Бабуся Кароліна цілісінький день ховалася за «Блудним сином», велетенським гобеленом. У Кароліни було метке око, вона не зводила очей з пальців відвідувачів. Усі клієнти жіночої статі ненадійні, що заможніші, то більше хапкі на руку. Маленьке мереживо Шантії могло миттєво опинитися в манжеті добре натренованої відвідувачки.
У нашій крамниці ми не купалися в яскравому світлі… Зима — найпідступніша пора року через волани… оксамит, пелерини, хутра, якими тричі обмотують цицьки… А з плечей ще звисають різноманітні боа, потоки хвилястого мусліну… Як великі сумні птахи… Клієнтка гонорово походжає, порпається у горах дрібного мотлоху, квокче — й знову все спочатку. Все розкидає… вихоплює то те, то се… патякає, ладна влаштувати скандал просто заради задоволення. Аби догодити їй, всі зі шкури пнулися, а в крамничці вибір таки був нічогенький… Бабуся добували все нові товари, весь час лазила по барахолках. Тягла все підряд: картини, намальовані олійними фарбами, аметисти, цілі кущі канделябрів, каскади тюлі, кабошони, дароносиці, опудала, обладунки й парасольки від сонця, позолочений японський кіч, мушлі з іще віддаленіших місць, мотлох, що не має назви, і взагалі неймовірні штуковини.
Клієнтка збуджувалася від цієї скарбниці скалок. Перед нею росте гора. Все котиться, дзеленчить, крутиться. Вона зайшла лише ознайомитися. Дощить, і їй просто треба десь заховатися. Коли їй усе набридає, вона відкараскується обіцянками. Треба добряче погріти чуприну, аби знову зібрати весь непотріб. На колінах згинаєшся якомога нижче, нишпориш попід меблями. Чи все на місці… носовички… різний дріб'язок… кришталь… все оте барахло… нарешті зітхаєш з полегшенням.
Моя мати падає на стілець, розтирає собі ногу, від ходіння взад-вперед у неї судома, вона зовсім захрипла. Насамкінець уже перед закриттям з'являється сором'язливий клієнт. Входить тихо, пошепки пояснює, що хоче загнати одну штучку, родинну реліквію, розгортає шмат газети. Називають копійчану ціну. Миють той виріб у раковині на кухні. А заплатять йому завтра вранці. Він зникає, заледве промимривши «до побачення»… Попри крамничку смерчем пролітає омнібус «Пантеон-Курсель».
Батько повертається з контори, щосекунди позирає на свій годинник. Нервує. Пора збиратися.
Відкладає убік капелюха. Знімає із цвяха кашкет. Тепер ще треба пожерти макаронів та братися за постачання товару.
У крамничці гасне світло. Моя мати не вміла куховарити, та все-таки готує якийсь рататуй. Як не суп з хлібом і яйцями, то макарони. Без витребеньок. Проковтнувши макарони, на якусь мить усі завмирали, аби краще перетравлювалась їжа. Мати намагалася розважити нас, уникнути незручної мовчанки. Якщо я не відповідав на запитання, ласкаво говорила: «Знаєш, вони ж на маслі готувались». За ґобеленом миготіло світло. Горішнє освітлення в стилі батерфляй[11] кидало тіні на тарілки, тож у них годі було щось розгледіти.
Подаючи нам приклад, мати брала добавку… Навздогін макаронам потрібен був добрячий ковток вина, аби вони не полізли назад.
Закуток, в якому ми їли, був водночас місцем для прання та складом різного мотлоху… Було накидано цілі гори усякої всячини, якої вже неможливо було ні порихтувати, ні продати, ні навіть комусь показати. Суцільне жахіття. З кватирки в тарілки звисало павутиння. Якимось дивом там ще залишався простір для великої плити зі здоровенною витяжкою, що займала половину приміщення. У кінці тарілки повертали, щоб покласти в них ложку варення на закуску.
Інтер'єр брудного музею.
З часу нашого переїзду з Курбевуа моя Бабуся й батько не розмовляли. Мати намагалася теревенити без упину, аби ті не взялися кидати один в одного речами. Перетравивши макарони й скуштувавши варення, ми вирушали в дорогу. Продану річ ми загортали у пишне рядно. Зазвичай то було щось із салонних меблів, який-не-будь столик, а часом лише пудерниця. Батько підважував громіздку річ на спину, і ми йшли до площі Злагоди. Біля фонтану Жиклез я починав за нього потерпати. Коли ми йшли Єлисейськими полями, було вже зовсім темно. Батько дріботів як злодій. Я насилу за ним устигав. Можна було подумати, що він волів мене загубити.
Мені хотілось, аби він балакав зі мною, та батько лише лаявся на адресу перехожих. Коли ми доходили до площі Зірки, з нього градом котився піт. Ми зупинялись, аби трохи перепочити. У будинку клієнта треба було ще знайти чорний хід.
11