— Гріховні слова і помисел гріховний!
Але ти лиш піддав піддав сили прихованому вогневі, розбудив лиху пристрасть у темних душах, яких знайшлося чимало. То звідти, то звідти закричали:
— А хочемо вбити Ольговича! Хочемо!
Ворога найтяжчого вбити, а вже тоді! Скрики охоплювали площу звідусіль — так лихі нападники намагаються підпалити з чотирьох кінців город, яким прагнуть заволодіти.
Князь Володимир юнацьким голосом своїм перекрив тих темних крикунів, гукнув над площею:
— Того брат мій вам не наказав! Ігоря поблюде сторожа, а ми підемо до брата, як він велить.
— Ми підемо, а сей вийде й запанує над Києвом! — спокійно мовив той самий грубий голос, що кинув у натовп перші слова заохоти до вбивства.
— Відаємо, що брат твій не велів сього творити, — закричали Володимирові з різних боків. — А ми от хочемо вбити Ігоря!
— Хочемо!
— Бо не вдасться покінчити добром з сим племенем ні нам, ні вам!
— Схаменіться! — підняв угору хреста митрополит.
— Не смійте! — в один голос гукнули тисяцькі Лазар і Рагуйло.
— Не чиніть зла! Сотворивши це, гнів Божий на себе накличете, ворожнеча з братами його і з племенем його вовік не втолиться! — чи то велів, чи то просив митрополит Климент. Аби, як то велося здавна, ще від великого князя Володимира, був грек, що мурмотів би щось по-своєму, але ж митрополита князь Ізяслав, усупереч ромейському патріарху, наставив свого, руського, ченця Зарубинецького монастиря многовченого Клима Смолятича. І вже б кияни мали послухати голосу свого, питомого, а не привезеного з-за моря архіпастиря душі і сердець. Та не сталося того.
Дуліб писав: «Вже коли натовп запалиться пристрастю, нехай і згубною, то непідвладен він стає ні вмовлянням, ні велінням, а на кожне розважливе слово зродить десяток слів власних, і що безглуздіші й несамовитіші вони будуть, то переконливіші видаватимуться для покаламучених душ і збаламутнілих сердець».
Так і тут миттю знайшовся серед киян якийсь чи то старий вельми чоловік, а чи просто досконалий знавець дій київських, бо відразу ж і відповів митрополитові, а голос пролунав так, що й не розрізниш, хто воно й звідки:
— Зло найбільше — вірити ув'язненим! Хіба ж не було в Києві, коли вигнали Ізяслава Ярославовича за неправди вісімдесят літ тому? Визволили тоді з поруба Всеслава Полоцького, наставили над собою князем, а він злякався Ізяслава і віддав киян на поталу! Як повернувся Ізяслав, то сімдесят мужів, які випускали Всеслава, були потяті, а інших осліплено, а ще інших безвинних погублено, не питаючи.
— Отак і Ольгович, як Всеслав! — верескнуло в однім кінці.
— Не можна ворога лишати в городі многочоловічнім!
— Порятуймося від Ольговича! — відгукнулося в другім.
— Ходімо та й уб'ємо!
— Уб'ємо!
— Убити!
І так, перегукуючись і підштовхуючи один одного, розклекочувались кияни дедалі дужче, велетенська юрба розгойдувалася щодалі загрозливіше й несамовитіше, а там не вмістилася на площі коло Софії, вихлюпнулася геть і, розсваволена й ошаліла, кинулася до Володимирового города, де в монастирі святого Феодора був князь Ігор.
Дуліб писав: «Коли вершник не натягне своєчасно повіддя в свого коня, то куди занесе його кінь? А ще коли кінь схарапуджений…»
Ні митрополит, ні тисяцькі, ні посланці великого князя Ізяслава, хоч були коло Софії з прислужниками і з дружиною кінною, якось не спромоглися на дію. Всі вони так і стояли, розгублені й налякані, мабуть, шаленством киян; дружина, хоч могла б легко перепинити шлях розтелесованим, теж не рухалася з місця, не маючи відповідного веління. Мав би схаменутися митрополит Климент і хоч услід юрбі проректи тяжку анафему і, може, спинити високим ієрейським прокляттям не всіх, та все ж к переполовинити, розокремити люд, розділити на овець і козлищ, на слухняних і непокірливих, які відразу 6 втратили половину сили, отже й рішучості. Але й митрополит мовчав, чи то не наважуючись кидати до часу анафему на люд, над яким він щойно здобув священну владу, чи то лякаючись, що грізне його прокляття знадобиться на ніщо і цим похитнеться віра в силу Божого слова.
Тільки юний князь Володимир метався то до тисяцьких, то до митрополита, то до дружини, але недосвідченість заважала йому, він не спромігся на рішуче слово, яке б могло зарадити злочину, єдине, що зміг, — мерщій скочив на коня і самотою помчався навперейми натовпові, але вже не встиг проїхати до города Володимирового по вузькому мосту, вщерть загаченому людом. Тоді він рвонув праворуч повз Глібів двір, але й тут кияни випередили його, і поки він дістався з другого боку до монастиря, вбивці вже вдерлися туди й нишпорили по всіх усюдах, шукаючи князя Ігоря.
Той, від природи не наділений здатністю до передчувань, стояв собі на обідні в монастирській церкві, молився перед іконою Матері Божої. Нападників не зупинила ні святість місця, ні заглибленість князя-схимника в молитву. Вони вхопили Ігоря, зірвали з нього мантію і схиму і, наосліп б'ючи куди й чим попало, потягли з монастиря. Коло брами зустрівся князь Володимир, який щойно домчав туди кружною путтю. Побачивши його, Ігор заплакав: «Ох, брате, камо?» Тоді Володимир зіскочив з коня, покрив Ігоря своїм князівським корзном, крикнув киянам: «Браття мої, не сотворіть зла, не вбивайте Ігоря!» — й повів того до Мстиславового двору.
Дуліб писав: «Самого лиш корзна князівського задосить виявилося для киян, і відступилися навіть ті, хто був засліплений несамовитістю власною і беззахисністю жертви своєї. А що коли б прихистити було Ігоря не корзном князівським, а дружиною кінною?»
Володимир устиг довести Ігоря до воріт Мстиславового двору, та тут нападники схаменулися, а чи то набігли якісь нові, вони наздогнали втікачів і з мовчазною жорстокістю стали видирати з рук Володимира збитого до крові Ігоря, били Ігоря, били заодно й Володимира, а коли нагодився на те молодший брат Володимирів Михалко верхи на коні й, зіскочивши на землю, спробував боронити князів, били також і Михалка, зірвали з нього хрест і чепи вагою в цілу гривну золота, звалили на землю, топтали, так ніби йшлося тут не про помсту над Ігорем Ольговичем, а над усіма князями малими й великими, з усіх родів відомих і невідомих, нелюбимих і шанованих — однаково. Та й знов скористався Володимир з колотнечі і, все ж не вірячи, щоб озвірілий натовп мстився ще й на малому князеві, не став обороняти Михалка, а мовчки проштовхнув Ігоря в двір до матері, зачинив браму перед самим носом у роз'юшених убивць і мерщій сховав ледь живого князя у кожухових сінях.
Дуліб писав: «Княжий дім виявився замкнений усіма своїми дверима навіть для того князя, що там мешкав. Хто ж то позамикав ті двері й коли, і навіщо? Аби знаття».
Кожухові сіни тільки й того, що знесені були трохи над землею, але ж, відкриті всім поглядам знизу, не становили ніякого прихистку, і переляканий Ігор марно метався від прозирки до прозирки і квапливо й дрібно хрестився на всі чотири сторони світу.
Ті, за воротами, вдерлися в княжий двір, побачили вмить Ігоря, вибили двері в кожухових сінях, стягли князя вниз і тут, коло краю сходів, добили його і за ноги потягли через Бабин торжок до Десятинної Богородиці, мовби наміряючись кинути труп перед тою великою святинею Кому здавалося, що Ігор ще живий, той бив князя далі, так що коли й справді він зберігав у тілі якісь крихти житія, то розгубив їх на Бабиному торжку вже навіки. Віз якийсь трапився на путі, запряжений дохлою шкапою, тоді вбивці змінили свій намір, кинули труп на воза, самі теж позіскакували туди й звеліли хазяїнові везти їх з їхньою страшною поклажею на Поділ. Там на торговищі скинули труп князів у бруд і щезли безслідно, мовби їх і не було ніколи, мовби то й не кияни вчинили сю, а якась наслана лиха сила. І хоч ніхто не бачив, щоб хтось підходив до вбитого, та невдовзі той виявився нагим, паче при народженні, і казали, ніби то потай приходили благовірні й одривали від одягу вбитого собі по шматочку во спасіння й зцілення, аж поки й геть оголили труп.
Дуліб писав: «Від мучеництва завжди очікують чудес, але забувають люди, що Бог не страждає ніколи, він тільки радіє або гнівається, то чому ж чоловік не прагне зрівнятися з Богом у радощах, а неодмінно шукає чийогось мучеництва!»