Князь Юрій посадовив Дуліба коло себе на лавиці; князь проймався коли й не цілковитою ще довірою до цього дивно-добровільного служителя істини, то принаймні став поважати його після того, як довідався, що Дуліб не просто прибув од зухвалого Ізяслава для неправедних звинувачень, а підкоряючись голосу сумління й деяким вказівникам на сліди, підтвердженням чого був отой монашок, якого так запекло боронив князь Андрій.
— Не став я дратувати свого сина Андрія, — довірливо мовив до Дуліба Юрій, — а то б ще розповів казочку про того бога, що винайшов письмо. Він і не бог був, а напівбог, покровитель купців і шахраїв, яким подарував лічбу й гру в карти. Для людей же приготував уміння писати. Пішов до царя тої землі й похвалився своїм новим мистецтвом. На що цар відповів йому: «Великий винахіднику! Справа одних людей винаходити те чи інше мистецтво чи вміння, іншим же людям належиться знання про те, що несе людям це вміння: благо чи нещастя. Ти стверджуєш, що вміння писати зробить народ мудрішим і пам'ятливішим. А я тобі скажу, що мистецтво письма, навпаки, внесе в душі тих, хто навчиться його, забуття, бо, покладаючи надії на могуття письма й пам'ятливість інших, вони не стануть нічого затримувати в своїй пам'яті, і ось виявиться, що винайшов ти не цілющий засіб для божественної пам'яті, а нікудишнє вміння записувати, і прославиш мудрістю не справжніх мудреців, а буквоїдів і книгоїдів». Не книгами й письмом треба боротися з забуттям, лікарю! О ні! Дивися на цю землю. Довго й важко пливтимемо, і дивися пильно. Не побачиш того, що далеко на півдні. Тут усе інакше. Не думай також, що нам не любе все київське. Ще дитиною вивезено мене звідти, але виніс саме з тих країв замилування до трав, дерев, птиць, звірят, небесних світил, ранків прозорих і вечорів у сонячнім вогні, до тихих снігів, до голосів, барв усього сущого. Не забуду ніколи того дива землі теплої й погідної, але й без сеї могутньої землі тепер не прожив би. Поглянь, лікарю, чи й побачиш ще де таке в світі.
Вони пливли кілька день то по широких, збурених розливах вод, то по вузьких лісових річках, важкі холодні тумани залягали над посрібленими інеєм травами, безжально холодне небо настромлювалося на колючо-чорні соснові бори, яким ніхто не відав кінця, та й цій землі ніхто не відав кінця, принаймні північні її межі ховалися в не приступних для людини холодах і вічній кризі.
— Дивися, лікарю, — мало не з юнацьким захватом звертався до стриманого Дуліба князь Юрій, — це єдина безмежна земля на світі. В ній загубиться, втоне, зникне, щезне все, хоч яке велике буде, її не можна ні завоювати, ні підкорити, ні купити, вона гідна лиш одного: об'єднання. Хто це зможе зробити? Бог не зумів, він роз'єднав людей, розкидав їх по всіх усюдах. А чи зможе чоловік слабий і смертний доконати цієї великої справи? Навіть коли цей чоловік князь.
Дуліб мовчав, і князь Юрій, який сам би не зміг пояснити своєї відвертості й навіть розчулення перед цим спокійним чоловіком, трохи пошкодував, що безпричинно став розкривати свою душу. А може, й не безпричинно? Прибув цей чоловік з Києва, привіз тяжке звинувачення князеві теж з Києва, а не відає того, що цей князь при спогаді про Київ стає дитиною, малим хлопцем, який не може забути теплих ночей над Дніпром, неба лагідного, мов материні очі, батьківських сліз радості, які щоразу проливав Мономах, повертаючись до своїх дітей.
Але чи ж личать великому князеві такі спогади? І чи збагне цей чоловік, що земля не може бути роз'єднана, не повинна бути роз'єднана, так само як не можна розірвати надвоє людську душу, переполовинити серце, лишивши одну його частку в солодких і незабутніх краях дитинства, а другу закинувши в сувору далеч холодної зрілості.
Дуліб почувався вельми зле. Так було в нього хіба що в Кракові, коли їв Петроків хліб і обдурював коміта з його жоною. Але тоді усправедливлювалося все любов'ю його до Марії, вони обоє горіли високим вогнем, який дається людині молодістю і в якому треба горіти, бо то життя. А тут? Що відстоював Дуліб на противагу цьому дивному чоловікові, який легко переходить від насмішкуватості до сповідальництва, розкриває найпотаємніші, найсвятіші свої заміри перед незнайомим, перед ворогом, власне, вступає в не зовсім приємну суперечку з рідним сином при небажаному свідку, та ще й допускає цього стороннього свідка в їхню князівську розмову, уважно вислухує, намагається довести свою слушність не грізним покриком, не погрозами, а розважливим словом.
До такого б князя в спільники, в прибічники, в помічники, у вірні слуги, а він до нього — з найтяжчим звинуваченням. Та й хто він? Який з нього спільник і помічник? Що він уміє? Лікувати людей? Але ж вони однаково вмирають, ще не народився той, хто б міг порятувати від усіх хворощів, а смерть подолати не дано нікому довіку. Навіть у своєму вмінні він не міг вважати себе досконалим. Не мав потрібної чутливості, якою володіли тільки жінки з його роду. Здається, найвище спалахнуло це вміння в його сестри, якої не знав, бо народився після її смерті. Був єдиний спадкоємець, тому й став лікарем, а не кимсь іншим. Його ж сестра, було помічено, вже від перших днів після свого приходу на світ, володіла дивним даром зціляти людей. Досить було доторку її долоньки до того місця на тілі, де в чоловіка щось боліло, як неміч зникала, справді знімало її наче рукою. Першою помітила це мати, жартома попросивши немовля покласти їй руку на чоло, «бо в мами голівка болить». Дитя приклало руку до материного лоба — біль зник. Було ще кілька таких мовби жартівливих зцілень, тоді показали малій сусідку, в якої болів поперек. Мале зняло своєю долонею біль. Чутки про чудеса розлітаються швидко й широко. До Дулібів валом повалив люд, вже й не казали, в кого що болить, — мала сама з першого погляду бачила, де й що, мовчки, ласкаво посміхаючись, прикладала свою долоньку — і знімала з людей хворощі, так ніби послана була на землю вищими силами для спасіння роду людського.
Так тривало кілька років, поки мала зненацька заявила, що нікого більше не зможе зцілити, бо через три дні вмре. В це ніхто не повірив. Дівчинка мала сім чи вісім літ, нічого в неї ніколи не боліло, вона й не знала, що таке біль у власному тілі, шукала й знаходила його тільки в інших, тож слова її про смерть сприйняті були, як дитячі пустощі, однак сталося так, як сказало дивне дитя. Через три дні, після сходу сонця дівчинка лягла на своє маленьке ліжечко, заплющила очі — і відійшла у вічність. Видно, переповнилося її серце отими людськими немочами, що їх вона з такою великодушністю знімала з усіх, хто до неї приходив. Продовжувала життя іншим, вкорочуючи його собі, і вмерла, ще й не живши.
Дуліб народився вже після смерті своєї сестри, знав про неї з материних розповідей, і коли читав священні книги або слухав у церквах слова священиків про ангелів, то всі ангели малювалися його уявою в образі його покійної маленької сестрички. Ангели чи й були і чи й могли бути, а сестричка його жила на світі й полишила по собі безліч добрих діл. Що лишить він? Гріховну любов свою, від якої боягузливо втік світ за очі, та оці підозри, що ними сповнився до людей, може, й благородних, послухавшись князя Ізяслава і взявшись за невластиву йому справу розслідування смерті в Києві?
Князь Юрій, видно, відчувши, як карається в душі Дуліб, став розпитувати про його лікарство, про хвороби. Звідки беруться? Чим пояснити, що люди живуть на тій самій землі, під тим самим сонцем, під тими самими дощами й снігами, а кожен має свою хворість або не має ніякої, як ось він, князь Юрій, хоч вбився вже в он які літа. А ось син Святослав одержимий злою хворістю від народження, Ярослав, якого назвав на честь Ярослава Мудрого, — слабоумний, Борис тихий душею і слабий тілом, нездатен носити меч.
Дуліб не вмів цього пояснити. Лікував — і все. Вмів побачити хворобу. Але звідки вона й чому? Хто ж то знає? Як ото питається без відповіді в священних книгах: чи є в дощу батько? Хто роджає краплі роси? Із чийого лона виходить лід та іній небесний у воздусі — хто його родить? Щоправда, дехто схильний пояснювати хворощі й здоров'я відповідним впливом планет. Теплота, холод, вологість і сухість суть складники людської натури. Вони залежать від небесних світил і змінюються від їхнього положення. Тож і доля всього живого обумовлена й визначена небесними тілами і їхнім рухом. Два з складників — тепло й волога — зумовлюють життя й плодовитість, бо з ним усе розвивається, через них з'єднується між собою і зміцнюється, а два інші — холод і сухість — приносять шкоду, смерть і заціпеніння, від них усе сохне й пропадає. Так само й між небесними світилами два діють благотворно: Юпітер, зігріваючи й зволожуючи, і Венера, більше зволожуючи, ніж зігріваючи, — два ж інші світила — холодний Сатурн і сухий Марс — діють руйнівно, неприязно, зловороже. Однак, вірити в зорі — не вірити в Бога. Тому, щоб узгодити віру в Бога з вірою в неухильну дію світил, ще апостол Павло помандрував між зорі, де й побачив ангельські сили, які відповідно покеровують світилами й стихіями, підкоряючись велінням Божим. Одні носять сонце, другі місяць, треті — зорі, ще інші вітрами керують, а ті хмарами, громами, лик землі напувають для проростання плодів, посилають на землю весну й жнива, осінь і зиму.