія віддалася Дулібові на шлюбному ложі, а на його несміливі вимовляння коротко кинула: