— Ти не знаєш їх, хлопче! — заперечив я… — Відмовтеся від своїх штук! А то вони посадять вас під замок на все життя!.. У них жахливі камери!.. Остерігайтеся! Облиште свої витівки! й побільше мовчіть… Навіть Мезанж, і та злякалася: «Фердінане! Подумай! Хай йому чорт! Це просто, щоб ми не бачили похорону, нас відвозять!.. Усе це дрібниці!.. Ми обов'язково повернемося в неділю!.. Коли все це закінчиться!..» Я був би лише радий… Увесь свій скарб вони запакували. Не обійшлося без суперечок… Їм усім була потрібна ґума… товста, туга… Вони були аси в полюванні на пташок!.. Вони забрали з собою майже два мотки латуні… А та була досить важка!.. Тут її ще було навалом, Господи!.. Ціла скриня в сараї!..
Дві панії для супроводу приїхали раніше, ніж ми думали… Вони були подібні до «сестер-жалібниць». Без чепців, але в сірих закритих сукнях, обидві абсолютно однакові, в рукавичках-мітенках… і з дивними голосами, дуже ніжними та наполегливими… Уже розвиднілось…
— Ну ось, любі діти… Треба трохи поквапитися… — сказала та, що була тонша… — Я сподіваюся, що всі ви будете чемними!.. Й ми благополучно доберемося.
Вони вишикували їх в колону по два… Один Дюдюль був попереду… Вперше вони стояли по порядку… Вони запитали у всіх імена…
— Тепер не потрібно розмовляти!.. Ви дуже розумні дітки!.. Як тебе звати, крихітко?..
— Мезанж-хвойдочка!.. — відповіла та. Втім, це була правда, її всі так звали. Вони ще нічого не розуміли… П'ять хлопчиків і чотири дівчинки. Дюдюль залишив нам свого пса… Він не хотів брати його із собою у Версаль… Раптом колона розсипалася… Вони забули про мамусю!.. Та була в сараї… Вони кинулися обіймати її… Трохи сліз… Розставання таки виявилося сумним… за таких жахливих обставин… Мезанж плакала більше за всіх…
— До побачення, Фердінане!.. До побачення! До зустрічі!.. — кричали вони мені з іншого кінця двору… Панії знову їх позбирали…
— Давайте, діти мої!.. Давайте!.. Давайте, дівчатка!.. — вони крикнули мені востаннє вже з дороги: «До скорого, друже! До зустрічі!..»
Чорт забирай! Чорт забирай! Я розумів. Вік — то мерзенна річ… Діти — вони як роки, їх ніколи не побачиш знову. Дюдюлевого собаку замкнули разом зі старою. Вони плакали там удвох. Стара вила сильніше. Цей день справді, я можу це точно сказати, був одним з наймерзенніших у моєму житті. Чорт би його забрав!
Щойно дітлахи поїхали, бригадир зі своїми людьми розташувався на кухні. Вони бачили, що я поводжуся сумирно, й зняли з мене кайданки… Тіло лежало поруч… Але робити було нічого, бо приїзд прокурора очікували лише завтра… «Як накажуть», — казали вони. Так коментували цю обставину жандарми! Нарешті вони перестали на нас гарикати. До того ж вони були голодні… Вони оглянули всі шафи… але не знайшли ні шматка… їм хотілося ще й випити… Але вина також не було… Знову розпалили вогонь… У комин заливав дощ… І стало дуже холодно. Лютий — найкоротший місяць і найзліший!.. Початок зими був не настільки суворим… Тепер вона намагалася надолужити… Ці жандарми зовсім не розмовляли між собою… У душі всі вони так і залишилися селянами… Ходили взад-уперед… Я їх добре роздивився… Вони курили свої люльки… І сиділи навколо нашого столу… У нас був час розгледіти один одного… Їхні обличчя потопали в жиру. Щоки заплили повністю… на шиї складки, що доходили до підборіддя… Вони були здорові й череваті! особливо один, який був удвічі товщий за інших… Вони цілком могли обійтися без обіду! Їхні трикутні капелюхи, складені купою, утворювали посеред столу піраміду… На лягавих були якісь семимильні чоботи!.. Коли вони підводилися всі водночас і трясли при цьому своїми шаблями, то створювали такий гуркіт, що й не передати… Їх дедалі більше діймала спрага… Вони вирушили за сидром до стариганів на краю хутора… Трохи пізніше, може, години до восьмої вечора, прибув ще один тип… Він був з їхньої казарми… Він приніс їм вина й невеликий пайок… п'ять казанків…
У нас залишилося трохи кави. Я сказав, що ми можемо їх також пригостити, якщо вони дозволять нам її змолоти. Вони погодилися. Стара вийшла із сараю. Вони її випустили. Напад гніву минувся. Цих велетнів дуже гнітило, що у них більше немає їжі! Усього по казаночку на кожного!.. І одна пляшка на п'ятьох!.. У мамусі було сало, я знав це точно, невеликий запас… і ще в потайному місці сочевиця, ріпа і майже півфунта маргарину…
— Я можу приготувати вам суп! — сказала вона… — Тепер дітей тут немає!.. Я можу нагодувати всіх!..
Вони погодилися й були дуже задоволені… Навіть плескали себе по стегнах… А вона все ще скімлила… У нас був великий казан!.. Він вміщував принаймні п'ятнадцять солдатських казанків… Принесли ще пляшку вина… Із самого Персана… Це прислала дружина бригадира. Пляшку приніс хлопчик разом з листом та газетою… Ми сіли поруч з ними… Все розділили порівну… Майже добу в нас не було ні тріски в роті… Жандарми просили добавки… Ми спорожнили весь казан… Спочатку вони говорили лише між собою… Але поступово пожвавішали, жадібно заковтували їжу… порозстібали свої мундири… Один з п'ятьох… не бригадир, а той, що був уже геть лисий, здавався допитливішим за інших… Він запитав у мамусі, що робив померлий, яким ремеслом він займався до сільського господарства?.. Це його цікавило… Вона спробувала йому пояснити, але в неї не дуже виходило… Вона задихалася на кожному слові… І заливалася слізьми… Сякалася в тарілку… чхала в перечницю… Наприкінці всі розсміялися… У всіх пекло в роті… вона переборщила з перцем… О! Уа! Ух!.. Крім того, в кімнаті було жарко… Вогонь розгорівся надто сильно! Якщо вітер дув в один бік, то наша печера добре прогрівалася!.. Але варто було йому змінити напрямок, як у хату валив дим!.. Усі починали задихатися!.. У селі завжди так…