— Тебе? Вбивцею? — Андрій схопився з-за столу, взявся за меч. Ростислав і собі зворухнувся загрозливо, і в тому порусі було ще більше погрози, ніж у Андрієвому намірі дістати з піхов меч.
— Скажи їм, лікарю, хай знають.
— Сказати? Можна й сказати, — Дуліб знов був спокійний, як мертвий. Щиро кажучи, він уже й не радий був, що встряв у цю тяжку справу, чомусь дедалі менше впевненості мав у своїх підозрах щодо руки Юрієвої у київському вбивстві, але оці молоді князі трохи роздратували його, вони велися так, ніби за ціле життя своє не допустилися жодної несправедливості. Тому Дуліб твердо й переконано повторив синам те саме, що вчора повідав їхньому батькові, але наслідки від цього сьогодні були зовсім не такі, як учора.
Ростислав усміхнувся зневажливо, Андрій метнувся туди й сюди, не дивлячись на Дуліба, гукнув:
— Гей, там, принесіть-но мого лука!
Отрок приніс Андрієві лук, князь не взяв його в руки, звелів отрокові:
— Напни!
Той стояв, дивився на князя.
— Кому сказав! — тупнув ногою Андрій.
Отрок мовчки попробував зігнути лук, нічого в нього не вийшло.
— Поклич когось дужчого!
Той вибіг, за хвилю повернувся з дружинником, дужим, як тур, той пововтузився з луком трохи довше, але й він нічого не зміг зробити.
— Бачив? — відпроваджуючи геть помахом руки дружинників, спитав Дуліба молодий князь. — Може, хочеш спробувати?
— А навіщо мені? Я не лучник, — знизав плечима Дуліб. — Я лікар.
— Лікар, а берешся за справи, чужі для тебе.
– Істина не може бути чужа для чоловіка.
— Ну, то ось, — Андрій легко зігнув лук, напнув тятиву, — поглянь, який у мене лук. Отут тобі й істина. Повезу тебе до Володимира, прив'яжемо до брами й розстріляю з оцього лука. За неправду. За наклеп. За…
— Нічого цим не досягнеш, — спокійно мовив Дуліб. — Я сказав свої слова, вже їх почуто, вже вони нікуди не дінуться. Це однаково, що написав би я слова оці на своїх долонях, щоб люди довідалися навіть після моєї смерті. Повинен би ти знати силу слів, князю.
— А звідки ти знаєш, що я повинен, а що ні?
— Князь Юрій сказав мені, що ти любиш книги. А що таке книги? Слова. Може, й життя людське — теж слова самі. Ще не знати, що чим породжується: чи слова ділами, чи діла словами. Ще забув я додати, що не послано мене князем Ізяславом, не посол я нічий, сам поїхав, спонукуваний лише власним сумлінням. Коли б виявилося, що винний князь Ізяслав, то що ж? Доказів ще не маю. Відомо тільки мені, що втекли вбивці сюди, сказано навіть так: до князя Юрія.
— Знаєш їх? — уперше подав голос Ростислав.
— Ніколи не бачив, бо не киянин я, та й Іваниця мій теж не з Києва. Знаємо, хто вони, як звуться. Один Кузьма Ємець, син старого дружинника Войтишичевого.
— Войтишич — славний воїн, — докинув поважно Ростислав, — його сюди вплутувати не годиться.
— Не вплутую, кажу тільки, що батько цього втеклого Кузьми — старий дружинник Войтишичів, сліпий Ємець. Харчується при дворі у воєводи, чоловік, з усього видно, поштивий, а син не вдався в батька. Другий же — чернець, прибрамний з монастиря святого Феодора. Розчинив браму перед убивцями, повів їх до князя Ігоря, сам убивав. Утік разом з Кузьмою Ємцем. Зветься Сильвестром, або просто Силькою.
— Ну! — князь Андрій пожбурив свого лука, всівся за стіл навпроти Дуліба, підпер щоки кулаками, втупився в лікаря своїми великими очима, в яких нуртувався гнів, — повтори, як звався той отрок і як звався чернець.
— Кузьма й Сильвестр. Сильвестр ще вельми вчений. Вів записи монастирські, в ігумена Ананії вважався найздібнішим послушником.
— От брехня, — вже заспокоєно промовив князь Андрій. — Або ж ти сам брешеш, лікарю, або тебе ввели в оману недобрі якісь люди. Князю, — повернувся він до Юрія, — той монашок у мене в Володимирі. Вже ось два місяці.
— Коли він у тебе, — засміявся Юрій, — то брехуни ми з тобою, а не лікар! Виходить, знав чоловік, за чим забивається в таку даль. Хвалю, лікарю. Бо наполовину правда — вже правда. Даруй моєму синові його нестриманість, гарячий норов має. Поєднав у собі Мономахову гордість і половецький вогонь. Гей там, винесіть-но звідси лук князя Андрія! Тепер тут ніщо не повинно нагадувати про слова, мовлені в запалі й гніві. Ти ж, лікарю, вибирай: чи сидітимемо тут, ждучи, поки припровадять сюди втеклого монашка київського для розпитувань твоїх, а чи поїдеш зі мною, як згодився вчора, до князя Івана, а монашка тим часом припровадять туди, а може, хочеш прямо до Суздаля, то їдь, а я в скорім часі теж там буду.
— Роби як хочеш, — відповів Дуліб, — єдине хотів би: розпитувати монашка при тобі.
— Це мій чоловік, і нікому не віддам його! — тупнув ногою князь Андрій.
Юрій глянув на сина впівока.
— Повчись у брата свого Ростислава князівської гідності. Знаєш монашка свого два місяці, а ставиш за нього свою честь.
— Ти знаєш лікаря день лиш єдиний, а хочеш поставити вище своїх синів і вище самого себе! — скипів Андрій.
— Не його хочу поставити — правду. Вона й без того стоїть над нами, хоч що ми чинимо. Вищий суд нашим діям і мислям, сину. Коли твій монашок справді вбивця…
— Не вбивця він! Такий не може стати вбивцею!
— Звідки відаєш?
— Книжний чоловік вельми.
— А хіба за книги не вбивали людей?
— Вбивали, та не ті, хто писав книги. Це люди смирні й мирні. Вони найближчі до Бога. Подумати, то Бог промовив уперше до всього люду лиш завдяки тим, які зуміли записати його слова. То чи назовеш злочинцем того, хто пише книги? Такі люди не можуть убивати, слова не вбивають, тільки меч.
— Справедливо, брате, — докинув і Ростислав з вершини своєї зневажливої насмішкуватості, — щодо меча справедливо мовив. Бо князеві ліпше дружину з мечем мати, аніж монахів з писалами. Навіть гарний повар дорожчий за книгописця.
— Припровадимо цього монашка сюди й спитаємо його тут, лікарю, — вирішив Юрій, — пошли, князю Андрію, гінця, хай приведе сюди твого книгописця.
– І маємо нидіти в сьому бруді? — гидливо скривився Ростислав.
— Тебе не затримуємо. їдь до Суздаля, лаштуй дружину до походу. Як ударять морози, то й з богом! А нам треба тут.
— Не дам свого монашка, — твердо повторив князь Андрій. — Ти, князю Юрію, не цінуєш таких людей, знаю. А дарма. Потомним не буде діла ні до твоїх дум, ні до замірів високих. Знатимуть про тебе з того, що зостанеться. А що зостанеться? Написане. Одвіку так ведеться.
— Діла зостануться, забув ти, сину.
— Навіть діла зникають і поростають забуттям. Всесвітній потоп не змив з лиця землі книг. Людство може вимерти — книги перетривають. Написане зостанеться. Ось ти сидиш у сій землі п'ятдесят літ, скільки наставив городів, скільки людей пригрів, скільки добра зробив. А приїздить чоловік з Києва, і чоловік не темний, учений, лікар, і що? Не відає ні про які твої добрі й славні діла, а називає тебе вбивцею. Був би коло тебе вірний дієписець, він би простежив кожен твій учинок щонайменший, і ти поставив би сього лікаря перед пергаментом, хай би читав.
— Діл не так багато в князя, щоб він сам їх нездатен був записати. Учив я всіх вас, мої сини, не народилися ви лиш князями, народилися для великих трудів, і вже коли ти князь, то будь ним у всьому й до кінця! Вмій обійтися з мечем і з веслом, з конем і з писалом. Згадайте діда вашого Мономаха. Згадайте Всеволода, Ярослава.
— Хто сам пише про себе, лиш затемнює суть і свій образ. Постійне писання відриває тебе від дбання про долю землі й люду. Водночас не можна знехтувати написаним, бо воно здатне зробити нас або ж примарами, або всемогутніми. Хіба не бачив, князю, як люди в церквах падають на коліна перед книгами й цілують сторінки, неспроможні прочитати бодай літеру? — сказав Андрій. — Ти святий чоловік для нас, отче, вважаємо тебе взірцем у всьому. Ти досконалий твір Бога нашого і часу. Та хоч те, що досягло досконалості, вже не може досконалитися далі, однак розум не перешкоджає вшанувати цю досконалість і віддати їй належну шану умілим писанням.
— Замість слів мовлених, а надто писаних, досить гарного наміру, — посьорбуючи пиво, спокійно зауважив Юрій.