Але право на існування наших бідних голубів тепер було поставлено під сумнів… Їх і так не надто перегодовували ось уже кілька місяців… іноді давали їсти тільки раз на два дні… але і це було дуже недешево!.. Зерно завжди надто дороге, навіть коли його закуповувати оптом… А якщо їх продати… Вони б напевно прилетіли назад, я ж це знав… Вони б ніколи не звикли б до нових господарів… це були славні маленькі створіння, віддані й вірні… абсолютно домашні… Вони чекали мене на горищі… Варто було їм почути, як я підіймаюся сходами… вони починали туркотіти сильніше!.. Куртіаль подейкував про те, щоб зварити їх у чавунній каструлі… Він не хотів віддавати їх першому-ліпшому… Але навіть убити їх я волів сам! Я думав про спосіб… якби я був на їхньому місці… Ніж мені не підійшов би… ні!.. І я не хотів би, щоб мене задушили, випатрали… і розтяли на чотири частини!.. Мені нелегко було зважитися!.. Я знав їх надто добре… Але відступати було нікуди… Слід було діяти… Ми не мали зерна вже два тижні… Отже, до четвертої години я піднявся… Голуби подумали, що я приніс пожерти… Вони цілком мені довіряли… і дуже мелодійно туркотіли… Я сказав їм: «Давайте! Збирайтеся, туркотуни! Ярмарок триває! Ми поїдемо в машині!..» Вони чудово розуміли, що я кажу… Я широко прочинив дверцята їхнього пречудового кошика з індійської тростини… Вони кинулися відразу всі… Я ретельно закрив засувку… Через ручки пропустив мотузки… І зав'язав їх вздовж і в поперек… Таким чином все було готово… Спочатку я залишив їх у коридорі. І ненадовго спустився вниз. Я нічого не сказав Куртіалю… Чекав, поки він піде перехилити шкалик… Мені довелося чекати до обіду… Віолетта застала мене на звичайному місці… Я сказав їй: «Зайди-но пізніше, кралечко… Я маю йти…» Але вона не пішла і почала комизитися…
— Я хочу тобі щось сказати, Фердінане! — торочила вона…
— Йди собі! — повторив я…
Нарешті я піднявся до моїх пташок… Я спустив їх з горища. Поставив кошик на голову… і пішов, балансуючи. Я попрямував на вулицю Монпасьє… Перетнув площу Карусель… Дійшов до набережної Вольтера й роззирнувся… Навколо нікого не було… На березі внизу, на сходинках… я знайшов величезну каменюку… Я прив'язав її до мого згортка… А потім ще раз роззирнувся… Я обіруч розгойдав згорток і кинув його у воду… Так далеко, як тільки міг… Шуму було небагато… Я зробив це цілком механічно…
Наступного ранку я сам розповів про все Куртіалю… Я не викручувався… Не ходив околяса… Він не мав що відповісти… Але і його люба пані теж, а вона якраз була в конторі… По моєму обличчю вони чудово бачили, що зараз мене краще не чіпати.
Якби нам дали спокій, ми б, напевне, й самі виплуталися з цієї афери!.. Ми навіть обійшлись би без сторонньої допомоги!.. Варто сказати, що «Майстротрон» добре тримався на плаву… Нас читали чимало людей… Багато хто й досі згадує, яким цікавим був цей часопис! Сповнений ентузіазму!.. Від першого до останнього рядка! Завжди в курсі всіх новинок і клопотів винахідників!
Тобто в цьому плані не було жодних проблем… Ніхто ніколи його так і не замінив… Але пристрасть Куртіаля до кінних перегонів остаточно вибивала у нас ґрунт з-під ніг… Я не сумнівався, що він знову почне грати… Марно він заперечував це… Я бачив, як від наших передплатників надійшло три п'ятифранкові мандати! І гоп! Якби я не вжив застережних заходів й одразу ж не сховав їх, вони миттєво зникли б! Промайнули б, як блискавка! Він був справжнім штукарем!.. Ще б пак, якщо весь час витрачати, жоден банк не встоїть! Навіть банк Перу!.. Де ж він все-таки витрачав наші грошики?.. Він уже не ходив до «Заколоту»… Напевне, змінив букмекера? Я сказав собі: «Все одно дізнаюся де!..» І тут раптом знову виявилася та скарга в поліцію!.. Все почалося спочатку… Його знову викликали в префектуру!.. Цей поліцай із «Бонз-Анфан» не хотів полишати свою кістку! Він перейшов у наступ! Учепився в нас мертвою хваткою! І вочевидь збирався нас знищити!.. Він знайшов нових жертв… відомого конкурсу. Не полінувався для цього понишпорити у кварталі Ґобелен… Він усіляко налаштовував наших клієнтів проти нас! Розбурхував їх! Змушував писати нові скарги!.. Далі так жити було неможливо!.. Треба було вдаватися до термінових заходів!.. Спробувати якось позбутися його!.. Ми все обдумали… й дійшли висновку: для вирішення конфлікту… необхідно… це найголовніше!.. розділити всіх зануд на дві групи!.. З одного боку… ті, що брали участь суто формально!.. меланхоліки, невдахи!.. З цими йолопами все було дуже просто — їм можна не повертати нічого!.. А з іншого боку, ті, що галасували й не припиняли бздіти… Вони були небезпечні… їх слід було задобрити й заспокоїти якомога швидше!.. Заговорити зуби!.. Звичайно, все не повертати!.. Це було просто неможливо!.. Та й навіщо?.. Але все ж впихнути їм «премію»… наприклад, один або два п'ятифранкові папірці… Таким чином, вони втратять не все!.. І можливо, оцінять прихильність до них долі?.. Коли зайшла мова про те, хто буде вести ці милі бесіди, Куртіаль одразу зблід… І якось весь знітився… Він не міг іти сам… Це було просто неймовірно!.. Його вивертало на одну думку, що йому доведеться принижуватися… А як же його авторитет?.. Це вадить його гідності в очах винахідників… Скорше за все, саме я мав піти до них з доброю звісткою!.. У мене жодного авторитету не було, і самолюбство моє не могло постраждати… Але мене це теж мало тішило! Я заздалегідь відчував огиду! Я б, звичайно, відмовився, але це був би остаточний крах!.. Якби всі опустили руки, часопис припинив би своє існування!.. Все покотилося б під три чорти!.. А потім шукай місце в нічліжці!..