— Будь здоровий, будь здоровий! — залунали вигуки, а Долгорукий, потроху посьорбуючи пиво, сказав Громилові:
— Переметнувся вже до берладників, чашнику? Та тільки ж в ополонку треба лізти! Хіба то воля? Ти знаєш баєчку про тарпанів, а я теж знаю баєчку і теж про коней. Приплутані там чари, але то нічого. Сталося те в одній землі, а в якій саме, про те змовчимо. Коли коней виганяли на пашу, вони, лиш вийдуть на луг, біжать в один бік на схід і стають невидимі. Шукай не шукай, однаково не знайдеш. Так за літо в усій землі пропали всі коні, окрім тих, що їх не виганяли на пашу, а тримали прив'язаними коло жолоба. Ну, то що станеш робити? Чи спробуєш розкрити чари, а чи просто не станеш відв'язувати коней від жолоба?
— Чари прості, — сказав Берладник, — воля.
— Але вона невловима, як оті коні, що ставали невидимі. Ти, князю Йване, перш ніж стати князем вільним, теж мав свою волость, а коли видалася вона тобі малою й незначною, то запрагнув збільшити її, опинившись у Галичі на місці свого стрия Володимирка. Було таке? Закортіло жолоба більшого.
— Було, та не так. Хоч, правду кажучи, починалося саме так. Починалося з невситимості. Тому й побіг у Галич на перший поклик боярства. Та коли побачив, у яку кабалу вскочив, то злякався. Хотіли вони владного князя замінити м'яким і поступливим. Гадали так: молодий і гожий — буде як віск у їхніх руках. Дбатиме про втіхи, слухатиметься й упокорюватиметься у всьому, бо чоловік — раб своїх втіх і пристрастей. Злякався тоді я вельми, і не стрия свого з його полком злякався, а боярства і свого прислужництва. Трохи бився з Володимирком про людське око, а тоді вирвався і від нього, і від галицьких бояр, і від усього світу й подався на Дунай та на Дніпро.
— Казано, ніби твій стяг під Галичем упав, через те й втекла твоя дружина, полишивши тебе самого, — сказав князь Андрій.
— Стяг? — Берладник засміявся. — Стяг міг і впасти, князю. Бо тоді дув вітер, а стяговник мій був чоловік уже літній, не мав сили встромити древко глибше, ось вітер і звалив. Міг звалити. А може, я сам вирвав той стяг і поніс крізь полк Володимирків, прагнучи вирватися на волю. Таке теж могло бути, князю. В битві завжди все переплутане. Не вір тим, що розповідають по битві. Найчесніші і найправдивіші гинуть. Ті вже нічого розповісти не зможуть.
— Чи й у тій битві мав на собі такий одяг? — поспитав князь Андрій.
— Для битви теж маю звичай надягати червоне, бо вої повинні знати, де їхній князь. Сьогодні ж, хоч не битва, одягнувся в червоне й сидів там між ополонками, щоб тим, хто поринає, видно було, куди виринати. Крізь кригу червоне світиться доволі виразно.
— Хіба пробував сам? — поцікавився Долгорукий. — Дивився коли-небудь крізь кригу?
— Не примушую своїх людей робити те, чого не робив сам. Люди відповідно тверднуть а чи злагіднюються не словом, а прикладом.
— Це поки ти молодий, — зітхнув Долгорукий. — В молодості все приступне чоловікові. А от ідуть літа, і все, здається, вже позаду, в минулому, а душа прагне лиш того, що має бути.
— Найголовніше — завжди попереду, князю Юрію! — Берладник дивився водночас і на Долгорукого, і на Ольгу, яка не зводила з князя Івана очей і, здавалося, боялася пропустити бодай слово. — Знаю твоє життя і знаю, що ніколи не шкодував ти нічого, віддавав усе високому служінню, багато хто мав би брати з тебе приклад. Справжня людина повинна вміти ділитися всім своїм. Не діляться нічим лиш жебраки. Це край усього. Далі нікуди. Тут усе кінчається. Пліснява шкуринка хліба і золота монета — однаково. Нікому не передається, ніякої користі світові. У всі віки поставало перед людьми: хто має керувати світом — мудреці чи воїни? У одних немає сили, другі позбавлені розуму. Тому треба вибрати щедрих душею.
— Щедроти повинні мати міру, — зауважив князь Андрій, — міру ж встановлює Бог.
— Вища сила! — молодо вигукнув Берладник. — Начувся багато про вищу силу, але вірю все-таки у силу людську. Вона панує над усім, що є на землі.
— Зауваж, князю, — втрутився Дуліб, — що сила може бути добра й зла.
— Знаю це вельми добре.
– І коли розмірковуєш про справедливість і волю, то мав би всіляко не допускати до себе сили злої.
— На щось натякаєш, лікарю?
— Маю на гадці те, задля чого сюди добирався. Теж з Іваницею виказували силу а чи впертість, долаючи відстані, наражаючись на небезпеки. Князь Юрій співчутливо поставився до нашого діла, хоч, треба сказати від разу, ми не були справедливі щодо нього самого, власне, й не знали князя Юрія, вірили тільки наговору, а чутки, відомо, не милують нікого. Сюди приїхали вже й не з упертості своєї київської, а лиш з поваги до князя Юрія. Довести не свою слушність, а свою неправоту. Для цього мали знайти дружинницького сина Кузьму й допитати його. Знайшовся сам щасливим випадком, але ось ти не хочеш, щоб ми…
— Ти хочеш кинути цього чоловіка в його минувшину?
— На короткий час для користі загальної справи.
— Не можу цього допустити.
— Але чому?
— Бо в нас, може, єдине місце на землі, де вмирає минуле.
— Минуле треба пам'ятати бодай у всіх його дурощах, — зауважив спокійно Долгорукий, — щоб не повторювати їх більше.
Дуліб відповів одразу обом князям:
— Минуле ніколи не вмирає. В цьому жах, але й радість також.
— Ми не згадуємо про те, що було. Завдяки цьому не відаємо жахів, радощі ж визнаємо лиш ті, що ждуть нас попереду. Тут нікого не питають про минуле. Він вільний від розпитувань, над ним не тяжіють ні гріхи, ні прокляття, ніщо.
— А коли приходять до тебе вбивці?
— Можу спитати тебе, лікарю: а хто не вбивця на цьому світі? Ось ти можеш похвалитися, що ніколи не вбив людини?
— Я лікар. Лікую — не вбиваю.
— А хіба жоден з тих, кого лікував, не вмер?
— Вмирають неминуче всі люди.
— Але з твоїх хворих умирали? Ти був, сказано мені, лікарем прибічним у мого діда Володаря в Перемишлі. А хіба князь Володар не вмер? Ти скажеш: не вбивав. Але й не запобіг смерті. Покинув його в найтяжчу хвилину життя. Отож належиш до вбивць. Князь Юрій за ціле своє життя не віддав жодного наказу про вбивство людини. Цього не можуть поставити йому в провину навіть його найзапекліші вороги. Але перед його очима вбито московського боярина Кучку, і вже йде лихий поголос: Долгорукий — убивця.
— З прикрістю й сумом душевним повинен сказати тобі, що прибув я з Києва теж лиш для того, щоб звинуватити князя Юрія в убивстві, яке вчинено в Києві над князем Ігорем Ольговичем.
– І що ж відповів тобі князь Юрій? Він не плюнув тобі в бороду?
— Той, хто питає, повинен бути готовий до відповідей несподіваних, неприємних також. Князь Андрій показав нам, які можуть бути справедливі наслідки несправедливостей. Але не князь Юрій, який мав би образитися перший і найбільше, навпаки, він усе зробив, щоб допомогти мені встановити істину. Дивуюся, чому не робиш цього ти…
— Для мене істина — це спокій і мир серед моїх людей, мир у їхніх зболених душах, лікарю. Заради ж миру, як відомо, можна пожертвувати навіть істиною. Ми виганяємо з берладників за боягузтво, за зраду, видачу таємниці, за непомірні хвастощі, за знущання з людей і тварин, але ще нікому не докоряли ми за минуле, нікого не розпитували, інакше ми загинемо, не буде того, що зветься берладництвом і що має означати лиш волелюбство, мужність, терплячість, силу, хоробрість, щедрість і мудрість. Але ти відкрив мені лихий свій замір безвинно звинуватити князя Юрія, і це міняє справу. Порушувати звичаю ми не можемо навіть у такому несподівано-тяжкому випадку, але могли б згодитися на таке. Покличемо того Кузьму сюди на трапезу і спитаємо його, чи й захоче він вдовольнити твою цікавість, лікарю.
— Ти, лікарю, схожий на одного колишнього попина, який прибився до берладників і на всі їхні сміхи щодо пекла казав так: «Може, ви й не вірите, що кипітимете в смолі на тім світі, але я був би дуже радий, коли б ви мені сказали, чого ж ви там ждете?» Так і ти, ще не домігшись згоди чоловікової відповідати тобі, вже хочеш чути від нього лиш правду.
— До того ж зауваж, князю, всю правду, — сказав Дуліб.