Луї-Фердінан Селін
Смерть у кредит
* * *
Люсьєнові Декаву
Тюремна пісня
Знову я сам. Усе це так довго, так тяжко, так сумно… Скоро я стану старий. І все нарешті закінчиться. У моїй кімнаті було стільки люду. Наговорили сім мішків. Але важливого не сказали нічого. Їх уже немає. Вони постаріли, стали жалюгідними й загальмованими, сидять по своїх закутках.
Учора о восьмій годині померла пані Беранж, консьєржка. Серед ночі здіймається ураган. Нагорі, де ми якраз перебуваємо, будинок трясе. Вона була милою, чемною та вірною приятелькою. Завтра її ховатимуть на вулиці рю де Соль. Вона була справді стара, на крайній межі старості. З першого дня, як почала кашляти, я сказав їй: «Дивіться, тільки не лягайте!.. Сидіть у ліжку!» Мені цей кашель видався підозрілим. А потім… Стало зовсім зле…
Я не постійно займався цією триклятою медициною. Про те, що пані Беранж померла, я напишу кожному, хто її знав, хто мене знав. Де вони?
Я хотів, аби ураган став ще дужчим, аби завалився дах, щоб весна більше не настала, щоб наш будинок зник.
Пані Беранж знала: всі біди приходять з листами. Я навіть не знаю, кому написати… Усі ці люди так далеко… Вони змінили свої душі, аби краще зраджувати, краще забувати, завжди говорити про щось інше…
Стара пані Беранж, її косоокого собаку заберуть, відведуть кудись…
Усі біди, що їх приносили листи, накопичувалися в неї вже двадцять років. Вони там, у запаху недавньої смерти, в її неймовірно гіркому присмаку… Вони вийшли назовні… Вони тут… Кружляють… Вони знають нас, тепер ми також знаємо їх. Вони ніколи не зникнуть. Треба вимкнути світло в кімнатці. Кому ж я напишу? У мене нікого нема. Нікого, з ким можна було б спокійно зустріти ласкавий дух смерти… аби після того спокійніше побалакати з речами… Мужність бути насамоті!
Насамкінець моя бідолашна бабуся не могла навіть говорити. Вона задихалась, хапалася за мою руку… Зайшов поштар. Бачив, що вона помирає. Легка гикавка. Кінець. Раніше часто до неї заходили, щоб запитати про мене. Вони всі далеко, дуже далеко, забулися, роз'їхалися у пошуках нової душі. Поштар зняв свого кашкета. Я міг би виразити всю свою ненависть негайно. Я знаю. Я зроблю це згодом, якщо вони не повернуться. Краще розповідатиму зараз історії. Я такого нарозказую, що вони повертатимуться з усіх-усюд, аби тільки мене вбити. Тоді цьому буде покладено край, я буду задоволений.
У шпиталі, де я задіяний, при фундації Лінюсі, я вже тисячу разів мав неприємності через мої історії… Мій кузен Ґюстен Сабайо тут досить категоричний: я маю змінити свій стиль. Він також лікар, але на іншому березі Сени, в Шапель-Жонксьйон. Учора я не мав часу до нього зайти. Саме хотів розповісти йому про хворобу пані Беранж. Але запізнився з цим. Наша робота — медичні консультації — то тяжкий хліб. Він також до вечора абсолютно готовий… Майже всі задають марудні запитання. Квапитися марно, їм треба повторювати всі приписи по двадцять разів. Вони мають задоволення від того, що ти до них говориш, аж поки не дійдеш до виснаження… Вони й гадки не мають дослухатися до твоїх добрих порад. Але вони мають підозру, що ти не надто стараєшся, й для певности вимагають: банки, рентген, аналізи… аби їх обмацали з ніг до голови… Аби все поміряли… Тиск і всю ту гидоту… Вже тридцять років, як Ґюстен займається цим у Жонксьйон. А своїх паразитів одного чудового ранку я пошлю на бойню в Ла-Вілетт попити гарячої крівці. Від цього вони, сподіваюся, притомляться ще зрана. Я поки не знаю, що б такого зробити, аби їх відвадити…
Врешті позавчора я хотів навідати Ґюстена. Від мене до його хати хвилин двадцять, це відразу за Сеною. Погода була не дуже. Та я все ж зібрався. Вирішив їхати на омнібусі. Швиденько закінчую прийом. Тікаю через перев'язувальну. Аж тут до мене вчепилася якась лошиця. Мала таку тягучу вимову, як і моя. Це від утоми. А ще хрипкий голос, це від алкоголю. Вона нидить, тягне кудись. Лікарю, ходімо, я вас благаю!.. Моя донечка, моя Аліса!.. Це на вулиці Рансьєн!.. За два кроки звідси!.. Я не зобов'язаний туди йти. Взагалі-то у мене прийом закінчився!.. Та вона дуже настирна… Ми вийшли. Як мені остогидли ці хворі… За сьогодні я вже порихтував тридцять засранців… Більше не можу… Хай собі кашляють! Харкають! Худнуть! Хай з них кості повилазять! Хай собі злетять у повітря на усіх своїх газах із задниці!.. Мені по цимбалах!.. Та плакальниця хапає мене, безцеремонно вішається на шию, дихає на мене своїм відчаєм. Від неї добряче пре бормотухою… Я не маю сили чинити опір. Вона відстає від мене. Може на вулиці Касс, такій довгій та без жодного ліхтаря, я добряче копну її в дупу і злиняю… Та я знову виявив слабкість… Здався… І знову пісня гарна й нова: «Моя донечка!.. Благаю вас, лікарю!.. Моя Алісонька!.. Ви ж знаєте її?» Вулиця Рансьєн не так уже й близько… Ну і влип же… Я знаю, де це. За кабельним заводом. Слухаю її, попри втому… «Ми одержуємо лише 82 франки на тиждень… І це з двома дітьми!.. А ще мій чоловік жахливо до мене ставиться!.. Навіть сказати соромно, любий пане лікарю!..»