— Забув, князю Йване, хто платить твоїм берладникам.
— Пам'ятаю те добре. Коли б не залежність ця, то вважали б себе цілком вільними людьми. А так лиш наполовину.
— А хто ставить умови? — засміявся, щоб бодай трохи злагіднити гостроту розмови, Долгорукий. — Той, хто платить.
— Ні, — сказав Берладник, — той, хто служить. Знаєш же пісню, князю Юрію: «Пошукаємо собі ліпшого хазяїна».
— Ти не варяг і не отой київський воєвода, що міняв князів, мов пес хазяїв. Коли прийшов до мене, то вірю: прийшов задля великої, справи, а не заради гарної платні. Ловив би рибу на Дунаї та торгував з ромеями, то й так мав би собі срібло й золото. Ти ж узяв на себе добровільно те, що мною взято з обов'язку. Тому ставлю тебе так високо і прийшов до тебе саме тепер.
— Зненацька застав мене, князю. Не готові ми до такого далекого і, може, найголовнішого нашого походу. Не кажу, що для тебе — це все. Повір мені: не належу до млявих і розманіжених, умію діяти швидко, але щось мене стримує. Сам не знаю що, а нашіптує: «Не квапся». Та й не піду без тебе ніколи. Це вже так. Бо справді йшов саме до тебе, багато чув про князя Долгорукого, прийшов не для того, щоб сидіти тут і ставити отакі сумні городки, де берладники не купаються в розкошах, а живуть у суворості й трудах щоденних. Прийшов, щоб іти, може, й справді, на діло найвище. Але з тобою, князю Юрію.
— Дозволь, князю Юрію, слово мовити, — підливаючи в чаші, звернувся до Долгорукого чашник Громило, перед тим перекинувшись кількома словами з князем Андрієм, який сидів коло сестри своєї Ольги, мовби геть байдужий до розмов за столом, тоді як княжна вся поглинута була увагою до кожного слова Берладника.
— Скажи нам, Громиле, про суздальського коника, який увійде в Золоті ворота київські, — усміхнувся Долгорукий.
— Скажу про інше, князю. Чули ми всі про твій намір іти на Київ. Підемо повсюди за тобою, бо любимо тебе і віримо тобі у всьому, бережемо вірність назавжди. Та коли мислиш, князю, велике володіння придбати в Києві, то марно трудишся, бо знайдеш там лиш спустошені й розорені землі, де вже й мало людей позосталося, а надалі ще менше буде. Без людей же земля — марна пустеля. Маєш у своєму володінні полів і лісів з достатком, а людей і так мало. Вельми мудро порозмислив ти, коли став городи закладати й приваблювати звідусюди до себе люд. І за той час, поки інші князі війнами спустошили свої землі, до тебе, князя мирного й справедливого, чуючи тишу й благоденство, а також правосуддя, йшли люди не з самого Чернігова та Смоленська, а стільки ж тисяч і з-за Дніпра й від Волги, і не самі руські люди, а й інші йдуть під твою руку. Та однаково полів і лісів у тебе більше, аніж люду. По тій причині радив би тобі, князю, не сиротити своїх людей, а дбати про них тут, тоді узриш небавом плоди сил трудів своїх. Коли ж людей матимеш доволі, не потрібна тобі вся оная Русь. Ти будеш усім страшен і всіма шанований. Коли ж перестане бути мир, то земля твоя людьми не намножиться, но оскудіє. Здоров будь, князю Юрію!
— Здоров будь, князю! — підхопили всі за столом, але цього разу виходило так, що суздальські отроки кричали мовби за Долгорукого, а берладники за свого Йвана.
Можна було ждати, що Долгорукий щось різке відповість Громилові, який забув про свій обов'язок потішати за трапезою конячими своїми притчами, втрутився в князівську нелегку розмову, ще й став не на боці свого князя, а виступив проти нього.
Та Долгорукий спокійно спитав Берладника:
— Де ж твій олень берладницький?
— Несуть, князю, несуть.
— Обіцяв, отче, діяти лови в князя Йвана, — обізвалася Ольга. — Тепер хочеш їсти оленя, упольованого кимсь іншим. Взяли з собою псів і птиць, а ловів не діяли.
— Тобі й не ловів хочеться, а заблукати в пущах і щоб князь Іван тебе шукав і знайшов, — засміявся Долгорукий.
— Ні, я хочу сама вбити оленя.
— Уб'єш, доню, ще вб'єш і оленя, й вепра, і лева вб'єш якогось. А тим часом хотів розповісти вам усім притчу. Раз Громило не зумів, то розповім я. Вона дуже давня, але щоразу нова для людей. Пішли колись дерева помазати над себе царя і сказали оливі: «Царюй над нами». Олива сказала їм: «Чи облишу я тук мій, яким вшановують богів і людство, чи піду поневірятися по деревах?» І сказали дерева смоковниці: «Іди ти царюй над нами». Смоковниця відповіла їм: «Чи облишу я солодощі мої й гарний плід і чи піду поневірятися по деревах?»
І сказали дерева виноградній лозі: «Іди ти царюй над нами». Виноградна лоза відмовила: «Чи облишу я сік мій, що звеселяє богів і людство, і чи піду поневірятися по деревах?»
Тоді всі сказали тернині: «Іди ти царюй над нами». Тернина сказала деревам: «Коли ви справді настановлюєте мене в царі над собою, то йдіть спочивайте під тінню моєю; коли ж ні, то вийде вогонь із терну й попалить кедри ліванські».
Але що за тінь може дати тернина? Так думаю про Ізяслава. Терзає він землю й терзатиме, поки й сидітиме в Києві. Покласти край цьому терзанню можна лиш в один спосіб: іти нам туди всім і зробити з усіх земель наших одне ціле. Чи то я стану великим князем, чи син мій, чи інший хтось, та знаю одне: мир потрібен землі й цілість. Прожив я багато літ у цій землі, яку населяли спервовіку різні племена. Не мали ми з ними жодної сутички. Звик я до цього, звикли й довкола мене. Злагідніли ми до краю. Може, й слабкі через це. Миролюбні завжди слабші від забіяк. У мері, воді та й в інших наших народів панує переконання, що все на світі можна перемогти піснею. А нам би співати пісень у Києві! Не князеві Юрію співати. Бо що таке князь? Дорога, по якій котяться всі колеса, біжать усі пси, топчуться всі люди й коні.
А співати людям нашим. Усім суздальцям, киянам, новгородцям, смолянам, чернігівцям, рязанцям, галичанам, болховцям, полочанам!
Заспіваймо ж! Вацьо! Про князя Йвана!
І вдарило в усі голоси:
І під той дружний спів внесено до палати на встелених зеленими гілками ялівцю великих ношах засмаженого на червоне, в грибних пахощах, в незнищимому дусі лісової волі найблагороднішого з усіх звірів — оленя, і князь Іван увігнав ножа в соковите м'ясо над лопаткою, перекрив усіх розспіваних, гукнув заводіяцько:
— Князя Юрія просимо розпочати сю берладницьку учту!
Дуліб підвівся з-за столу. Знав, що тепер усе почнеться знову, буде багато випито, наговорено, буде ще довге-предовге сидіння, а йому нетерпеливилося скласти свої грамоти, цим прагнув якомога швидше заспокоїти, очистити власне сумління, свою провину перед Долгоруким, якого, тепер міг визнати перед собою, полюбив щиро й назавжди.
Ніхто не помітив, здавалося, зникнення Дулібового. Навіть Іваниця, що вже давно відніс до їхньої повалуші писемне приладдя і знову сидів за столом між отроків, не пішов слідом за лікарем, вважаючи, мабуть, цілком слушно, що допомогти йому в писанні й так не зможе, а пропустити нагоду поласувати знакомитою смажениною було б цілковитим безглуздям. До того ж не хотів іти звідси, перш ніж піде віспуватий Кузьма, який розпився і роз'ївся, мов у себе вдома, і, мабуть, вважав Іваницю мало не своїм попихачем в солодких згадуваннях про те, як перевищив його своєю силою. Однак силою чоловіка можна й перевищити, дух же його перемогти не дано нікому. Принаймні такого чоловіка, яким Іваниця вважав себе.
Він прийшов, коли Дуліб уже понаписував грамоти й позапечатував їх своєю печаттю, розвеселено впав у м'яку постіль, в захваті поцмокав:
— Оце! Поспимо, лікарю, на лебединому пуху. Чи всі берладники так сплять?
— То, мабуть, для гостей лиш.
— Хотів би стати князем, Дулібе?
— Пусте говориш, Іванице. Не про се треба думати.
— Про що ж?
— Щоб безганебно прожити життя.
— Оце! А я, дурний, думав, аби щастя, та й годі; А щастя — щоб легко жити. А легко жити — в обмеженнях. Коли відаєш, чого тобі не можна, тоді легко на душі. Не дбаєш ні про що. Дбає, думає про тебе хтось. Той, хто тебе обмежує. Слава тим, хто обмежує…
Дослухати Дулібові не вдалося. Увійшов князь Андрій. За ним стало кілька отроків. Чомусь мали оголені мечі.