І враз метнулося з тихої темряви щось біле, війнуло мідявим волоссям, крикнуло: «Тату!» ~ вже повисло на шиї у князя Юрія, а він невміло розставив руки, нахилився, стояв незграбно й розгублено, так наче боявся впустити на землю оте біле, щоб воно не розбилося, мов крихке заморське скло.
«Тату!» — крикнуло воно ще раз, і засміялося, й загорнуло бородате лице Юрієве своїм мідявим волоссям, таким м'яким і ласкавим, що Дуліб навіть на відстані відчув його м'якість і ласкавість, про Іваницю ж ліпше змовчати, бо й що тут скажеш!
Тоді Юрій, оговтавшись, звів руки, легко підніс дівчинку, поставив її між собою і Дулібом, сказав:
— Донька моя. Княжна Ольга. Мала б спати вже, та не спить. А це, Ольго, лікар з Києва Дуліб.
Дуліб вклонився.
— А то Іваниця.
— Оце, — зітхнув Іваниця, не знаючи, куди сховати свої руки, такі вправні й меткі завжди, коли доводиться мати справу з дівчатами, і геть непотрібні зараз, перед оцією тоненькою дівчинкою у білому хутерку, м'якому й пухнастому, з небаченим мідявим волоссям і пронизливо-дитячими очима, перед якими відчував себе цілковито безборонним і немовби нагим, чи що.
— Ти приїхав, щоб узяти мене з собою? — спитала Ольга голосом, ламким по-дитячому, але вже з справді жіночим відтінком вередливості. — Ти ж не був у князя Івана? Повернувся, щоб узяти мене з собою?
— Не доїхав. Та й не знаю, чи виберуся тепер. Маю справи, які не можуть ждати.
— Ти поїдеш і візьмеш мене з собою.
— Де Євфимія? — спитав Юрій.
— Я тут, князю.
З темряви виступила ще одна дівчина, трохи старша за Ольгу, так само висока й тонка, але чорнява, трохи аж сувора з лиця. Вона поцілувала князя в щоку, Юрій пригорнув її.
— Друга моя донька, княгиня Євфимія, повесні заручена в Москві з князем Олегом Святославовичем. Живу тут з доньками. Сини самі собі дають раду. Вже дорослі. А князь старий. Ось так, лікарю, ведеться. А тепер будемо спати. Доброї ночі.
— Доброї тобі ночі, князю. Дивуюся не тому, що в тебе багато дітей, а що такі вони всі неоднакові.
— А як гадаєш: ліпше воно чи гірше?
— Мабуть, ліпше. Бо на світі нічого однакового нема і не повинно бути.
— З дітьми воно не так. Хочеться, щоб усі були однакові. Однаково мудрі, однаково щасливі. Ну, та Бог все робить по-своєму. Вас проведуть.
Князь ляснув у долоні, але Ольга вхопила найближчий трисвічник, окреслила світляне півколо між темрявою, з якої мав показатися хтось із слуг, і київськими гостями, сказала відважно й мовби з викликом:
— Я проведу!
— Негоже, сестро, — зауважила Євфимія, що, мабуть, призвичаювалася вже давно до становища княгині й правила тут, у цьому недобудованому, самотньому пристанищі Юрієвому, за господиню.
— А чому? — подивувалася Ольга. — Князю, хіба в цім є щось погане?
Юрій з усміхом махнув рукою, не знати й кому: чи то доньці своїй, чи то слугам, які мали десь з'явитися, а може, й стояли отут у неосвітленому куті гридниці.
— Ходімо, — покликала княжна Дуліба та Іваницю і пішла попереду, вигинисто виграючи тоненькою спиною в білому хутерку і легко й уміло несучи важкий трисвічник.
— Може, я понесу? — вихопився наперед Іваниця. — А то ж важке,
— Зумію сама, Ти ж надто незграбний для свічок. Дихнеш — і загасиш.
Іваниця відстав, присоромлений і зніяковілий, бо це йому вперше в житті довелося говорити з княжною. — Оце! — зітхнув він.
— Ти справді лікар? — спитала тим часом Ольга Дуліба.
— Лікар.
— Із Києва?
— З Києва.
— І приїхав, щоб зцілити мого брата?
— Брата? — Дуліб не міг збагнути, про що йдеться Ользі.
— Князя Ярослава, брата мого. Знаєш про його неміч?
— Я справді приїхав з Києва до князя Юрія, але… — Дуліб затнувся, він не знав, що сказати, ця дівчина вражала несподіванками, вона жила в світі, не підвладному законам світу дорослих, там ще не діяли жорстокі сили необхідності, там панувала чистота, і чи ж міг він ось так відразу, кількома словами скаламутити чистоводдя її душі тільки на тій підставі, що все на світі рано чи пізно повинно слугувати пошукам істини?
— Я покажу тобі Ярослава, лікарю. Князь Юрій не знатиме. А коли й довідається, то нічого, він добрий. Князь Юрій — найдобріший з усіх князів і серед людей — теж найдобріший. Правда ж, лікарю? Ти давно знаєш князя Юрія?
— Кілька день. Але здається мені, що вже давно знаю, мовби від самого свого народження знаю твого отця.
— Ярослав теж добрий. Він найдобріший з усіх моїх братів. Ти побачиш, лікарю. Сюди.
Вона сміливо штовхнула високі важкі двері, просунула за двері руку з свічником, перехилилася туди, махнула вільною рукою Дулібові з Іваницею, щоб ішли за нею, ступила до високого білокам'яного, як усе тут, покою. Вони слухняно й відважно пішли вслід, але на порозі обидва стали, вражені тим, що відкрилося їхнім очам.
У великій, складеній з важких кам'яних брил пристінній печі з гуком і тріском палали дубові дрова, червоно освітлюючи просторий і не знати від чого похмурий покій, в якому вражало суто князівське презирство до справжнього призначення речей. Коло вогнища просто на кам'яній підлозі виставлені були срібні кубки й ковші, мовби для того, щоб уловлювати своїм химерним карбуванням відблиски дикого вогню, а на великому столі посеред палати стояли чоботи. Дерев'яне ложе під стіною світило пусткою, а всі покривала й скори, які мали б лежати на постелі, були порозвішувані безладно на тій самій стіні. В узголов'ї ложа замість подушки стояв товстезний пень з прибитим на самій середині зрубу людським черепом. На іншій стіні чорною вуглиною понадряпувано було зображення різноманітної зброї: сокири, мечі, списи, луки, шестопери, бутурлики, між тою намальованою зброєю начеплена була на великий залізний гак пергаменна товста книга, а столик для читання лежав перевернутий у кутку коло оббитої ромейською коштовною паволокою, облямованої горностаєвим хутром посудини, досить ганебного, щоб згадувати, призначення. І серед цього похмурого безладу, не зважаючи на тих, що ввійшли до палати, не зауваживши їхньої появи, блукав господар житла, син Долгорукого Ярослав, як про це сказала Дулібові княжна Ольга; на його князівське походження вказувала і ця палата, і срібне начиння, виставлене коло вогню, і дорогі хутра, розвішані на стінах, і оті чоботи, що стояли чомусь посеред столу, і дорога, проткана золотими грифонами хламида, накинута князеві на плечі поверх білої полотняної одежі. Сам же князь Ярослав не мав у собі нічого слов'янського, це був справжнісінький половець, невисокий, широкоплечий, вузькоокий; з ріденькою чорною борідкою і гострими, як стріли, вусами. Босий, зводячись навшпиньки, мовби скрадався до невидимої здобичі, з хитрим поблиском у чорних очах; зачепивши залізною кочергою велике звуглене поліно, що немилосердно диміло, він скрадався кудись у дальній куток покою, просувався не прямо, а з викрутами, волік по кам'яній білій підлозі чорне поліно, прокреслюючи криву своєї мандрівки, розвіюючи довкола дим і чад.
— Брате князю, — покликала його сестра, — ми в гості до тебе.
Ярослав зіщулився, вдав, що нічого не чує, і закрутився довкола стола з своєю полінякою, то попихаючи її поперед себе, то ловко відскакуючи вбік.
— Князю Ярославе, ти мене чуєш? — підійшла до нього впритул Ольга.
— Га? Що? — скинувся той. — Хто тут? Це ти, Олюню?
— Кинь оте поліно в вогонь, нащо воно чадітиме?
— Вважаєш, що треба вкинути?