Найгірше ж з усього було те, що Іваниця, вирвавшись з ковчега, всю дорогу не міг позбутися відчуття цілковитої чоловічої безсилості, став мовби євнухом, чи що, може, й навіки проклятий боярином Кисличкою, бо ж ніхто не знає, яку силу має отой боярин у слові й у думці. І, може, кидаючись в крижану воду, сподівався Іваниця віднайти там і втрачене в ковчезі?
Та все те належало до його власних таємниць, про які нікому не дано доповідати ніколи.
Може, ніхто б і не довідався про невдалі Іваницині випитування, коли б Кузьма не викинув напівроздягненого хлопця на мороз, а князі, що саме над'їхали на той час, не побачили зіщуленого від холоду Іваницю за церквою, так наче той зготовлявся бігати довкола кам'яної споруди, вимолюючи в Бога якихось милостей.
Долгорукий міг досхочу потішитись. Та, маючи серце добре, пожалів хлопця і гукнув, щоб його мерщій накрили чимось або ж одвели до теплого помешкання.
Дуліб просто злякався: чи не скаламутився Іваниці розум.
— Що тобі? — спитав чуло й тривожно.
— Е-е, — сплюнув Іваниця, — Кузьма мене…
— Кузьма? Про що мовиш? Який Кузьма?
— Ну, той, Ємець. Спробував його попитати, то він мене…
— Так, — Дуліб заспокоївся відразу. Про недоречну запопадливість Іваницину не час було розбалакувати, та той і сам поплатився належно. — Іди грійся.
— Побіжу за вами, хай мені принесуть одіж. Бо туди поткнутися — ще покалічить, чорт віспуватий!
Іваниця, випереджаючи коней і псів, побіг під сміх князів і дружини, а Дуліб дивився йому вслід і думав, що над ним теж мали б сміятися, хоч і не так відверто, зате набагато дошкульніше. Ось Іваниця з любові до свого товариша зробив останню спробу для ствердження Дулібових звинувачень, а що з того вийшло?
Іван Берладник не відгороджувався двором, не усамотнювався, не відокремлювався від своїх берладників. Мав такі самі, непоказні зовні палати, довгі-предовгі, тільки й того, що не одну, а кілька, й поєднані всі переходами для зручності. Ближче до городського валу стояли господарські будування: стайні для коней, кліті для збіжжя й припасів, поварні, кузні, столярні, чинбарні, безліч інших більших та менших господарень, де пеклося, варилося, шилося, стругалося, кувалося, смолилося, в'ялилося, сушилося, бо берладники не хотіли бути ні від кого залежними; весь припас для себе готували самі, потрібних же людей малося в достатку, бо збігалися звідусюди в ці краї не якісь там лайдаки, а вочевидь ті, хто знає собі ціну і не може допустити над собою визиску, насмішки, знущання, несправедливості. Такими ж людьми, відомо, найперше у всі часи були ті, хто мав у руках те чи інше вміння.
Та Берладник не став показувати князям своє господарство, не хвалився ним, збув неувагою. Свобода потребує величі, тож він мав обрати величний спосіб життя, дотримуватися його у всьому: в поведінці, в мові, в одязі, в умінні прийняти простого втікача і великого князя суздальського. Відразу повів гостей до палати, збудованої на такий випадок, зовні мовби такої самої, як і всі споруди в цьому берладницькому городі, але зсередини всієї в мистецькому різьбленні, високої, просторої, світлої, духмяно-теплої.
Дерево тут відкривало перед людиною свою душу то лагідно-м'яку, то суворо-неприступну, то співучо-милу, то химерно-таємничу, то буйно-хвальковиту. Для дубових сволоків достатньо було кількох сильних доторків різця — і вже досягалося несподіване поєднання легкості й міцності, зате вікна облямовані були світлим шумовинням дерев'яних мережив, від чого в палаті мовби ставало світліше і завжди панувала радість; на медвяно-жовтих стінах то там, то там кинуто було чи то для прикрас, чи то для якоїсь невизначеної до часу потреби різьблених поличок, а між ними повішено по кілька наипоказніших взірців коштовної зброї, впереміш з тяжкими золотими ланцюгами, подібних до яких чи й бачив де-небудь, навіть коли ти не простий чоловік, а князь.
У величезній камінній печі палало полум'я, в різьблених дерев'яних ставниках горіли товсті воскові свічі, хоч у палаті, завдяки великим вікнам, світла було достатньо, довгий стіл посередині, застелений білою скатертиною, вже був заставлений коштовним посудом, лиш лясни в долоні — й отроки заходяться носити наїдки та напитки, а співці розпочнуть величання гостей.
— Живеш, князю, — потираючи з холоду руки, гмикнув Долгорукий.
— Живу, — не знати чи з насмішкою, чи й слухняно мовив Берладник. — Маю для гостей тут ще покої. Кожному окремий. Окрім ваших отроків, приставлю своїх людей, щоб ні в чому не відчували гості незручностей.
— А я? — крутнулася коло вогню княжна Ольга, розсипаючи мідяний полиск свого волосся. — Мені теж слугуватимуть твої волохаті берладники, князю Іване?
— Для тебе, княжна, приставлена жінка. Не високородна, та, на жаль, маємо тут лиш простих. Бояринь не тримаємо. Берладники не виносять боярського духу.
— А князівський? — глянув на нього князь Андрій.
— Коли вважати мене князем, то, виходить, князів ще терплять.
— Ти найсправжніший князь! — вигукнула Ольга. — Від самого Ярослава Мудрого твій рід.
— Наш рід теж від Ярослава, — нагадав їй Андрій.
Коли зійшлися за столом і отроки Долгорукого впереміш з берладниками взялися подавати потрави й питво, Дуліб спитав мовби одразу й Берладника і Долгорукого:
— А як же Кузьма?
— Не треба квапитися, лікарю, — заспокоїв його Долгорукий. — Переспимо в князя Івана, а вже завтра візьмемося й за Кузьму.
— Він вельми непривітно обійшовся з Іваницею. Боюся, ще втече.
— Звідси ніхто не втікає. Втікають сюди, — усміхнувся Берладник, але відразу й зігнав усміх з обличчя. — Та й нащо вам Кузьма? Не треба його зачіпати. Не годиться.
— Повинні допитати його. — Дуліб стиснув губи. — Для того їхали сюди.
— Думав: у гості їхали, — безжурно мовив Берладник. — До мене лиш у гості. Шукати тут не слід нічого. Тут усе кінчається, ніхто нічого не шукає, окрім волі. Але ж для вас воля не існує, ви люди так чи інакше підвладні — ти, лікарю, служінню своєму то в князів, то в бояр, то немічному люду, а князі підвладні своєму становищу, державним потребам. Виходить, волі вам сподіватися не слід і шукати її навіть серед берладників марно. Тоді ви для мене лиш гості, а гість завжди найдорожчий.
— Дозволь, князю, слово? — вклонився Долгорукому його чашник, і навіть Дуліб не стримав усмішки, знаючи, що наступне слово чашникове буде вже вкотре «коняче».
— Ось, князю Іване, мій чашник Громило, — звернувся Юрій до Берладника. — Хоч прізвисько дали йому не вельми лагідне, але чоловік він поштивий, а ще мудрий. Послухаймо його?
— Говори, — дозволив Берладник.
— Слово моє буде коротке, — почав чашник, званий Громилом, хоч справді не було в ньому нічого грізного. — Ось живуть собі на вільній волі дикі коні тарпани. Ловити їх важче за будь-якого звіра. Хіба що викопаєш яму і прикриєш її травою та гіллям так, що й сам забудеш, де вона; і тарпан упаде туди вночі, бо вдень він однаково запримітить і не побіжить у пастку. Ну, то впіймаєш ти його таким чином, а що впіймав? Оболонку тарпанову, тіло його. Дух же вільний, незборний, невпокорений не дасться тобі нізащо. Упійманий тобою тарпан або ж не братиме корму й здохне з голоду, або ж уб'ється на смерть, коли спробуєш його запрягти чи зачиниш у стайні. Бо його вільний дух не може впокоритися. Ну, так. Тоді якось упіймано двох лошат тарпанових. Видно, ще не мали вільної душі, не виросла вона в них, бо смоктали молоко від простих кобил, брали корм, виросли в неволі, привчено їх ходити в запрягу з кобилою. Та спробувало запрягти їх самих. Вмить відчули вони волю, народилася вона в їхніх душах тарпанячих, приніс їм тарпанячий бог велику силу непокори, вдарили вони в воза копитами, потрощили його, порвали на собі збрую і зникли в степах.
Так і люди. Одні народжені для вічного запрягу, інші ж вільні від усього, і нікому не дано їх впокорити, ніколи й нічим. За вільних людей берладників вип'ємо ми, а ти будь здоровий, князю!