Тепер довелося розплутувати йому великий злочин, хоч і досі ще не мав певності, що саме йому належить судити людей за їхні злочини: адже не міг похвалитися бездоганним і безгрішним життям, боявся озирнутися назад, нікому, навіть Іваниці ніколи не розповідав про своє крадене кохання в чужій землі, ніхто, власне, й не знав, що Дуліб так багато літ провів на чужині, коли ж виказував він несподівано ті чи інші знання, то це викликало не підозру до нього, а ще більшу повагу і шанобу.
До Ізяслава в услужіння пішов, щоб покарати себе самого, а може, несвідомо прагнув бодай у чомусь непостережному ще хапатися за порваний зв'язок з Марією.
В Польщі несподівано помер Владислав, до влади прийшов Болеслав, прозваний Кучерявим, він негайно повернув з вигнання коміта Властовича з дружиною і сином, і Петрок, не забувши про своє минуле і, хоч сліпий і без'язикий, запрагнув кинутися хоч не сам, але народом своїм у хрестовий похід, до якого закликав Європу несамовитий цистерціанець з французького города Клерво Бернард. З єпископом краківським Матвієм написав Петрок до Бернарда Клервоського листа, в якому просив того прибути до Польщі для проповідування хрестового походу. Бернард відгукнувся на запросини без зволікань, але питав у листі ще й про можливості проповідування на Русі. Ті два схвально поставилися до наміру Бернардового, хоч і зазначили, що «руський народ, багаточисленністю своєю подібний до зірок, не бажає пристосовуватися ні до католицької, ні до грецької церкви».
Та одне діло народ, інше — князь. Бо коли Петрок все ж намовив Болеслава Кучерявого влаштувати свій власний, оплачений Властом, хрестовий похід проти пруссів, які вперто сповідували поганство, то київський князь Ізяслав послав туди і своїх воїв, щоб забезпечити собі союзництво польського князя. Магдебурзький анналіст написав про це: «Проти пруссів виступили також по безцінній волі Божій з великим множеством озброєних воїнів руські, відмічені все ж, хоч, можливо, й менше, ніж католики, печаттю імені християнського. Всі вони, маючи задосить обладунку й харчу, з подиву гідною відданістю справі вторглися з різних боків у поганську землю, і вся земля здригнулася, і за час коло трьох місяців проникнувши вглиб, вони все спустошили, города й городища віддали вогню, спалили святилище з ідолами, яке було коло города Мальхім, укупі з самим городом».
Так встановлювався зв'язок між Дулібом і Марією: обоє силою обставин і безвихіддю, яка панувала в тому світі для чистих душ, повинні були перебувати коло людей злочинних, хоч і високо поставлених багатством або походженням.
Життя має ціну лиш доти, поки воно доцільне. Навіть коли тайкома цілуєш чужу жону, то й тоді, виходить, справджуєш доцільність свого існування на білому світі. Може, й за розслідування в Києві Дуліб взявся лиш з несвідомого прагнення заповнити порожнечу в душі, яка утворилася ще з тої ночі, як він мав утікати від Петрока, утікати від Марії і, власне, від свого життя. Чи ж віднайде він коли-небудь повноту життя?
Квапився тепер до князя Ізяслава, який за своїм забіяцьким узвичаєнням десь палив городи й села у верхів'ях Остра і Борзни. Пробивалися з Іваницею крізь дощ і розливи річок, Дуліб не дозволяв навіть найменшого перепочинку, так ніби сподівався, що князь Ізяслав, почувши про заспокійливі наслідки їхнього розслідування в Києві, єдиним словом зніме з Дуліба тягар останніх двох років.
Тому вже час повести мову про Ізяслава. У цьому чоловіку зібрана була кров з усіх усюд. Відомо, що дід його Мономах мав за матір візантійську принцесу, батько Мстислав походив від доньки англійського короля, мати самого Ізяслава була шведка; і ось цей високий, русявобородий чоловік, за своїм родом, і походженням, і питомістю — руський князь, десь у глибинах свого єства мав таку мішанину, чужа кров нуртувала в ньому так нестримно й потужно, що від самого свого народження не знав він спокою, відзначався непосидючістю, зухвальством, легко піддавався нападам гніву, ще легше схилявся до намов учинити якусь несправедливість, захопити десь город або й цілу волость, когось пограбувати, когось прогнати.
Він був би вельми показний із своїм високим зростом, шовковистим, як у вікінгів, русявим густим волоссям, білотілий і білозубий, але все псували йому золотушні червоні очі, які ніколи не загоювалися, завжди боліли князеві, відлякували від нього людей, а багатьом сповнювали серце огидою. Колись ворожка порадила князеві якомога частіше дивитися на вогонь, обіцяючи зцілення для очей, може, тому й любив Ізяслав метатися по землі й палити дерев'яні городи, які палахкотіли навіть у пору осінніх дощів або зимових зав'юг, він палив і ті городи, які йому не піддавалися, і ті, що брав на щит зі своєю дружиною, і ті, що з них утікали оборонці, беззахисні й покірливі.
Сидів верхи на коні, втупившись у червоне полум'я, очі йому червоніли ще дужче, ніж звичайно, ятрилися пекельним вогнем, і горе було тому, хто, не відаючи Ізяславових звичок, наважився б у таку хвилю потурбувати князя.
Він легко спалахував гнівом, ще легше переходив до каяття й молитов, міг поплакати прилюдно, розмазуючи сльози по щоках і з посмішкою, ще не стерши сліз, звеліти зітнути голову полоненому половецькому хану або неповірному смерду.
Дуліба він прикликав до себе, власне, й не для помочі в хворощах, бо ж однаково очей йому вилікувати ніхто не міг, а напади люті, що їх Дуліб зумів би бодай пом'якшити, князеві були навіть милі, як вияв його князівського характеру. Просто любив Ізяслав оточувати себе для підкреслення власної значущості всілякими людьми, які виходили за межі узвичаєного: чужинецькими посланниками, хіромантами й астрологами, блазнями й виродками, дармоїдами, брехунами, хвальками, пройдисвітами. Поповнити таке товариство ще й славним у всіх землях лікарем, який ховається від світу й уникає великих городів і князівських дворів, — хіба ж від такої спокуси міг відмовитися цей князь, сівши на золотий київський стіл? Дуліба знайшли, вмовили, примусили, припровадили.
І ось, мовби винагорода князеві за його забаганки, Дуліб виявився тим чоловіком, який порятував Ізяслава від змови чернігівських князів, власне, від смерті, а хто б же то хотів помирати, щойно ставши великим князем київським і ще не впокоривши всіх тих, хто з причин, які перелічувати не варто, а брати до уваги то й поготів, — ніяк не міг змиритися з тим, що в Києві засів онук Мономахів тоді, як ще живі були Мономахові сини В'ячеслав і Юрій.
Ізяслав чи й ждав Дуліба з Києва в скорім часі. Головне — послати свого чоловіка для розслідування. Головне — вчасно поплакати прилюдно, пролити сльозу над убієнним князем Ігорем.
А там — роби своє. Для каяття часу немає. Каяття — для часів спокійних. А йому час відпущений для впокорювання та для помсти і відплати за власний страх і… за смерть Ігореву, яку вбивці хотіли, з усього видно, віднести на його, Ізяславів карб, щоб підняти проти нього весь люд.
Вчора звечора Ізяслав спалив Бохмач. З города втекли майже всі люди, почувши про наближення сили київського князя; він стояв перед Ізяславом безборонний, шмаганий холодним дощем, сумно сірів дерев'яними заборолами посеред зелених лук і жовтолистих лісів: такий город можна зайняти на час, щоб дружина понишпорила по домах і погребах, можна обминути, не побоюючись удару в спину, однак Ізяслав не став зраджувати свого звичаю й звелів підпалити Бохмач чотирма краями і до пізньої ночі грівся коло вогню, спочивав поглядом на пожарищі, так ніби був не християнський князь, у якому змішано кров аж он скількох королівських та князівських родів, а дикий степовик, що визнає на світі лиш три стихії: сонячну жароту, мертве світло місяця й задимлене вогнище посеред полинної рівнини.