Ігумен поступився перший.
— Звелю, щоб коней нагодували, — сказав він. Але Дуліб до кінця не хотів бути залежним:
— Про те подбає Іваниця.
А вночі сталося неспогадане.
Маючи в передпокої вірного Іваницю, Дуліб спав міцно й спокійно. Снилося йому чи й не снилося, а серед ночі хтось кликав голосно: «Кузьмо! Кузьмо!» — Дуліба ж звали Кузьма, хоч ніхто, власне, й не знав того ймення, для всіх він був просто Дуліб або ж лікар. Та ось прийшло до нього мовби саме дитинство, вернулися далекі роки з-над Дністра і, пробившись крізь найміцніший сон, викликали з кам'яного скиту на вільну волю, викликали голосом дужим, погуком молодецьким, і Дуліб ніяк не міг дібрати, чи воно сниться, чи й не сниться.
Нарешті прокинувся й почув виразно: «Кузьмо!» Голос грубий і незнайомий. Мався б йому вже відповісти Іваниця, раз воно там вигукувало десь перед самими дверима, але Іваниця чомусь мовчав, хоч спав завжди чутливо, мов пташка на гіллячці.
А те знов гукнуло: «Кузьмо!» — і Дуліб не стерпів, схопився з дерев'яного вузького ложа, підбіг до дверей, коротко відгукнувся: «Хто?» Питав коротко не від страху, а через те, що не прокинувся ще. Не мав часу мацнути тапчанчик у передпокої (бо де ж Іваниця? Невже спить так міцно?), мерщій попхнув поперед себе двері, хотів ще раз кинути в ніч своє різке: «Хто?», — але не встиг, бо в двері з того боку щось ударило з силою страшною й короткою і мовби ввігналося в дошки таким гострим і так глибоко, що Дуліб мимоволі відчув, ніби оте невідомо-гостре ввігналося йому в груди. Так воно, видати, й мало бути, та тільки товсті дубові двері стали його захистком. І знову не встиг він навіть злякатися, не ховався далі за дверима, а вискочив надвір і шаснув рукою туди, де щойно вдарило.
В дверях стримів довгий важкий спис, загнаний у дубову дошку мало не на глибину всього наконечника.
— Хто тут? — вже гнівно й вимогливо крикнув Дуліб.
— Кузьма? — спитав грубий чоловічий голос. — Підійди ближче, сину.
— Який син? Я Кузьма Дуліб. Княжий лікар.
— Дуліб? — Той ще не вірив. — А мені сказали: тут Кузьма. Син мій.
— Та хто ти, дивний чоловіче? — знетерпеливився Дуліб Покажися, чи що. Мало не вбив мене, а тепер про якоюсь сина. Де ти?
Він пішов безстрашно в темряву, але не знайшов нічого, окрім темряви самої. Довго блукав марно і вже став аж гніватися на себе за неповороткість, бо ж не прилетів спис сам по собі! Чиясь рука його кинула. Ось тут стояв чоловік, чувся його грубий голос, а тепер нікого й нічого, щезло безшелесно, мов дух святий або нечиста сила, мовби той спис справді прилетів з пітьми, пітьмою ж і породжений.
Власне, в таких випадках Дуліба мав виручати Іваниця, між ними існувала неписана угода, але ж Іваниця спав непробудно, не чув нічого, і це стривожило Дуліба ще більше, ніж примарливий нападник із списом. Бо таке траплялося вперше. Іваниця вмів не спати саме тоді, коли йому треба було не спати, Іваниця завжди попереджав небезпеку, Іваниця завжди знав усе наперед, відчував якимсь таємничим робом усе, що приховано було до часу від усіх. А що завжди щедро ділився своїм знанням найперше з Дулібом, то властивість яснобачення приписувано передовсім Дулібові, бо хоч що там кажи, Іваниця був слуга княжого лікаря, а прислужник — це ж не чоловік, і то добре, коли хоч півчоловіка.
Так вважали всі, окрім самого Дуліба. Для Дуліба Іваниця був товариш, вірний помічник, а часто ще й рятівник.
– Іванице! — покликав Дуліб, повертаючись до кам'яного свого притулку, який мало не став останнім. — Спиш, чи що?
Він підійшов до ложа, на якому мав спати його товариш, обережно мацнув темряву.
Іваниці не було.
Тільки тепер Дуліб згадав, що в передній келійці мала горіти свічка. Коло ставничка лежали свічки ще з Ігоревого запасу, там їх вистачило б на багато ночей. Іваниця мав стежити ще й за тим, щоб не гасло світло, але вийшло, бач, так, що й свічка згасла, й Іваниці немає.
Дуліб пройшов у той куток, де мав бути ставник із свічкою, довго водив у пітьмі рукою, не знайшов нічого.
Іваницю ж звела мана. З ним бувало всяке, але щоб таке, то ні. Щиро кажучи, світ сповнений таємниць, але то не для Іваниці. Для нього світ був відкритий завжди й у всьому. Таємницею для світу міг бути хіба що сам Іваниця. Бо він знав завжди все, а про нього ніхто нічого. Навіть велемудрий лікар Дуліб. Коли б Дуліба спитали, звідки в нього взявся Іваниця, він би й не сказав. Бо той зродився мовби сам по собі, нізвідки. Ось так. Ще вчора не було, а сьогодні вже є. З'явився — і все. Безжурний, здоровий, як риба, ясні очі, ясне обличчя.
— Хворість маєш? — спитав для годиться Дуліб.
— А що таке хворість? — подивувався Іваниця.
— То чого ж прийшов?
— Помагати тобі хочу.
— Знаєшся на лікуванні?
— А що таке лікування? — поспитав Іваниця.
— Ну, — Дуліб, може, вперше зіткнувся з такою простотою. — Людям час від часу щось там болить, і я помагаю тоді їм своїм умінням. Ото й лікування.
— Оце! — радісно мовив Іваниця. — Я ж і кажу.
Дуліб дивився на нього досить заохотливо, тому Іваниця вирішив доказати вже до кінця.
— Ти помагаєш людям, я помагатиму тобі. Бо не годиться, щоб такому чоловікові ніхто не помагав.
— Як же помагатимеш, коли не знаєшся на лікуванні?
— Хворому що? — всміхнувся Іваниця. — Хворому поможеш ти. А хто поможе здоровому? Світ широкий, все в ньому є. Отам тобі й знадобиться Іваниця.
— Знаєш світ уже? — поспитав недовірливо Дуліб.
— А воно само взнається, — безжурно поглянув на нього Іваниця.
Коли ж сказати відверто, знання приходило до Іваниці через жіноцтво. Відомо, що для жінок таємниць не існує ніде, відомо також, що жінкам завжди кортить поділитися тим скарбом, який вони мають, і ось тут ставав у пригоді цій кращій частині людства саме Іваниця. Не слід вважати, ніби він зваблював жінок чи, гріх навіть подумати, стосував щодо них силу й примус. Вони самі йшли до нього, зваблені його добрістю, його усміхненою беззахисністю, його, сказати б, безпорадністю. Він не скидався на отих задерикуватих, брутальних, швидких на все зле чоловіків, що вешталися по світі самотою або й цілими купами, часто очолювані воєводами, а то й князями; в ньому щось було дитинне, хотілося помогти такому гарному хлопцеві, порятувати його від ймовірних жорстокостей світу, а хто б же те зробив ліпше за жінок. І вони приходили до Іваниці з новинами, засторогами, таємницями, припущеннями або й пророкуваннями.
А вже Іваниця від щедрості своєї ділився своїми знаннями з Дулібом, щоразу вганяючи того в подив, хоч, здавалося, не мав би дивуватися цей чоловік, який ще здалеку, тільки забачивши того чи того, міг точно сказати, здоровий той чи хворий, і навіть міг визначити досить точно недугу, яка докучала немічному. Так і виходило; один з них відав усе, що діється довкола людей, а другий мовби зазирав їм у душі й у нутрощі, дивився на них зсередини, чи що. Втішного в цьому, мабуть, було мало, але в кожного на землі є своє призначення, їхнє ж призначення було саме таке.
Слід зазначити ще й те, що Іваниця ніколи не виявляв цікавості до знань Дулібових, бо вважав хворощі людські не гідними своєї уваги, зате щедро ділився зі своїм старшим товаришем всім здобутим і не так, видно, з усвідомлення важливості своїх відомостей, як від природної щедрості.
Так воно вийшло й у Чернігові, куди великий князь Ізяслав послав був Дуліба в справах не вивідницьких, а тільки лікарських.
За рік до цього Ізяслав захопив київський стіл поперед своїх стриїв В'ячеслава та Юрія Мономаховичів, усуваючи Ігоря Ольговича, який був князем київським два тижні якихось по смерті брата свого Всеволода Ольговича. З Ігорем пануванню Ольговичів у Києві настав кінець, кияни вельми радувалися повороту (не без їхньої помочі) Мономаховичів; брат Ігорів Святослав Ольгович відав теж вельми добре, що не вернути вже для їхнього роду київського столу, але біль за брата, якого Ізяслав спершу посадив у поруб, а потім послав у монастир, і намагання хоч як-небудь дошкулити забіяцькому Ізяславу кинули Святослава в спілку з суздальським князем Юрієм, сином Мономаха. Той почувався скривдженим теж, бо його небіж Ізяслав, знехтувавши рядом старшинства, забувши й про старшого свого дядька Вячеслава, і про нього, могутнього і всюдисущого (за це прозвано його Довгоруким) Юрія, захопив стіл київський, так ніби то було якесь маловідоме ловище, або купецька валка, або красна діва, що на неї право має той, хто перший доскочить.