Я дозволяв тітці поцілувати мене ще раз, на прощання… Потім усі раптово виходили й швидко крокували через сад. Біля церкви прощалися з кузенами, які підіймалися на Жувізі. Коли вони мене цілували, від них ширилися найрізноманітніші запахи, з-під манишки відгонило потом. Моя мати накульгувала ще більше, оскільки добру годину сиділа незворушно.
По дорозі ми заскакували на цвинтар Тьє. У нас там було двоє небіжчиків у кінці алеї. Ми ледве мали час зиркнути на їхні могили. Ми тікали звідти, як злодії. У поминальний день темніє пізно. Ми доганяли Клотільду, Ґюстава й Ґастона на роздоріжжі Бель-Епін. Моя мати волочила ногу, постійно зашпортувалась. Вона навіть її вивихнула, коли спробувала взяти мене на руки перед залізничним переїздом.
Ми поспішали, аби до темряви встигнути до скляного купола аптеки. То вже була центральна вулиця — знак, що ми врятовані… Під світлом ліхтаря двері швидко відчинялися й зачинялися, звідтіля долинала музика. Ми почувались у безпеці. Хутко переходили на другий бік, мати боялася п'яних.
Вокзал усередині нагадував забігайлівку, зал чекання з миготливою олійною лампою під стелею був заповнений чадом. Навколо невеличкої пічки юрмилися, покашлюючи й спльовуючи, упрілі подорожні. Раптом з ревом вривається потяг, здається, ніби він все змете зі свого шляху. Пасажири метушаться, квапляться, штурмують вагонні двері.
Ми залишаємось удвох. Я одержую ляпаса, тому що відпускаю материну руку.
В Іврі треба вийти, ми користуємося нагодою, щоб зайти до пані Еронд, робітниці, яка церує мережива. Вона рихтує всі вишиті та мереживні товари нашої крамнички, часто дуже старі, які так важко привести до ладу.
Вона мешкає майже на іншому кінці Іврі, на недобудованій вулиці Палісс, серед полів. Це халупа. Повсякчас, коли ми приходимо, намагаємося поквапити її. В неї ніколи нічого не готове на призначений термін. Клієнтки жорстокі й скупі до неможливости. Щораз або майже щораз я бачив, як мати страждає від загайности робітниці та від невчасно повернутих мережив. Якщо купувальниця нарікала на дірочку на її валансьєнському мереживі, то на неї, можна було чекати цілий рік.
Долина за Іврі була значно небезпечніша, ніж дорога до тітки Арміди. Жодного порівняння. Постійно назустріч траплялися якісь лайдаки. Вони гукали до моєї матері. Якщо я обертався, то одержував ляпаса. Коли болотяка ставала такою рідкою й грузькою, що можна було загубити черевика, отже, ми вже близько. Халупа пані Еронд самотньо бовваніла серед поля. Собака вже чув нас. І гавкотів щосили. Нас помічали крізь вікно.
Щоразу наша поява була несподіванкою для пані Еронд, побачивши нас, вона сиділа приголомшена. Мати засипала її докорами. Усі скарги відміталися. Під кінець обоє умивалися слізьми. Мені залишалося лише чекати, визирати у вікно… якомога далі… вдивлятися у тінисту долину, що тяглася далеко, аж до берегів Сени, до хаосу земельних ділянок.
Наша робітниця працювала при світлі гасової лампи й псувала собі зір. Моя мати постійно приставала до неї, аби та провела газ: «Це справді абсолютно необхідно!» — казала вона на прощання.
Пані Еронд справді псувала собі сітківку ока над крихітними дірочками в мереживі, павутинками. Моя мати казала це не для власної користи, а з дружніх почуттів. У хатину пані Еронд я потрапляв тільки вночі.
«Нам проведуть газ у вересні!» — щораз запевняла вона. Це була брехня, просто щоб не надокучали… Моя мати, назважаючи на всі її недоліки, дуже її цінувала.
Мати страх як боялася робітниць, хапких на руку. Пані Еронд була порядною, як ніхто. Жодного разу вона не обрахувала нас ні на сантим. Вона ледь животіла, тимчасом як через її руки проходили справжні скарби! Венеціанські мережива з риз, які зараз можна побачити хіба в музеї! Коли моя мати пізніше заводила про це мову у хвилину відвертости, то була дуже зворушена. На очі наверталися сльози. «Ця жінка була справжньою чарівницею! Шкода, що вона ніколи не дотримувалася слова! Жодного разу не виконала роботи вчасно!..» Чарівниця померла, не дочекавшись газового освітлення, від утоми, грипу, а також від прикрощів, які вона спізнала від свого чоловіка-вітрогона… Померла після пологів… Я добре пам'ятаю її похорон. То було в Малому Іврі. Нас було лише троє, я та мої батьки, чоловік навіть не завдав собі клопоту! То був непоганий на вроду хлоп, який пропивав усе до останнього су. Він роками зависав у барі на розі вулиці Гайон. Принаймні його бачили там років з десять. А потім він зник.