Кого не стримаєш, того не порятуєш. Дуліб пошкодував, що не мав він ні сили, ні змоги вчасно стримати князя Ростислава; тепер, коли там уже кублилося, мабуть, усе боярство київське, про стримування зарозумілого суздальчанина не могло бути й мови, однак Дуліб не звик відмовлятися від щонайменшої спроби зарадити хворобі, поки вона ще не оволоділа всім тілом.
— Я передумав, — сказав він, входячи до Іваниці, який уже розлігся після втомливих блукань по київських околицях. — Не станемо відкладати на завтра, поїдемо до князя Ростислава сьогодні.
— Оце! — хмикнув Іваниця. — На Красний двір? Та в Звіринці нас тури розметають! Серед ночі в таку далину!
— Здається мені, доводилося тобі їздити ще далі, та й то не розметали тури і ведмідь не загриз.
— А коли спить твій князь?
— Спить — то розбудимо. Скажемо так: не звикли,' князю, відкладати на завтра те, що можна й слід зробити і сьогодні.
— Оце ж — не звикли. Та міг же ти відкласти дещо для Іваниці мало не на цілий рік? Сидів коло тебе в ямі, їздив на коні, наче з мішком на голові. Нічого не знав, не бачив. А до князя то не нетерпеливиться.
— Чи хочеш, щоб нас уже по-справжньому кинуто в поруб, тепер київський?
— Оце! Та хай коні хоч овес з'їдять, — прокректав Іваниця, підводячись без особливої охоти, бо помічав він І у собі неухильне зникнення мрійливої готовності на все, хоч до чого б закликав його Дуліб, почалося це зникнення саме тої ночі, коли довідався він про те, як приховувано від нього все, що відбувалося в Суздалі, і коли згодом, ще й не розібравшись як слід, заснувши, може, з неусвідомленою гіркотою в серці, мав прокинутися лиш для того, щоб випити ту гірку чашу до дна: прокинувся і побачив Ойку, яка прийшла коли й не до Дуліба, то принаймні не до нього, Іваниці, бо ж не зраділа його появі, а лиш безсоромно підняла брови в подиві і щезла безшелесно, як дух.
Деяка вченість, що її можна б без перебільшень назвати надмірно-недоречною, заважала Дулібові збагнути стан Іваниці, так само, між іншим, як і визначити межі, до яких дійшло безрозсудство Ростиславове. Та однаково справи не надавалися до залагодження, бо Іваниця не хотів знати впину в своєму прагненні до дикуватої Ойки, а Ростислав не став би слухати застережень або припущень про поразку, бо навіть невдачі залічував до своїх перемог, як те було, скажімо, коли новгородці прогнали його з князювання, і коли він визначив це у властивий йому спосіб, мовляв, він пішов звідти, бо не хотів довше сидіти серед тих димопускальників, полишивши їх догнивати в їхніх болотах. І ось тут вченість Дулібова робила його дивно сліпим, по-дитячому впертим, що ним самим витлумачувалося як чесність і послідовність в учинках. Він вірив, що встигне ще застерегти й оберегти князя Ростислава, вірив також, що Іваниці все це болить не менше, ніж йому, бо хіба ж вони не товариші в усьому лихому й доброму?
На Красному дворі ніколи не доводилося бути ні Дулібові, ні навіть Іваниці, хоч відомо, що для Іваниці не існувало ніяких таємниць і нічого неприступного. Але вже сталося так. Тому було цілковитим безглуздям глупої ночі вирушати з Києва, беручись через яри, через похмурий Звіринець, що кишів дикими звірами, розляканими й розлютованими княжими безперервними ловами. Дуліб довго розпитував охоронців коло Софійських воріт, але кінчилося тим, що довелось просити одного з тих, хто знав дорогу, щоб він сів на коня і за добру винагороду провів запізнілих гостей до далекого й закинутого Красного двору.
Назвав той двір Красним його засновник і будівник — великий князь київський, син Ярослава Мудрого Всеволод. Суворий побут перших київських князів його не приваблював. Безпутства Володимирового, який вибудовував цілі палаци для сотень своїх наложниць, повторювати не хотів, золотого палацу Ярославового видавалося замало. Він запрагнув спорудити щось на кшталт палаців ромейських імператорів, якусь суміш Манганського й Великого палаців Константинополя з їхньою приголомшливою пишнотою, безглуздим багатством і рідкісним несмаком.
Наслідування завжди приречене на другорядність, на здрібніння, на втрату первісного призначення, що ним неподільно володіє взірець; коли ж наслідування водночас є також спробою перевести першооснову з одних умов у інші, пересадити в нову землю дерево, закорінене в землі далекій і чужій, тоді воно стає смішним, а то й просто жалюгідним.
Так було з тими руськими князями, які, скинувши набридлі і, як здавалося, занадто обтяжливі й посполиті хутра, спробували вирядитися в ромейські дивітісії, зшиті з александрійського полотна або з легких шовків, не помітивши при тому, що дивітісій (попросту — довга сорочка), прикриваючи тулуб та ще дещо, лишає голими ноги, яких не мали наміру щадити руські морози.
Красний двір Всеволодів нагадував оту незвичну й непридатну для руських холодів ромейську одіж. Вражав непристосованістю, невлаштованістю, власне, цілковитою непридатністю для житла. Стояв посеред снігів, незграбний у своїх прикрасах, оголено-замерзлий, безглуздий на цій землі, часами суворій, часами щедрій; на землі, яка вражає буйнощами, але водночас привчає людину й до стриманості та обачливості, нагадуючи тим життя людське, в якому після яскравого сонця насуваються, буває, тучі, а теплі дощі замінюються хуртовинами й лютими безмірно морозами.
Посаджено було довкола палацу на Краснім дворі заморські рослини, які мали б прикрасити будівлі, надавши йому такого самого вигляду, як і цареградським палацам. Але те заморське давно вже повипалюване було половцями шолудивого Боняка, а на його місці гнало з землі київське зело, що росте, як відомо, з швидкістю просто несамовитою, забиваючи й глушачи все чуже, непристосоване, тендітно-витончене. Київські дерева, порозроставшись за кілька літ, змінили відновлений Мономахом Красний двір, в самому палаці, не пристосованому до руських морозів, довелося, ламаючи заморські мармури й коштовні мозаїки, ставити прості печі для зігрівання; печі наповнили палати димом і кіптявою, князі блукали в сизому мороці, чхали, мерзли, а ще лякалися цілковитої незахищеності Красного двору, який поставлено було далеко за Києвом, за Лаврою, за Звіринцем; через те після Всеволода ніхто з князів надовго там і не затримався, лиш Мономах, чоловік мужній і невибагливий, побув там якийсь час, все ж надаючи перевагу Ярославовому дворові коло Софії Київської.
Ростислав не вибирав собі двору: взяв те, чого не хотів ніхто. Тут він не дратував своїх супротивників, бо не був у самому Києві. Водночас вдовольняв свою пиху, бо ж Красний двір вважався належністю Києва і слугував час од часу великим князям, які звідси справляли свою владу. Самоти не лякався, бо ж мав коло себе вірну дружину, окрім того, упевнений був, що прийдуть до нього многі, бо ж голова в людини влаштована таким чином, що там завжди знайдеться місце для княжих закликів, припросин і обіцянок.
Заспокійливе неробство приваблювало в щонайлихіші часи. За кілька день на Красний двір набилося такого люду, якого не було тут від самого заснування. Юрмилося, штовхалося, просторікувало, пило, обжиралося. Нищилися потрави, нищилися дні й ночі, проведені в пустих похваляннях і домаганнях, нищився, кажучи просто, з'їдався час — єдина річ, зникнення якої люди не зауважують, легковажно забуваючи, що час втрачений — непоправний і непоновний.
На Красному дворі відбувалося з'їдання і доїдання. Чого не з'їв князь та боярство, те доїдала старша дружина, чого не доїдала старша дружина, поїдали отроки, після отроків підбирали служки, кожен намагався урвати ласіший шматок, приберегти неторканим жирніше й солодше, поцупити, ще й не донісши до столу, заховати, ще й не показуючи на ясні очі, кожен закуток палацу ставав місцем таємних учт, прихованих плямкань, ненажерливих зазіхань.
Слова „обід“, „учта“, „вечеря“ втратили свій зміст, вони вживалися тут як прості й бліді, до речі, замінники того безмежного, невпинного, супроводжуваного простими людськими діями — сидінням за столом, розмовами, спанням, — величання Ростиславового, яке мало передувати остаточному переходу влади над Києвом і всіма руськими землями в руки достойні, а чиї — того вже не міг пригадати й сам князь Ростислав, що забув про Ізяслава, якому недавно присягався в синівській вірності, забув про власного вітця, який послав його сюди не для дурних величань, а щоб показав красу й спокійну силу суздальців і їхнє відкрите серце. Запаморочення своїм походженням і становищем сягнуло в Ростислава, здавалося, найвищих вершин; чи ж міг якийсь там незначний чоловік, простий лікар, якому пристало мацати спітнілі лоби й черева немічних, вирвати Ростислава з його розбігу до влади, нагадати про справжнє призначення, невиконання якого загрожувало кінцем усьому, найперше — самому князеві Ростиславу, — чи міг, отже, і чи смів?