— Розплутаєш, розплутаєш, дорогий. Хоч лікареві
годилося б дбати про живих, а не про мертвих. Небіжчиків хай виряджає на той світ наш ігумен. Мені ж старістю вже й не чути б про смерть, будь вона проклята! Бо, щиро кажучи, бачив смертей доволі. Скажи, ігумене!
Ігумен мовчки похилив голову.
У цьому похиленні голови малася б вичитуватися шанобливість до минулих заслуг Войтишича, однак Дуліб був далекий від таких почуттів, йому перед очима постало враз усе темне, відважне, часто злочинницьке життя воєводи, який легко посилав колись на смерть найближчих, тих, кого ще вчора обіймав і цілував, зраджував своїх хлібодавців, змінював князів, мов бездомний пес хазяїв, жив без Бога в душі, маючи там тільки ідола, ідолом же тим був для себе сам.
Войтишич починався з Мономаха. Прийшов до Києва вже воєводою великого князя, утвердився в городі серед можних, у князя ж залічувався до найдовіреніших, бо коли треба було послати дружину з зятем Мономаховим, ромейським царевичем Леоном Діогеном супроти самого ромейського імператора Олексія, то послано було Войтишича. З допомогою половців Войтишич узяв кілька ромейських городів на Дунаї і, може б, пішов ще далі, загрожуючи імператорові, але в Доростолі царевича Леона вбили два підіслані імператором сарацинські лучники. Мовби для відплати за смерть Леонову Войтишич ще взяв і поруйнував безліч ромейських городів на Дунаї, кількість поруйнованих городів перевищувала лічбу днів, проведених воєводою в поході, такої слави для руської землі ще, здається, не здобував жоден воєвода, то ж навіть по смерті Мономаховій, коли на стіл київський сів Мстислав, то не відтрутив Войтишича і не наставив свого тисяцького, як велося здавна, а довірився воєводі в усьому, і той служив новому князеві вірою й правдою в ділах славних, а іноді й несправедливих, як то було з повоюванням князівства Полоцького, що його Мстислав загарбав на час для свого жадібного сина Ізяслава.
Служив Войтишич і Ярополку, братові Мстиславовому, але, вичувши вчасно, що сила не на боці Мономаховича, і и руках у чернігівського загребущого князя Всеволода Ольговича, перекинувся з дружиною до того.
Коли по смерті Ярополковій у Києві засів В'ячеслав Мономахович і Всеволод прийшов з Чернігова, щоб захопити собі великокнязівський стіл, воєводою в нього був Войтишич, і палив Копирів кінець, викурював В'ячеслава з Києва теж Войтишич, бо ніхто б до такого не додумався, хіба що лихий такий половецький хан, як Боняк шолудивий.
На білім коні в'їздив тоді Всеволод у Київ. Вже літній, товстий чоловік, бородатий, окатий, довгоносий, їхав у супроводі тисяцького Войтишича, для якого такі урочисті входини були не первина. Нового князя зустрічали бояри і синкліт. Всеволод зійшов з коня і, приклавшись до хреста, піднесеного митрополитом, оголив лису голову. А Войтишич стовбичив над князем верхи, з коня не злазив, шолома не здіймав, наставляв на Всеволода свою жорстку бороду, мов забороло, мовби прикривав князя.
Змінювалися князі — Войтишич зоставався. Покривав широкою своєю бородою всі злочини й неправди, всі підступи й зради, топив у широкому усміху всі темні діла, випливав з найбурхливішого вировиння, ховав князів, бойових своїх друзів, вмирали довкола нього набагато молодші, а він жив далі, уперто, мов шашіль у дереві.
Вмираючи, Всеволод домігся, щоб кияни цілували хрест братові його Ігореві, цілував хреста й тисяцький Войтишич, а за спиною в нового князя вже зговорився з воєводами Глібом і Лазарем, і послали гінців у Переяслав до Ізяслава Мстиславовича, прикликаючи того до Києва. Коли Ізяслав став перед київськими валами, Войтишич з полками перекинувся до нового князя, але, видно, вже втомився він бути воєводою кілька десятків літ, тому при Ізяславові відступився від справ, віддав князеві всю видиму владу, полишивши собі незалежність і почуття вищості.
В його темній і відважній історії бракувало багатьох випадків, цілі роки його життя вмерли з людьми, що були, так чи інакше, свідками тих років, він зберіг з минулого лише згадування про вчинки героїчно-значні і тепер щосили вдавав з себе чоловіка занадто втомленого державно-високим життям, щоб перейматися дрібними клопотами і щоденними подіями, які неминуче відбиваються на побуті й настроях навіть такого великого города, як Київ.
— Може, кияни й согрішили, — сказав він на слова ігумена Ананії, — я ж не грішу більше, а коли й грішу, то не з потреби, а тільки з нудьги. Маю дівку вельми вродливу, можу дати тобі, ігумене, на ніч або й дві. Спробуєш, будь воно прокляте?
— Коли я був у Царграді, патріарх сказав мені, — не слухаючи теревенів Войтишича, урочисто почав був Ананія, але боярин не дав йому докінчити.
— Я вже чув, а гостям моїм розповіси іншого разу, будь воно все прокляте! Тим часом вип'ємо по чарі, ти ж, ігумене, коли не п'єш, можеш заспівати нам тропар. Бо хто п'є вино, то не почує й тропаря, коли вп'ється!
Войтишич ляснув у долоні, забігали довкола столу служки, всунулося до трапези ще кілька мовчазних лизоблюдів, в обов'язок яких, видати, входило вислухування похвалянь і розбазікувань Войтишичевих.
Дуліб спокійно сидів поруч з боярами, звиклий до стриманості й спокою, Іваниця споглядав довкола цікавим оком, сподіваючись винести з цих химерних одвідин бодай якусь користь, бо не вірив, щоб їх отак покликали для самого трапезування в цей, може, найбагатший у Києві дім. Тут мало щось статися, бо завжди скрізь щось відбувається навіть серед найпростіших людей, цей же боярин мав за собою життя таке темне й заплутане, як волосся в його покудланій бороді. Іваниця готов був наплювати сам собі в ковш з медом, коли б виявилося, що Войтишич запросив їх лиш для трапезування і вони поїдуть звідси, перепробувавши напоїв та наїдків, наслухавшись розбазікувань боярина, самі не мовлячи й слова.
При обіді стояло багато посуду золотого й срібного, великі срібні позолочені чаші, кубки, чарки дивної роботи, служки носили безліч страв: тетереви, гуси, лебеді, журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепрятина, телятина; всілякі напої: вино, мед чистий і варений з корінням, квас. Слуги, обливаючись потом від поспіху, носили на пальцях тарілі з смажениною, інші обмахували боярина для прохолоди, ще інші тримали срібні умивальниці, несли гарячу воду, щоб змивати руки.
Час од часу ігумен Ананія, що не їв і не пив майже нічого, пробував завести своє:
— Як був я в Кведлінбурзі, то германський імператор сказав мені… — однак Войтишич не давав йому докінчити, кричав:
— Ігумен зітканий зі слів, як моя одіж з вовни, будь воно прокляте! Я ж збитий з діл, мов корабель з дубових дощок! Але всі славні діла в минулому, нині ж не відбувається нічого. Правда, лікарю, будь воно прокляте!
— Нагадати повинен, — сказав Дуліб, — що прислано мене великим князем Ізяславом, щоб гнати слід у справі вбивства князя Ігоря. Тиждень тому в Києві сталося вбивство. Князь Ігор, відомо тобі, певно, прийняв перед тим схиму в монастирі святого Феодора, де ігуменом…
— Ігумена знаю, — засміявся Войтишич, — Ананія мені шурин, як праведний Лот був шурином Аврааму. І як Лот був єдиний праведник у проклятім Богом Содомі, так і Ананія в Києві! Бо вже коли цей город заслужив собі праведника, то ним може бути тільки ігумен! А ми неправедні, будь воно прокляте! Я п'ятдесят літ махав мечем, мов ціпом, яке ж тут праведництво! А що Ігоря вбито — не чув, не чув… Князь нікудишній був, відступався від свого слова, ще й не договоривши до кінця, мужів ліпших перед киянами боронити не хотів, з першого дня пустив усе на темний люд, а тільки ж убивати його ні за що, бо вбивають лише гідних того, твердих супротивників. Як, ігумене?
Ігумен мовчав поштиво й урочисто-сумно.
Войтишич непомітно для гостей показував слугам, кому доливати, смачно поплямкав губами перед самим обличчям у Дуліба.
— Дорогий ти мій, я тобі скажу. Ти чоловік мудрий, але молодший за мене вдвічі, а то й більше, тобі воно ще не все відкрито, будь воно прокляте. Що таке князь? Це щит усієї землі. А що таке земля? Ліси, води, звірі й птиці небесні, небо й сонце? Ні, земля — це люди ліпші. Народжені чи вибрані, виокремлені, заслужені. Князь справжній той, хто вміє оберігати ліпших людей. Такі були Володимир і Ярослав, такі були Мономах і Мстислав, і Всеволод Ольгович теж такий, і князь Ізяслав нині теж такий. А Ігор? В той день, як став він князем, зібралися кияни до Софії, й цілували ми князеві хрест на покору, а він цілував нам хрест на захист киян — і все було б гаразд. Але якісь людці кинулися на Поділ, зібралися коло Турової божниці, заколотили нове віче, будь воно прокляте! Що має чинити справжній князь? Послати воєводу з дружиною та розігнати горлодерів, будь вони прокляті! А князь Ігор з братом Святославом та дружиною їде на Поділ і так лякається київських крикунів, що й не підступає до них сам, а посилає Святослава. А той цілує хрест на тому, щоб кияни самі собі обирали тіунів і тисяцьких. Чи хто й чув коли таке в Києві! Ігор і собі цілує хрест. Великий князь одним поцілунком віддає всіх ліпших людей — і кому? Тим, що повилазили з нір? Та на них не втримаєшся, бо вони й знов туди позалазять, будь воно прокляте, а під сонцем завжди зостануться тільки ліпші люди! Чи не так, ігумене? Мовчи, бо й так знаю, що скажеш. Погано, коли князь каліка тілом, ще гірше, як і душею теж каліка. Ігор слабував на ноги, а в Києві одразу виказав, що слабує душею також. Коли ж народ допускає, щоб ним правили каліки, то й народ такий — теж каліка. Ми, кияни, не такі, будь воно прокляте. А тому не стали триматися Ігоря і прикликали Ізяслава, князя справжнього, душі широкої, розуму високого, державного. А Ігоря відтрутили, бо Київ такий город, що відкидає все, що йому не годне. Відкидає, відтручує, але не вбиває. Ми князів не вбиваєм. Тут ніхто не вбиває князів.