— Тут все для тебе нове. Хіба що думка про потоп та про ковчег, яка існує споконвіку, але тільки в найкращих умах людських. Згода, боярине?
— Істинно, князеньку.
— Розкажи гостям київським, як будував свій ковчег. Бо я хоч і не знаю, та здогадуюся, а вони й здогадатися не можуть.
— Будування було тяжке. І не тим тяжке, що тяжке, а тим, що невідоме. В Святому Письмі сказано праведному Ноєві: збудуй ковчег з дерева гофер. А що то за дерево? Чи в нас воно росте і під яким найменням? Сосна, кедр ліванський, дуб васанський? Думав я довго, намірявся складати ковчег, як складається бочка: соснові клепки, дубове дно. Та згадав про стихії, про бурі, про гідру й левіафана в морській пучині — хіба ж витримає сосна? Як подумати, то нема дерева над дуб, ось і почав я вибирати дуби в себе та міняти в інших бояр за свої сосни, та ялини, та берези. Звів усі ліси, ледве й вистачило деревини, бо люд, роззухвалений і зледачілий, неспроможен осягнути Господніх накреслень, всіляко заважав мені, бувало, що ліси палено навмисне, деревину втеплювано в ріках і озерах, бо ж відомо, що дуб тоне в воді.
— То й ковчег твій утоне? — вдавано злякався Долгорукий.
— Це вже не дуб, не деревина мертва, а ковчег. Видовбай ночви з дуба, а чи корсту, або човна, пусти на воду — попливе? Попливе. Так і ковчег. Але люд. шкодив усіляке і в несвідомості й темряві заважав мені довершити заповідане Богом діло. Коли звелів я засіяти всі поля льоном, щоб виткати паруси для ковчега, поля пролежали без насіння, бо хтось намовив люд не орати і не сіяти.
Коли заохочував ловити для ковчега по парі диких звірів, або ж не знаходилося охочих, або ж тягли мені самих вовків та тхорів, які засмерділи ковчег і передушили всю птицю. Люд погряз у гріховності, в обжиранні й обпиванні, в розпусті. Коли я збирав їх і казав їм про готування до плавби, може, й вічної, про своє високе покликання й про печать Божу, яка спочила на мені, вони сміялися, а деякі доходили й до того, що збурювали проти мене всіх тихих і слухняних. Пробували підпалити ковчег, захопити його. Однак передбачливість врятувала мене, бо я обсмолив ковчег лише зсередини, а зовні, щоб не розсихалося дерево, велів щоліта обливати його безперервно водою, яку возили з озера бочками. Самий же ковчег збудував так, що ніхто на цілім світі, окрім мене самого, не зможе втрапити тут, всі переходи зачиняються, в кінці кожного переходу міцні дубові двері беруться на дубовий засув, на кожний справжній перехід припадає по кілька несправжніх, які не ведуть нікуди і в яких, коли забіжить якийсь сторонній чоловік, може лишитися там навіки.
— Лякаєш, воєводо? — Долгорукий кивнув чашнику, щоб підливав до кубків. — Хто ж до тебе в зяті піде, коли тут такі жахи?
— Скотина в ковчезі влаштована за Божими вказівками. Все тут для неї. Чисті стайні, просторість, доволі корму.
— Не поставиш же зятя до коней або до корів.
— Тут, князеньку, не зятювати треба, а доглядати за худобиною, годити всьому живому, бо й навіщо живе чоловік на світі і щодня вопрошає: «Вияви, Господи, кінець мій і міру днів моїх».
— Легко тобі, боярине, годити худобі безсловесній, а князеві доводиться служити людям.
— То люди тобі служать, князеньку.
— Так здається, коли дивишся збоку. А я князюю вже більше, ніж ти вибудовуєш свій ковчег. Теж щось намагаюся вибудувати. Тільки не таке, як у тебе. В мене воно — для людей.
— А в мене — для спасіння.
— Кого ж спасаєш? Себе? Тоді відпусти звідси Манюню і спасайся собі. Бо, мабуть, Іваниця не зостанеться в твоїм ковчезі.
— Щоб у ковчезі, то й ні, — сказав Іваниця, — а коло Манюні то й зостався б.
— І мене б кинув? — спитав Дуліб.
— Оце ж, — зітхнув безрадно Іваниця.
— А що скаже Манюня? — повернувся до дівчини Долгорукий. І всі завмерли, бо всім хотілося почути голос тієї, що була мов сама жіночність, ніби втілення найпотаємніших марень чоловічих.
— Я не знаю, — прошепотіла дівчина, але шепіт її пролунав мов крик плоті, мов срібна сурма гріху, кожному захотілося вчинити якесь безрозсудство, але всі позирали на князя Юрія, а ще більше на князя Андрія, бо хто й не знав, то здогадувався, що Андрій всупереч батькові стоїть на боці боярина Кислички.
— Не знаєш, а знати вже б пора, — тихо, але так, що всі почули, мовив князь Юрій і обійняв дівчину за стан, напівжартома, грайливо і водночас достатньо міцно, щоб відчути під рукою могутнє її тіло, а вона б мала відчути невтримне пожадання в кожному пальці князевому.
Боярин Кисличка перестрашено дивився на це, він аж нахилився вперед, мало не лягав на стіл, мовби не вірив власним очам і хотів ще раз упевнитися, що то княжа рука блукає по тілу його доньки, його недоторканої Манюні, погладжує їй бік, легко поковзує знизу по персах, лягає на…
— Князю Юрію! — неголосно сказав Андрій, намагаючись відвернути неминуче. — Отче!
— Князеньку! — й собі жалібно поскімлив боярин Кисличка.
Долгорукий вдав, ніби не почув синового звертання, кивнув чашнику:
— Налий-но бояринові, бо він хоче випити за моє здоров'я.
Чашник підсунув Кисличці повний кубок.
— Пий, боярине, — заохотив його Долгорукий. — Не часто дається тобі така нагода. А то ж ще як заллє тут усе твій потоп, то вже мене й не побачиш. Пий!
Сам тим часом блукав рукою в таких місцях, куди ніхто не наважувався й поглянути. Князь Андрій, зневірившись у можливості стримати батька, очима самими показав княжні Ользі, щоб вона пішла звідси й не дивилася на сором великого князя, однак дівчина, почервонівши від упертості й сорому, зосталася сидіти, слушно розміркувавши, що підвестися й піти було б для неї ще ганебніше, ніж лишатися тут, до того ж не знала, куди могла б піти в цьому заплутаному ковчезі. Допомогти ж Ользі ніхто не міг, бо всі невідривно стежили за тим, що відбувається між Долгоруким, Манюнею і боярином Кисличкою.
— То вип'єш, боярине? — вже розпалюючись гнівом, поспитав Юрій.
— Здоровий будь, князю, — покірливо промовив Кисличка і, розхлюпуючи вино по бороді й по хутру, став пити.
Та не встиг вихилити кубок, як чашник, підкоряючись киванню Долгорукого, підлив йому знову, а князь вільною рукою підніс свою чашу з просяним пивом:
— Тепер давай, боярине, вип'ємо за твоє здоров'я.
— Кня… — забелькотав Кисличка, — князюсіньку…
— То п'єш чи не п'єш?
Знову розливав і розхлюпував трунок сухоребрий боярин, але й після того невідривно стежив він за безсоромною князівською рукою, несп'яніло благав очима підтримки в князя Андрія, але підтримка прийшла зовсім від іншого чоловіка, від якого навряд чи хто й ждав.
З Іваницею коїлося щось страшне. Почалося вже тоді, як його жартома зробили женихом Манюниним, вибухнуло з непогамовною силою, коли зачув Манюнин голос, і вже зовсім ошалів, побачивши, як безсоромно мандрує по Манюниному тілу князівська рука. Ще стримував його спокій Дулібів, ще колотилися в ньому якісь уривки спогадів, видінь, слів, чиїсь поцілунки, обійми, бачив босі Ойчині ноги на примерзлій траві, перехоплювало віддих від нездійсненного, від неможливого, від того, чому не дано повторитися.
Ідеш і не вертаєшся. Зустрічаєш і розлучаєшся навіки. Ойка сказала: «Коли вернешся в Київ, тоді…» А чи сподівався він вернутися? Ніколи не сподіваєшся і ніколи не вертаєшся. Навіть у Київ, якого незмога обминути. А в цей ковчег? Сам собі не повірив, що він десь є і що в ньому гине таке диво, як Манюня. Сюди не повернешся ніколи й нізащо. Люди не вертаються, ой, ні!
Іваниця пожадливо випив два кубки меду, чим ще більше розпалив собі душу. Бже не пам'ятав, що робить, не чув, як Долгорукий, намагаючись споїти боярина Кисличку, примушував того пити за власне здоров'я, повільно підвівся, заточуючись не від сп'яніння, а від одурманеноеті самою присутністю тут отієї білотілої, мов скупаної в місяці, у мовчазній загрозливості посунув до князя Юрія, власне, до Манюні, але спершу мав поминути князя, боярина Кисличку не зауважував, зате боярин враз збагнув, яка небезпека в цьому очманілому молодому киянині, вистрибнув з-за столу, розставив довгі руки, нагнувся до Іваниці, закричав:
— Куди? Не пущу!
Іваниця мовчки попхав його просто на Долгорукого, боярин спіткнувся, упав на князя, той спробував струсити його з себе, але Кисличка вп'явся в нього, мов кліщ, тоді князь Юрій, вже справді розгнівавшись, гукнув до своїх суздальців: