— Апостол Петро мандрував завжди з супутницею. Ти тільки з супутником? Та вже гаразд. Коли так, то сидіть обидва верхи. Справедливіше буде.
— Ти говориш про справедливість, князю?
— Чом би мав не говорити? Князь — теж чоловік. А всі люди люблять справедливість.
— Щодо самих себе. А щодо інших?
— То вже хто як. Про себе не казатиму. Хвалитися не звик. А чути про мене ти міг мало, коли ж багато, то лиш лихого, раз приїздиш від, ворога.
— Він твій небіж,
— Тому й ворог. Старшого брата поважав би, терпів його старшинство, як було до цього. Ізяслав сам став на війну супроти мене.
— Я прибув не від нього.
— Від кого ж?
— Від власного сумління.
— Далеко воно тебе загнало.
— Потреба.
— Казатимеш тут, на вітрі, чи сховаємося в затишок?
— Боюся, що не смакуватимуть мої слова. Хай чує тільки вітер.
— Тоді кажи.
— Про справедливість згадував, князю. А сам зробив діло неправедне.
— Назови. Бо сам не завжди знаєш, що праведне, а що ні.
— Убив у Києві князя Ігоря.
— Сидячи в Суздалі?
— Не своїми руками, так чужими.
— Не лякаєшся, лікарю, своїх слів?
– Іноді чоловікові кортить прикусити язика. Але вважаю ліпше вмерти з чистою совістю, аніж з прикушеним язиком.
— Говори сміливо, але не бездумно. Бо чує вітер, але чує також і Бог святий. Про себе мовчу. Звик до наговору.
— Маю докази.
— Покажеш?
— Ще не знайшов, але приїхав сюди, щоб звинуватити тебе і шукати докази.
— Не знайшов, а вже маєш? — Князь вхопив рукою вітру, розтулив пальці, показав порожню долоню. — Ось так?
— Вбивці, дружинницький син Кузьма Ємець і монах з святого Феодора, побігли до тебе. Відомо про це в Києві, Під твою руку втекли — ось і твоя вина зачинається.
Під мою руку? А скільки втекло? Двоє? А чи знаєш ти, лікарю, що тут самі втікачі? І ті, кого бачиш коло мене, — он вони, і решта. І я не просто собі князь Юрій, син Мономаха, внук Всеволода, правнук Ярослава — я князь над утеклими або вільними. Вільний люд, який зібрався звідусюди, замешкав оці землі, і я, вийшло так, князь над вільними, а отже, й сам вільний. Вільний князь — чув про таке?
— На князях не знаюся.
— То знай. Берешся не завжди за справи лікарські — не завадить дещо знати. Чи, може, хотів душу мою полікувати? Але нема потреби.
— Прибув лише, щоб сказати тобі про твою вину. А тепер поїду далі — шукати вбивць.
— Відразу й поїдеш?
— Відразу.
— Де шукати — знаєш?
— Шукатиму.
— А квапливість твоя звідки? Чи лякаєшся, що затопить мене? Тоді глянь на мою бороду. Сивизна скаже тобі про мої літа. Багато їх проминуло в цій землі, довгі були, затяжливі. А не затопило.
— Оце! — подав нарешті голос Іваниця, який уперше бачив князя, що стояв би на отакому вітрі й вів розмову з простими людьми, мов з рівнею. Такий князь не міг не подобатися. Іваницю брав подив на Дулібову черствість. Затявся з цим убивством і неспроможний побачити, який чоловік стоїть перед ним!
— Зсідайте із своїх коней та підемо ліпше до столу, бо добра їжа й питво створюють гарний настрій, а це якраз те, чого завжди бракує людям! — сказав князь і мигнув своїм отрокам, щоб вони впорали гостей і їхніх коней, як то водилося тут, швидко, ненабридливо, але й з належною непоступливістю.
— Беру тебе, лікарю, з твоїм Іваницею в полон, — засміявся князь, коли переодягнені в сухе обидва всідалися за довгий стіл навпроти Юрія, і знову дивувався немало Іваниця, бо не доводилося ще йому сідати за стіл з князями — далі бояр і воєвод не пробивався.
— Злагіднити нас хочеш? — ще не піддавався Дуліб.
— А нащо? Жалощі беруть, коли бачу марноту зусиль. Оце б ти знов потопав у холодних водах, а там, може, вибрався б на сухе, то й куди далі?
— Сказав: шукати вбивць, які заховалися в твоїй землі. А може, ти їх сам заховав.
— Коли сам заховав, то ліпше відаю, де шукати. Посидь коло мене, а я знайду тих двох та припроваджу до тебе.
— Убивць припровадиш? — не повірив Дуліб.
— Коли вони тут і коли вбивці. Та сам згодом переконаєшся.
— А як викажуть тебе, твою вину?
— Нащо забігати у таку далеч? Перш ніж вепря засмажувати, уполюй.
Чашник наповнив усім посудини для пиття, але не одступив назад, як водилося скрізь у князів, а став за столом, звернувся до Юрія:
— Дозволь, князю, слово мовити?
— Говори. — Князь відсьорбнув пива, буденно зауважив: — Солодкаве.
— Свіже, — сказав чашник, так ніби не просив щойно дозволу говорити щось урочисте, а тоді відразу почав: — Ось маю притчу про коня. Був собі князь, а в князя кінь. Та не про цього коня воно йдеться. Бо набігли половчани, а чи ще яка сила насунула на землю, князь повів дружину, а тут під ним убито коня. Взяв у воєводи — і того коня вбито, бо відомо: коні безборонніші за людей, гинуть частіше.
— Щось ти довге зачав, — кинув Юрій, посьорбуючи пиво. — Я ж то попиваю пиво, а всі інші ждуть, поки ти договориш до кінця.
— Мова моя буде теж до кінця, князю. Але до такого кінця, що має продовження, себто й не кінчається ще. Початок же відомий: іде битва, а в князя й коня вже нема. І ніде нема коней. Погинули. Або не витримали походу, бо зажирні та пещені. Тоді що? Метнулися отроки сюди-туди, глянь, а там ратай шкрябає свою нивку сохою, а в соху впряжений коник гніденький, миршавий, таке ніби й не кінь, а лиш голова, та чотири ноги, та хвіст. Нема ради: вихопили гнідка з мотузяного запрягу, штовхнули ратая межи плечі, щоб не набридав голосінням за свою худобину, повели коника до князя: сідай і веди нас! Сів князь і повів. Чи довго, чи коротко тривав той похід, а тільки ворога вигнано й загнано світ за очі, військо захопило незліченну здобич, були там багатства, були раби, були й коні, але князь не пересівся зі свого гнідка, бо той став йому як брат. І ось так повертався князь до стольного города землі своєї, а вже там зготовляли пишну стрічу, жони, в золоті, сріблі, в паволоках і квітах, виходили на городські вали, боярство чіпляло поверх коштовних хутер золоті ланцюги, священики надягали золоті ризи і кадили ладаном у соборах і на вулицях, по яких мав проїздити князь. Ну, все б воно так і скінчилося, як починалось, і притча моя була б ні до чого, та підповзли до княжого вуха шептальники-солодкомовники: і верхи на церквах київських, мовляв, золоті, і ворота в городі золоті, і вулиці засипані червоним цвітом, і жони виглядають свого князя гожі, мов рожі, то хіба ж не повинен князь з'явитися на білому коні, з червоним сідлом, золотою вуздечкою, і щоб чілка золота, і ворворка, і чепрак теж червоний у золоті.
І забув князь про все, пересівся на князівського, вбраного для золотого Києва у все золоте коня, а гнідка покинуто край дороги, прив'язано до обчухраного дерева; не підклав йому й сінця ніхто, і сумно споглядав коник, як його князь під срібні виспіви сурм в'їздить у Золоті ворота Києва, а вже що думав той коник, то хто ж то відає. Тому й урву тут свою мову, та давайте вип'ємо за нашого князя Юрія, щоб він ніколи не зміняв непоказного суздальського коника на розгодованого, здобленого золотом та червінню київського. Здоров будь, князю Юрію!
— Здоров будь! — ревнули всі й вихилили всяк свій келих; змушені були пити й гості, хоча щодо Іваниці слово «змушений» слід вжити з застереженням, бо йому якось відразу все припало до серця: і дивно вільні молоді дружинники князеві, і їхня мова, навіть їхній вигляд, Іваниця мав око метке на людей, він умить збагнув, що князь, якого оточують такі незвикло розковані люди, й сам має бути незвичний, особливий князь, а коли так, то чому б і не випити за його здоров'я. Що ж до лікаря, то він вівся стримано поштиво, ось і все, що можна сказати.
Юрій вільною рукою притягнув до себе чашника, обійняв.
— Спасибі, — мовив із щирою розчуленістю. — Не зміняю, ти правду сказав. Та Київ і не пришле мені золотого коня. Ждав я — не діждався, мабуть, і не діждуся. Тепер бачу і знаю. І не солодкомовців присилає, а з мовою гіркою і образливо-неправдивою. Що, лікарю: сказати моїм людям, за чим прибився в наші краї?