Дуліба найбільше вабили чомусь берези. Але не оті стрункі й білокорі, що збиралися в цілі гаї, звідусюди прихищені розложистими дубами. Щоразу впадали йому в око поодинокі берізки на узліссях, на голих буграх, відкритих усім вітрам і віялицям, нещасні, покручені, мов пальці в старого чоловіка, з хворобливими темними наростами на білій колись корі — вони були зовсім не схожі на отих гордих, пречистих, струнких, що ховалися в лісових захистках. А ті ще й дивилися на нещасних з жалем і погордою, так ніби вони самі були винні в своєму нещасті, а не безглуздий випадок, яким занесено колись насіння старої берези на таке голе, відкрите всім негодам місце.
Ось так і сам Дуліб — мов нещадно покривлена вітрами на буграх береза. Кинуло його, ще молодого і незахищеного, в несамовите вітровиння, і він поріс убоки, змарнував півжиття на темну, гріховну пристрасть і тепер чи й зуміє спокутувати своє пустоцвіття. Було тяжко на душі й водночас трохи смішно шукати схожість між власною долею і отими берізками на голих буграх. Бо то тільки на перший погляд усе довкола нагадує чимось людину з її незбагненною долею. Насправді ж людина неповторна в усьому: і в найвищому щасті, і в горі, і в біді, навіть у дурощах своїх. А він, Дуліб, коли подумати, окрім мудрого вміння, успадкованого від жінок свого роду, здається, нічого в своєму житті не мав. Почати б від служби в князя Володаря, далі — любов до його доньки, тепер розслідування київського вбивства, яке закінчилося несподіваною мандрівкою в далекі заліські землі, мандрівкою, слід визнати відверто, добровільною і від того, здається, ще безглуздішою. Бо чого б мав чекати від князя Юрія Довгої Руки? Коли той справді винен, то ніхто йому не завадить прибрати таких небажаних свідків, як приблуда лікар та його товариш. Коли ж немає в ньому ділі його вини, тоді князь з неменшою жорстокістю може покарати їх за образу гідності. Князь Ізяслав мав би не пускати їх у цю безнадійну подорож, та, видно, образився він Дулібовими словами про істину й справедливість і дав змогу своєму непокірливому слузі спробувати всі можливі приваби і наслідки отої химери справедливості, яка існує, цілком ймовірно, лише в уяві бездомних, безмаєтних людей, схожих на Дуліба та Іваницю.
Тепер розповідь неминуче має перейти на Юрія, в землю суздальську. Сказано-бо в одній вельми давній книзі так: «Се повість велика єсть, але ми, ліності ради, від многа мало ізбрахом».
Князь Юрій мився в баньці. Лежав на дерев'яній лаві, гарячі клубки пари бурхали від купи розпеченого каміння, на яке бризкав ківшиком воду князівський розтоптувач чобіт Вацьо. Від скаженої пари в грудях так пекло, ніби туди нагорнули сухого палого листу; мало хто міг витримати це. У Вацьові обов'язки, власне, й не входило висиджувати разом з князем у баньці та ще й поливати водою розпечене каміння, першим приймаючи вибухи пари; з нього досить було самого розтоптування нових чобіт для князя, більшого ніхто й не вимагав, але Вацьові полюбилися баньки мерянського племені, ще більше любив він свого князя, тому й ковтав, покректуючи та поахкуючи, кляту пару, вигукуючи при тому:
— Вацьо, як я попарю мого князя, то ніхто так не попарить!
А в цей час жилавий, білявий меря, чоловік, що навіть імені ще християнського, здається, не встиг здобути, шмагав щосили князя віником, і від того віника пахло березою, дубом, ялівцем і ще чимось хмільним. Князь змолоділим голосом покрикував:
— Ой же ж гарно! Ну ж бо ще!
Непростеженим рухом меря відкинув розтріпаний уже віник і вихопив з дерев'яного чаника віник новий, замашніший, набагато довший, хльосткіший, бо вплетено в нього було між густим листям колючу гіллячку з священних лісів племені меря. За першим ударом князеві ще не дошкулило, він крикнув, як і перше:
— Ой же ж гарно!
Але тут меря, примірявшись до князевих сідниць, усмажив Юрія так, що той од несподіванки перевернувся на спину, тоді сів на лаві, продираючи очі, задихнувшись од болю, гніву, найбільше ж — од здивовання.
— Ти чим мене вдарив?
— Вдарив, — спокійно повторив меря.
Вацьо брязнув ковшиком об каміння, враз прискочив до князя, перепуджено плямкнув своїми великими, як перепічки, губами:
— Що тобі, князю, вацьо?
— Цей дурень мене шмагонув якимись колючками, — засміявся Юрій.
— Ти що! — вхопив за плечі мерю Вацьо. — Кого б'єш? Князя б'єш, вацьо!
— Князя б'єш, — повторив добродушно меря. — Думав, не князь — чоловік, думав. Віник для чоловік.
— Князя треба знати, вацьо!
— Голий чоловік — голий чоловік. Нема князь. Є чоловік або нема чоловік. Віник для чоловік. Для голий чоловік.
— Ну ж я тобі! — загримів розтоптувач чобіт, але Юрій не дав йому розходитися:
— Облиш його, Вацьо. Він хотів як ліпше. Чоловіком хотів мене зробити. Бо князем може бути кожен дурень, а от чоловіком…
Поки ж Юрій випарювався в баньці, його улюблені слуги та отроки, що завжди супроводжували князя, готувалися до невеликої, але урочистої, як водилося, учти.
Князь не любив учтувати ні з воєводами, ні з боярами, з старшою дружиною сідав до трапезування лиш при доконечній потребі, а здебільшого мав перед очима своїх улюбленців, приємно йому було споглядати на молоді, чисті лиця, на які життя ще не наклало відразливих машкар хитрощів, хтивості, запобігливості й жорстокості — цієї дикої, протиприродної мішанини властивостей чужих і ворожих людині, та водночас і рокованих їй не знати за які гріхи.
Ще мав звичай князь Юрій: у походах, тяжких і виснажливих, та й у короткочасних об'їздах своїх волостей, не міг обійтися без гарної мерянської баньки, для чого завжди споряджано попереду княжого походу вмілих теслів, і вони ставили нову, з запахом стружки, чисту й світлу, як мед у щільниках, баньку і неодмінно в місцях мало приступних не те що для людей, а й для звірів: то на острові посеред річки чи озера, або в пущі, то в дикій ярузі, виритій за тисячі літ невтомним струмком. Так і цього разу поставлено було баньку на острівці посеред річки, і хоч річка не була глибока і до острівця князь легко добрів верхи на коні, все ж видимості неприступності дотримано й цього разу, і заповідалося, що Юрій вийде після миття в настрої піднесеному і гарно посидить з своїми людьми, слухаючи вже вкотре хвалу собі й славу, мовлену, проте, устами незрадливими, породжену в серцях незіпсованих і чистих.
Князь після купання пив лише половецьке пиво з проса, пив охоче й багато, це вже знали всі, тому везли за Юрієм достатні запаси цього трунку; ще відомо було, що князь ревниво стежить за тим, щоб пили і їли всі, хто сидить з ним за столом, бо, як він вважав, чоловік щирий і правдивий має пити і їсти, не відмовляючись, разом з усіма; коли ж вередує, або ухиляється всіляко, або й геть відмахується, то в такого, за всіма прикметами, нечисте сумління. Здоров'я тут до уваги не бралося, бо сказано вже, що князя Юрія оточували тільки молоді наближені, сам він, попри свої п'ятдесят сім літ, вважав себе, та, власне, й почувався молодим, ніби мав вісімнадцятку.
Князівські учти, хоч з якого б приводу влаштовувані, відзначалися хіба ж такою затяжливістю, а відомо: що довше сидіння за столом, то менше від нього пожитку. Сам Юрій жартома визнавав перед своїм старшим сином Андрієм, який не раз картав батька за марнування часу, що коли на цих учтах і не народжувалися справді великі думки, то зате багато великих думок тут було поховано навіки.
Та, може, воно й ліпше. Ніхто ж не знає, де загубиш, а де знайдеш. Згодом знайдеться чимало охочих докоряти Юрієві за те, що оточував себе улюбленцями і гайнував з ними час на учтах, але якось ніхто не задумався над тим, скільки непотрібних, а то й злих людей удалося уникнути князеві таким чином. А чи не уникав Долгорукий отаким дивним робом і самого життя? Тут не може бути однозначної відповіді, не міг би дати її навіть сам князь. Хоча безліч прикмет свідчило про відсутність таких намірів у заліського володаря. І коли отак спокійно випарювався він у баньці, сховавшись від цілого світу на час якийсь, там, у тому світі, діялося в цей час багато справ, в яких почувалася рука суздальського князя Довга Рука. Яка ще? Могутня, справедлива, щедра, єдинодержавна? Не слід намагатися дати відповідь передчасно. Бо й сам Юрій ще не міг цього зробити. Навіть старанний меря, шмагаючи князя віником з вплетеним у нього тернинням, не вибив би з князя ніяких визнань. Ну, та коли людину б'ють, то в неї вбивають знання чи що, а не видобувають там щось.