Коли ми виходили від робітниці, на цьому наші перегони не закінчувалися. Біля вокзалу Аустерліц ми знову гнали учвал, а потім заскакували в омнібус до Бастилії. Поряд із Зимовим цирком була майстерня великої родини на прізвище Вюрцем, краснодеревників з Ельзасу. Саме вони гримували під старовину всі наші меблі, консолі, столики. Двадцять років вони робили це насамперед для Бабусі, а потім уже для інших. Інкрустації ніколи не трималися, то був вічний предмет дискусій. Вюрцем був митцем, у своїй справі він був неперевершений. Його жінка, тітка, шваґер, два кузена та четверо дітей навіть спали в стружках. У нього також ніколи нічого не було готове. Він мав одну пристрасть — рибалити. Часто тижнями пропадав на каналі Сан-Мартен, замість того щоб працювати над замовленнями. Моя мати просто буряковіла від злости. А він ще й відповідав зухвало. А потім перепрошував. Родина заливалася слізьми, ридало дев'ятеро, а нас було лише двоє. Вони були «бездонними діжками». Не платили квартплату так довго, що їх врешті випхали на вулицю, тож вони знайшли собі притулок у нетрях на вулиці Коленкур.
Їхня халупа стояла в самому низу, в яру, куди ми добиралися по дошках. Уже здалеку долинали крики, й ми прямували на світло ліхтаря. Коли я був у них, мені завжди свербіло скинути на долівку горщик з клеєм, який постійно деренчав на плиті. Якось я таки наважився. Коли про це дізнався мій батько, то зразу попередив матір, що колись я його задушу, у мене вочевидь такі схильності. Він усе бачив наперед.
Приємною рисою Вюрцемів була їхня незлопам'ятність. Після найбурхливіших скандалів, як тільки їм казали кілька примирливих слів, вони починали наспівувати. Вони ні в чому не бачили трагедії, легковажні роботяги! Не такі вибагливі, як ми! Мати завжди посилалась на них, як на приклад, аби налякати мене. Тим часом я вважав їх дуже симпатичними. Я засинав у їхніх стружках. Мене треба було добре поторсати, щоб я був здатний бігти до бульвару й заскочити в омнібус, який їхав до Винного ринку. Усередині він здавався мені чудовим через велике скляне око, що відкидало фігури зі світла на весь ряд сидінь. То було просто дивовижно.
Жандарми галопують вулицею Мартір, усі зупиняються, аби їх пропустити. Тож до крамниці ми добуваємося з великим запізненням.
Бабуся повзе у свій закуток, мій батько Оґюст нацуплює на вуха кашкет. Він походжає туди-сюди, як лев на капітанському містку. Мати падає на ослінчик. Вона завинила, що вже там пояснювати. Усе, що ми робили дорогою, нікому не до вподоби — ні Бабусі, ні батькові. Врешті ми зачиняємо крамничку… Чемно кажемо одне одному «до побачення». Утрьох вирушаємо спати. Додому ще добрячий шмат дороги. Це за універмагом «Бон Марше»[8]. З моїм батьком було нелегко порозумітися. Коли він не був на службі, то обов'язково носив морський кашкет. Він завжди мріяв стати капітаном далекого плавання. Ця мрія зробила його вельми жовчним.
Вікна нашого помешкання на вулиці Бабілон виходили на «Місії»[9]. Всі ті кюре часто співали, навіть уночі вставали й починали співати свої гімни. Ми не могли їх бачити, оскільки вікно затуляла стіна. Від цього помешкання було трохи темнувате.
У страховій компанії «Коксінель-Енсанді» мій батько заробляв небагато.
Через сад Тюїльрі мене часто доводилося нести. Тоді всі жандарми мали великі черева. Вони стояли нерухомо під ліхтарями.
Сена зачаровує дітей, відблиски на воді ряхтять під поривами вітру, внизу глибока безодня, що рухається й гарчить. Повертаємо на вулицю Вано, й нарешті ми вдома. Коли треба було запалити лампу, знову починалася комедія. Мати не вміла цього робити. Мій батько Оґюст кудовчився, лаявся, проклинав усе на світі, щоразу ламав пальник або скляний ковпачок.
Батько був гладким блондином і часто лютував через дрібниці, він був кирпатий, як немовля, й мав величезні вуса. Коли у нього траплявся напад люті, він шалено крутив очима. Він думав лише про неприємності. Мав їх сотнями. У страховій конторі він заробляв сто десять франків на місяць.
Замість морського флоту, йому випало сім років служити в артилерії. Йому хотілося бути сильним, удатним і шанованим. У конторі «Коксінель» його мали за ніщо. Він знемагав від самолюбства й одноманітности. Не мав нічого, крім атестата зрілости, вусів та педантизму. З моїм народженням батьки ще глибше загрузли в багні.
Зранку ми нічого не їли. Мати гриміла каструлями. Вона була в нижній спідниці, аби не забруднитися під час приготування їжі. Ниділа, що Оґюст не цінує її добрих намірів, не розуміє труднощів комерції… А той, спершись на кут столу, розмірковував над власними неприємностями. Раз по раз він виказував своє невдоволення… Вона завжди намагалася його заспокоїти. Та тільки-но вона знімала з гачка підвісну лампу, гарну жовту кулю, він зразу починав лютувати. «Клеманс! Послухай! Господи! Та ти влаштуєш нам пожежу! Скільки вже тобі казати: бери обіруч!» Він репетував як вар'ят, не знаходив слів від обурення. А коли впадав у транс, ставав цеглянистого кольору, весь роздувався, очі вертілися, як у дракона. На нього було страшно глянути. Ми з матір'ю лякались. А потім він розбивав тарілку, й усі йшли спати…
8
9