А ще був дядько Артур, також не ідеал! Плоть так само переповнювала його. Мій батько відчував до нього певну симпатію, своєрідну слабкість. Він мешкав серед богеми, поза суспільством, у мансарді, де жив на віру з покоївкою. Вона працювала в їдальні військового училища. Завдяки цьому йому нерідко вдавалося добре попоїсти. Артур був спритним хлопом з борідкою, в оксамитових штанях, гостроносих черевиках, з тонкою й довгою люлькою. Особливо нічим не переймався. Був небайдужий до жіноцтва. Часто й тяжко хворів — зазвичай, коли мав повертати борги. Часом куйовдився в ліжку цілісінький тиждень разом з однією зі своїх краль. Коли в неділю ми приходили навідати його, він поводився не надто пристойно, особливо з моєю матір'ю. Підбивав до неї клинці. Мій старий несамовитів від люті. Дорогою додому закликав у свідки двадцять тисяч чортів, присягався, що ноги його там більше не буде. «Цей Артур! У нього просто жахливі манери!..» І все-таки ми приходили знову.
Артур малював під слуховим вікном на великій дошці кораблі, яхти, що злітали на спінених хвилях, а навколо чайок, це був його улюблений мотив… Навіть часом збирався опублікувати каталог робіт, але мав стільки боргів, що бажання швидко пропадало. Він завжди був у доброму гуморі, коли нічого не робив.
Неподалік від його будинку стояли кавалеристи, звідти лунали звуки сурми. Артур знав напам'ять усі ці пісні. До мелодій він вигадував непристойні тексти. Моя мати й покоївка йойкали: «Ох, ох!» Батько обурювався, оскільки я все це чув.
Та найневлаштованішим з усієї родини був дядько Родольф, трохи пришиблений чолов'яга. Коли з ним заговорювали, він тихенько сміявся. Балакав сам з собою. Це могло тривати годинами. Волів жити лише просто неба. Тому не хотів працювати ні в крамниці, ні в конторі, ні хоча б нічним сторожем. Він навіть їв на вуличній лавці. Не довіряв приміщенням. Лише сильний голод змушував його зайти у дім. Провести там вечір. Йому постійно не таланило.
Він часто підробляв носієм на вокзалі. Цією роботою займався із захопленням. Понад двадцять років. Поки був при силі, тягав валізи й бігав як заєць за фіакрами з багажем. Найбільше він любив час, коли всі поверталися з відпусток. На такій роботі він був завжди голодний і його постійно діймала спрага. Машталіри його любили. За столом він був кумедний. Високо підіймав склянку, пив за здоров'я присутніх, заводив пісню… Заливався сміхом без будь-якого приводу, прикриваючи рота серветкою…
Його відводили додому. А він усе реготав. Мешкав він на вулиці Лепік у пансіоні «Рандеву дю Пюї-де-Дом», мав там кімнатку з вікном у двір. Усі його манатки лежали на долівці, в нього не було ні стола, ні стільця. Під час Виставки він виряжався трубадуром. На набережній перед картонними тавернами втілював «Старий Париж». Його костюм було зшито зі строкатих клаптів. «Ласкаво просимо в Середньовіччя!..» — горлав він, пританцьовуючи, щоб зігрітись. Увечері, коли у своєму карнавальному строї він приходив до нас поїсти, моя мати давала йому грілку. У нього весь час мерзли ноги. Справжні неприємності почались, коли він злигався з «блудницею», яку зображала Розіна, що стояла навпроти нього біля картонної ляди й розповідала анекдоти. Бідолашна харкала рештками своїх легень. За три місяці настав кінець. Вона померла у своїй кімнаті в тому ж таки «Рандеву». Він не хотів, щоб її забирали. Запер її на ключ. Приходив щовечора й лягав поруч. Усе випливло через сморід. Він лютував. Не розумів, що таке смерть. Довелося вдатися до сили, аби забрати й поховати її. На цвинтарі він хотів сам її нести, ще й найдовшою дорогою.
Коли він знову з'явився на площі, мати побивалась: «Одягнений, як на карнавалі. Йому ж холодно! Просто жах якийсь!» Особливо її обурювало те, що Родольф не вдягає пальта. Він мав одне, яке подарував йому мій батько.
Мене посилали подивитися, як він там, бо я був малий і міг пройти через турнікет безкоштовно.
Він усе ще там стояв, за ґратами, виряджений трубадуром. Аж розпливався в усмішці. «Привіт, — казав він мені, — Привіт, малий!.. Ти бачиш мою Розіну?..» Він показував кудись у далечину, за Сену, на якусь цятку в тумані… «Бачиш її?..» Я казав, що «так». Не хотів суперечити йому. Виконував волю батьків. Блаженний Родольф!
Наприкінці 1913 року він поїхав з цирком. Ніхто так і не знає, яка його доля. Зник назавжди.