О пів на шосту, запізнившись усього на тридцять хвилин, він таки з'явився… Я помітив, як він перетинає Орлеанську Ґалерею… Він ніс стару, туго напхану течку… Він увійшов… Привіталися. Поклав течку на стіл… Усе йшло добре! Він витер піт з обличчя… Мабуть, ішов дуже швидко… І ніяк не міг відхекатися… Зав'язалася розмова… Бесіду вів Куртіаль… Стара піднялася в Алькасар… і принесла кілька найкращих папок. У неї був великий вибір! Вона поклала все поруч з його течкою. Він привітно всміхався… Мав цілком задоволений вигляд… Погортав їх пальцем… Відкрив навмання… Здавалося, що він у нерішучості… Ми чекали, не рухаючись… щоб він трохи краще все обміркував… Ми затамували подих… Він перегорнув ще кілька сторінок… а потім все обличчя у нього зморщилося… Це був тик!.. І ще раз! Просто жахлива гримаса! Справжній напад!.. Він відкинув усі ці папери… Жбурнув їх просто у вітрину… Й схопився за свою довбешку… почав обмацувати її, масажувати, чухатися… Він стис її і почав терти собі підборіддя… щоки, товсті складки, ніс, вуха… Це була сатанинська судома!.. Він намагався видряпати собі очі, смикав себе за волосся… А потім раптом різко нахилився… й осів на підлогу… Запхав голову в папери… Почав їх обнюхувати… Він гарчав і важко дихав… Потім схопив цілий оберемок і… фурр!.. підкинув все у повітря! Під стелю! Папери, теки, брошури, плани посипалися зверху дощем… Вони були скрізь… нічого більше не було видно… ще раз… і ще раз… Знову й знову! він щось там радісно вигукував!.. Радів! совав ногами… потім знову почав порпатися… Перед нашими дверима зібралися люди… він вивернув уміст течки… Вихопив інші газети, вирізки, цілі оберемки… І теж порозкидав їх… Серед усього цього сміття я помітив гроші… Серед паперів!.. Я бачив, як вони влітають… Я кинувся їх підбирати… це було не так важко… Та раптом з’явилися два ґевали… Відтіснили натовп… Плечем вони вибили наші двері… Ввійшли досередини… стрибнули на кюре… Схопили його, повалили, притисли до землі і зв'язали… Бідолаха задихався й хрипів під столом… «Поліція!» — гаркнули вони до нас… Витягли його з-під стола за ногу, куди він уже встиг заповзти… І всілися на нащасного верхи.
— Ви давно його знаєте? — запитали вони у нас…
Це були інспектори… Найлютіший показав нам свою картку… Ми одразу відповіли, що ми тут ні при чому!.. Абсолютно! Кюре весь час дриґав ногами… Цей йолоп продовжував відбиватися… Він зміг зіп'ястись на коліна… Він скімлив… І скаржився нам… «Вибачте! Даруйте!.. — просив він. — Це все для моїх бідолах… Для моїх сліпих… Для моїх маленьких глухих і німих…» Він благав, аби його відпустили…
«Заткнись! Тебе ні про що не питають!.. Він геть здурів, цей пришелепкуватий!..» І той, що показав нам свою картку, так лунко зацідив йому кулаком, що кюре тільки кавкнув… І гепнувся на долівку! Більше він не говорив!.. Вони одразу ж наділи на нього кайданки… Почекали ще трохи… перепочили… Й стусанами поставили на ноги. Але то було ще не все. Куртіаль ще мав підписати протокол, а потім ще один папірець… у кількох місцях… Один з поліцаїв, не такий суворий, трохи розповів нам про божевілля цього типа… Він справді був кюре… ще й навіть шанованим каноніком!.. Пан канонік Флері!.. Так його звали… Це був у нього не перший заскок… і не перший привід… Він уже нагрів усіх членів своєї родини… на тисячі й тисячі франків… Своїх кузин… тіток… маленьких сестер із Сен-Венсан-де-Поль… Він довів усіх… Церковних старост з єпархії… церковного сторожа та навіть стареньку, що здавала стільці напрокат… якій він заборгував щонайменше дві тисячі франків… І все це через авантюри, що не мали ні сенсу, ні мети… Тепер він тягав з каси пожертв… Його ловили вже двічі… Коли зламали двері до його кімнати, то там знайшлися й усі грошенята… Але все розкрилося занадто пізно… Тепер його збиралися замкнути… Єпископ Лібурнський вимагав, щоб його інтернували…
Під нашими арками зібрався натовп роззяв… Вони з насолодою спостерігали за подіями, намагаючись нічого не проґавити… Вони коментували події… Й страшенно галасували… Вони помітили купюри, розкидані по будинку… Але я, звичайно, теж їх бачив… і не втрачав холоднокровности… Мені вдалося врятувати вже чотири і монету в 50 франків… А ті аж вили від нетерплячки! А! Ага! О! Ого! Ці гади бачили, як я орудую перед вітриною!.. Поліціянти повели нашого кюре на вихід і запхали в екіпаж… Він усе ще чинив опір… їм довелося зайти ззаду, щоб закинути його в фіакр… Він упирався з останніх сил… Йому зовсім не хотілося їхати…
«Мої бідолахи! Мої нещасні бідолахи…» — волав він без упину. Нарешті з великими труднощами екіпаж рушив…