Він реве, кидається, вибухає, бомбардує всю кухню. На цвяшках уже нічого не висить… Усі каструлі стали метальним знаряддям… усе дзеленьчить… брязкає… гуде… Моя мати навколішках благає в Неба милости… Від потужного удару перекидається стіл… летить прямо на неї…
«Тікай, Фердінане!» — встигає вона гукнути до мене. Я вистрибую. Перелажу через гору скла й черепків… Він кидається на піаніно, яке залишила як заставу одна клієнтка… Стає вже зовсім несамовитий. Гатить каблуком по клавішах, клавіатурі гаплик… Тепер дійшла черга до моєї матері, береться за неї… Зі своєї кімнати я чую її крик: «Оґюсте! Оґюсте! Відпусти мене…» А потім придушений зойк…
Я спускаюся на кілька сходинок, щоб глянути… Він тягне її вздовж перил. Вона чіпляється за нього. Стискає йому горло. Це її рятує. Тепер уже він намагається вивільнитись… Кидає її на долівку. Вона летить догори дриґом… зі сходинки на сходинку… ще трохи перекочується… внизу намагається встати… Він проходить через крамницю… йде геть… Нарешті вона звелась на ноги… Вертається на кухню. У неї закривавлене волосся. Умивається над раковиною… Плаче… Задихається… Підмітає черепки… У таких випадках він повертається пізно… Знову залягає тиша.
Бабуся розуміла, що мені потрібні розваги, що для мене шкідливо, весь час сидіти в крамниці. Її просто нудило від дурниць, які постійно вигукував мій несамовитий батько. Вона купила цуценя, щоб я міг з ним збавляти час, коли чекав на покупців… Я поводився з ним, як батько зі мною. Коли ми залишалися самі, копав його щосили. Пес забивався під шафу й скавчав. А потім приповзав просити пробачення. Він робив це так само, як і я.
Та я не мав задоволення від того, що бив його, мені більше подобалося його цілувати. Обціловував його, а песик виривався. Він ходив з нами скрізь, навіть в кіно на ранкові сеанси у четвер. Платила, звичайно, Бабуся. Ми переглядали три сеанси поспіль. Ціна на будь-яке місце була однакова — один франк. У цілковитій тиші, без розмов, без музики, без слів, тільки шелест кінопроектора. Все це ще повернеться, людина стомлюється від усього, тільки не від сну й дрімоти. «Подорож на Місяць» також повернеться… Я досі знаю цей фільм напам'ять.
Часто влітку ми були самі у великій залі, Кароліна і я. В кінці білетерка давала нам знак, що наш сеанс закінчився. Я будив песика й Бабусю. На вулиці ми пробиралися через натовп, Бульвари й товкотнечу. Щораз ми запізнювались. І приходили геть засапавшись.
«Тобі сподобалося?» — питала мене Кароліна. Я нічого не відповідав, не любив таких запитань. «Потайлива дитина», — говорили про мене сусіди…
Дорогою додому на розі нашого Пасажу вона купувала для мене в перекупки «Захопливі пригоди з картинками». Вона ховала їх під трьома спідницями. Батько не хотів, щоб я читав різні дурниці. Казав, що це збиває мене з пантелику, не готує до життя, краще вчитися читати на серйозних творах.
Мені скоро мало виповнитися сім років, і я готувався до школи, тож, мовляв, не треба збиватись на манівці… Інші крамарські діти також збирались до школи, так що тут було не до жартів. Коли батько повертався з достави, то читав мені невеликі проповіді про серйозність життя. Самих лише ляпасів було замало.
Мій батько, в передчутті, що я точно стану злодієм, ревів як тромбон. Якось по обіді ми разом з Томом спорожнили цукерницю. Цього він не міг забути. До того ж я мав ще один недолік: завжди брудний зад, я не витирав його, не мав часу, ясна річ, усі навколо постійно поспішали… Я майже не підтирався тому, що завжди на мене чекав ляпас за запізнення… Тож я поспішав… Залишав двері туалету відчиненими, щоб чути, чи хто не йде… Какав як пташка, у перерві між грозами…
Тікав на другий поверх і ховався там… Тижнями я ходив з кіркою на дупі. Знав, що від мене йде запах, тому трохи соромився чужих людей.
«Він брудний, як тридцять шість свиней! Жодної пошани до самого себе! Він нічого не досягне в житті! Його виженуть з будь-якої роботи!..» Моє майбутнє уявлялося йому жахливим…
«Від нього смердить!.. Він висітиме в нас на шиї!..»
Батько все ускладнював, зазирав задалеко в майбутнє. Свої слова він підкріпляв латиною: Sana… Corpore sano…[12] Моя мати не знала, що відповісти.
Неподалік від нас у Пасажі жила родина палітурників. Їхні діти нікуди не виходили.
Мати в них була баронесою на ім'я де Караваль. Вона боялася, що її діти можуть навчитися лайливих слів.
Цілий рік вони гралися за ґратами, крізь які могли пропхати лише носи й руки. Їхні обличчя були кольору цикорію.
12