Куртіаль мав швидше доїсти сир, аби ще заскочити на телеграф і підтвердити свій «вибір». Покупця таки впустили. Нещасний від вдячности почав лизати сходинки!..
Ми вдвох з пані де Перейр заходилися збирати речі… Різний дріб'язок, каструлі, матраци… Все, що не було продано!.. Ми мали прихопити з собою!.. На довершення всього я мав ще потемки пертися до Арок Монпасьє… І роздивитися там, на місці, чи справді нічого не можна врятувати?.. Можливо, мені вдасться виловити нашу копіювальну машину? Вона була нашою гордістю! Абсолютно нова чудова машина, така необхідна нам зараз… А невелика плита «Мірмідор»? Яка працювала на оливі?.. І можливо, ще три або чотири підшивки старих брошур?.. Особливо космогонію, що була видрукувана на цупкому папері сорту «Альфа»! Куртіаль її дуже цінував… Можливо, ці гади не встигли ще все зруйнувати й підірвати?.. Може, там ще щось залишилося під уламками? А мініатюрний альтиметр?.. Подарунок з Південної Америки!.. Куртіаль не переживе, якщо його не вдасться знайти!.. Звісно! Я спробую!.. Вирішено!.. Але найсумнішим було те, що вона також збиралася йти!.. вона не настільки мені довіряла! хотіла переконатися у всьому сама!.. У цьому питанні вона не могла повністю покластися на мене!.. «Я піду з вами, Фердінане! Я піду з вами!..» Вона ще не бачила на власні очі того, що сталося!.. І в неї жевріли якісь надії!.. Певно, вона вважала, що з неї просто посміялися…
Куртіаль повернувся з пошти. Ми з пані де Перейр пішли в кімнату розбирати останні шафи… А йому, своєю чергою, довелося вести диспут з цим йолопом, який далі продовжував протестувати з приводу нібито порушених нами умов!.. Ледь не силоміць нам вдалося забрати всі наші манатки і прихопити ще кілька рушників… Опинившись у будинку, він геть знахабнів. Аби навчити його пристойної поведінки, ми вирішили знову випхати його за двері! Тоді він так учепився у ґрати, що погнулося пруття… І його затисло… Як щура в мишоловці!.. Ніколи я ще не бачив, щоб людина так страшенно корчилася!.. Це був жахливий покупець!.. Він був настільки навіженим, що навіть не помітив, як ми зі старою пішли… ми сіли на потяг-омнібус…
Коли ми прибули в Париж, уже споночіло… Ми поспішали… В Ґалереях Пале ми нікого не зустріли… Всі сусідні крамниці було вже замкнено… На місці нашої хати зяяла одна велика діра… Безодня з хисткими балками… Тільки тепер стара зрозуміла, що сталася справжня катастрофа!.. Від «Майстротрону» нічого не залишилося! Справді!.. Тільки огидна купа сміття… Схилившись над прірвою, ми ретельно оглядали уламки… Нам вдалося розрізнити залишки нашого Алькасара!.. Куточок Вкладника!.. Купа картону і сміття під горою каміння!.. там же був і цей жахливий дзвін! Катапульта!.. Він застряг між фундаментом і підвалом… І затуляв собою всю западину!.. Коли мамуся Куртіаль усе це побачила, вона таки вирішила спуститися вниз… Вона була переконана, що хоч що-небудь удасться врятувати… Я говорив їй, що не варто так ризикувати… Ось-ось все остаточно завалиться! Й розчавить її!.. Та вона наполягала… Вона ступила, балансуючи, на висячу балку… Я тримав її за руку… згори… Мною аж тіпало, коли я дивився, як вона гойдається над безоднею… Вона підв'язала свої спідниці, задерши їх до талії. Зауваживши просвіт між стіною і дзвоном, вона полізла туди… Й зникла в темряві… Я чув, як вона вовтузиться у глибині безодні… Тоді я гукнув її… мені було дуже страшно… Мій голос відлунював, як у ґроті… Вона не відповіла… Приблизно за півгодини вона знову з'явилася в отворі… Й покликала мене на допомогу… Я досить вдало підхопив її за петлі жакета… І став тягти з усіх сил… Нарешті вона виринула на поверхню, вся обліплена сміттям… Вона скидалася на величезний лантух… Я тяг щосили, стоячи на краю… Мені було дуже важко!.. Я помітив, що вона щось волоче за собою… Величезний шмат кулі!.. Шматок «Архімеда»… Гігантський! Червоний клапоть із латок… Я добре знав це лахміття… Я сам ховав його між столом і підвальним вікном… У неї була чудова пам'ять! Вона була дуже щаслива…
— Знаєш, це нам згодиться! — бадьоро сказала вона… — Це ж справжній каучук! Справжній. Серйозно!.. Ти не уявляєш, який він міцний.
— Ну так! Звичайно!.. — я таки добре це знав, адже стільки разів використовував його для латок на оболонці нашого «Завзятого»… Принаймні важив він чимало… Навіть коли його акуратно склали, з нього вийшов здоровенний пакунок… Заввишки з людину та й не меншою вагою… Вона не бажала залишати його там… Хай там як, а вона хотіла забрати його з собою…
— Ну, вже час… — сказав я… А вона таки була при силі: завдала пакунок собі на спину і так з ним і пошкутильгала… Я неквапно йшов за нею до вулиці Радзивілл… Там я сказав їй: