— Ти, дядьку Охтизе, не бійся, — ліниво перепинив його Іваниця. — Ми вже не про князя Ігоря питаємо. Те забулося. Нема винних. А коли вони є, то не нам за них братися. Заїхали до тебе, як ти тут живеш, поглянути. Про князя ж сказано тобі до слова. Ось, може, прийде новий князь у Київ, справедливий, добрий та великодушний. Таких, мовляв, тут і не бачено ще. Так, лікарю?
— Може, й не все воно так, та, може, й так, — всміхнувся Дуліб. — Князь Юрій не хотів би йти сюди, не відаючи, як подивляться на те кияни і що скажуть.
— Князі далеко, глина — ось вона, — показав гончар, — м'якенька й тепла, як помісити її та пом'яти. Кажеш, князь Юрій, а ти його прислужник?
— Я лікар княжий, та не в Юрія Суздальського, а тут, у Ізяслава.
Охтиз чи то не міг ніяк збагнути нічого, чи то вдавав з себе затурканого чоловіка; він знову став щось говорити про глину, розповів Дулібові, чим і як розбавляти заміс, аби вийшов міцний і гладенький черепок; тоді схаменувся, що перед ним лікар та ще й княжий, та ще й пов'язаний одразу аж з двома князями, з одним поблизьким, а з другим аж он яким далеким, хоч і довгу руку має, — хотів був сповнитися підозрами до такого дивного й загадкового лікаря, та передумав.
— Скажу тобі, добрий чоловіче, так. Хоч ми й у глині, а хворощів нема. Коли й наляжуть на кого, то в мене ще баба тут стара є, вона знає молитву од всіх болячок. До святого Юрія молитва, коли хоч. Не до князя твого, а так — до Юрм, та ще й до святого. Мовляв, їхав святий Юрій на золотому коні, з золотим шостом, з золотим хрестом, виганяти золотим шостом і золотим хрестом хворощі київські в очерета, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люди не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чують, де півні не піють, де сонце не світить.
— Оце! — крекнув Іваниця. — Така молитва підійде хоч кому. Лікареві моєму й то згодиться. А вже б князеві Юрієві — то ліпшої не шукай.
Дуліб мовчки показав Іваниці, що час їхати далі, але гончар перехопив той погляд і вчепився в лікаря мертво, торохтів знов про свою глину й про черепок, припрошував підождати, поки його жіноцтво напече теплих плесканчиків на переїдок; він так натурчав Дулібові голову, що той геть очманів і ще довго не міг відійти навіть на морозі.
— Оце! — реготав Іваниця. — Знатимеш, лікарю, які то кияни.
День був короткий, а розмови довгі, затяжливі й виснажливі. Відвертості годі було ждати від людей, яких ти вперше зустрів і які вперше побачили тебе, настрої доводилося вловлювати між словами. В одному місці їх хотіли побити, в другому нацькували собаками, в третьому прийнято їх за Петрилових прислужників, які ще вчора тягали по Кожум'яках мертвяка, вимагаючи від кожного двору, в який підкидали трупа, великого викупу; вони пили воду з київських криниць, куштували згорьований київський хліб; за день Дуліб поміг кільком болящим, а Іваниця накинув оком на двох чи трьох молодиць і встиг, здається, переморгнутися з ними, поки лікар розбалакував про свого далекого князя; від такого їздіння втомився б і сам сатана, та не такий був Дуліб, він уперто йшов од двору до двору, далі й далі від київської Гори, ближче до бідності, до убогості, вірячи, що там лиш знайде справжню щирість і почує той голос Києва, про який казав йому колись залізороб Кричко.
До Кричка вони не добралися ні першого, ні другого дня. Ночувати верталися до Стварника, ніби й справді виїздили собі десь до хворих. Ніхто б не здогадався про справжні заміри Дулібові, бо, здається, ще й не чувано ніколи в Києві, щоб отак чоловік брався по дворах, ніби жебрак, і слухав, що йому хто турчить в вухо.
У Кричка вони побували теж, але перед тим довелося поїхати на Красний двір до князя Ростислава. Бо той передав припросини, а чи, може, й веління, і передав не кимось там, а Петрилом, який приїхав на Стварників двір, не злазячи з коня, погукав Дуліба й сказав, перепихаючи слова через губу з великої своєї ласки:
— Зове тебе князь Ростислав на завтра.
— Зове чи просить?
— Тобі ліпше знати, лікарю. Може, й просить. Мене просив, на завтра знов просить. А тебе, може, й зове. Учта в нього велика. Оленя засмажили за своїм суздальським звичаєм. Ціляком і в грибах увесь. Куштував?
— Не довелося. Якраз од оленя забрано мене в поруб.
— Тут скуштуєш. Мені дякуй. Я добрий. По морозу теліпався, аби передати тобі припросини.
— Казав же: веління? — Дуліб неприховано сміявся. Петрило сплюнув, завернув коня.
— Хоч — їдь, а не хоч, як хоч! — гукнув уже від воріт. — Пообідаємо й без тебе!
„Пообідаємо“ — це пролунало як глумлення. Дуліб був щасливий, поки мав справу з хворими, там відчував свою незамінимість і потрібність. Та ось став він шукати правду чи бодай справедливість — і нічого не знаходить, а лиш дивується людській непослідовності, підступності й підлості, розчаровується щоразу і карається думкою за все, так ніби й сам скупчив у собі всі вади й слабості людські. Злостився тепер уже й не на Петрила, не на князя Ростислава, який у своїй пиховитості геть знехтував здоровий глузд, — злостився на себе самого. Навіщо заплутався поміж князів? Що може простий, безсилий, власне, чоловік подіяти в тому світі, де знищено все людське, де панує велична незатишність, відразлива гордовитість, завчена шанобливість? Мав би кинути все і зникнути поміж людьми, загубитися навіки, рятуючи вже не так себе, як Іваницю, що мусив марнувати молодість коло свого старшого товариша, як вказують події, геть здурілого й затурканого.
Дуліб озирнувся: Іваниця стояв позад нього.
— Чув? — спитав лікар.
— Авжеж.
— Що скажеш?
— А я вже оленя суздальського скуштував. Ти тоді в Берладника пішов писати свої пергаменти, а я посмакував олениною. Шкода, на м'якому не вдалося ще тоді поспати. Аби поспав, то й годі б!
— Петрило вже до Ростислава підкотився — бачив?
— На сонних нападає.
— Хто?
— Петрило — хто ж іще! Ми з тобою ходимо по криницях, а той нападає на сонних. Поки теплі та знетямлені — ото й бере з них, що може.
Дуліб поглянув на Іваницю, як на пророка. Чи той свідомо, чи просто знічев'я, як то часто в нього бувало, несподівано визначив усе те, що відбувається нині в Києві, визначив вичерпно-влучно, ліпше й не скажеш: напад на сонних і ходіння по криницях. Одні п'ють з джерел, сподіваючись помудрішати, інші ж тим часом грабують сонних, оббирають дощенту, — що їм мудрість, навіщо криниці, до чого джерела!
— А Ростислав же, по-твоєму, як? Теж сонний, раз на нього Петрило напав і вже мовби й обкрутив?
— Оце! Той завжди сонний! Як бовван мідний литий. Надувся ще до народин, видно, а роздутися назад не може. Так і закляк. Поки думав я, що він нас справді викрав з поруба й пішов супроти вітця, то мав до того князя щось у душі, тепер не маю нічого. Бо ж виходить: і поруб несправжній, і сидіння наше несправжнє, і визволення несправжнє. Тоді як: Ростислав цей — князь несправжній?
— Здається, не маєш підстав вважати несправжнім князя Юрія? Страждали ми з тобою разом і страждати за діло велике й святе.
— А я не визнаю, — сказав Іваниця.
Дуліб подивився на нього запитливо.
— Страждань не визнаю. Думаєш, чого до тебе пішов помічником і товаришем? Не знав тебе, не відав, які путі тобі прокладуться, куди завернуть, міг би вибрати собі й багатшого чоловіка й життя спокійніше та надійніше, міг (ні Й там сидіти, де сидів од народин, — Іваниці скрізь тепло й затишно. Я ж пішов за тобою. А чого? Бо ти чоловік, який помагає людям у їхніх стражданнях. Тепер же сам прославляєш страждання.
— Говоримо про неоднакове, і гаразд відаєш, Іванице, що воно і як. Відступати не можемо. Згадай, як князь Андрій похвалявся постріляти нас з тобою стрілами на брамах Володимира. Хіба ми тоді злякалися?
— А хто лякається? — подивувався Іваниця. — Злоститися — то не лякатись. Бере мене злість — ото й усе. І ніякий твій князь не запоможе.