Уся халепа сталася через бруківку… На бруці Кліньянкура ми порвали три ланцюги… На Вав полетіли передні ресори… У канавах Ла Вілетт ми погубили всі фари і навіть клаксон, що визирав, як зміїна паща… Біля Пікрюс та на Великій дорозі ми розгубили стільки всього, що мій батько не встигав підбирати… Я чув, як він лаявся позаду: «Кінець світу! Так у дорозі нас ще й ніч застане!»
Том біг попереду, його дірка з-під хвоста була нашим орієнтиром. Він мав досить часу, щоб дорогою пообдзюрювати кожен стовп. Дядько Едуар був не лише спритником, а ще й майстром на всі руки. На завершення наших екскурсій він усе тримав у руках, уся механіка складалася з його пальців, на вибоїстих дорогах він жонглював уламками й стержнями, торкався поршнів, ніби грав на клавішах кларнета. Як чудово було спостерігати за його акробатичними номерами! Та в одну чудову мить усе знову сипалось на дорогу… Авто нахилилось убік, ми втратили рівновагу і полетіли в кювет. Усе бризкало, розсідалося, котилося, ми опинились на дні канави.
Тут надоспів мій батько, який дико волав… Машина востаннє захрипіла: «Бу-у-а-а!..» На цьому все скінчилося! Чортове авто затихло!
Ми загидили всю місцевість мастилом з нудотним запахом. Усі вилізли з катафалка… І разом штовхали його до Аньєра, там був гараж. У батька литки напружувалися крізь вовняні гетри… Місцеві панії милувалися ним. Моя мати пишалась… Для охолодження мотора у нас було маленьке брезентове відерце. Ми пішли до фонтана по воду. Наш триколісний автомобіль виглядав, як фабрика на візку зеленяра. Поки ми штовхали авто, то подерли на клоччя весь свій одяг, так багато стирчало з нього різних гачків та гострих деталей…
Біля в'їзду до міста дядько Едуар з моїм батьком зайшли у бістро випити пивка. Я і панії гепнулися на лавку при вході й, відкашлюючись, чекали на лимонад. Усі були дуже втомлені. Над нашою родиною знову збиралися грозові хмари. Оґюсту була потрібна розрядка, він довго шукав якийсь привід. Сопів і принюхувався, як бульдог. Для нього найкраще підходив саме я. Інші могли послати його подалі… Він вихилив склянку перно. До цього він не мав звички. То був такий собі екстравагантний вибрик… Приводом стали мої подерті штани. Мій дядько намагався втрутитись, та від цього батько ще більше скаженів…
Повертаючись із заміських екскурсій, я зазвичай одержував найбільшої прочуханки. Біля міської брами завжди людно. Я зумисне репетував щосили, щоб подратувати його. Я намагався привернути загальну увагу, упав, став качатися попід столиками. Він страшенно соромився за мене перед людьми. Батько терпіти не міг, коли на нього всі витріщали баньки. Подумки я бажав йому, аби він здох. Присоромлено пригнувшись, ми від'їжджали, як боягузи, на своїй неприборканій таратайці.
Щоразу, коли ми поверталися з автомобільної прогулянки, було стільки сварок, що дядько врешті відмовився від свого заміру.
«Малому, — казали всі, — свіже повітря, звичайно, йде на користь!.. Але автомобіль занадто його збуджує!..»
Пані Меон з крамнички навпроти була рідкісною сволотою. Вона чіплялась до нас із найменшого приводу, пліткувала, ще, окрім усього, була заздрісна. Хоча свої корсети вона продавала досить добре. За сорок років у старої було багато постійних клієнток: матері приводили до неї своїх дочок. То були жінки, які не стали б першому стрічному виставляти свої груди.
Через Тома та його звичку обдзюрювати вітрини наші стосунки стали зовсім жахливими. Щоправда, дзюрив не він один. Усі шавки нашої околиці робили те саме. Пасаж був їхньою променадою.
Меон спеціально приперлася, аби спровокувати мою матір на скандал. Репетувала, мовляв, як це підступно, підло, що наш клятий пес загидив їй усю вітрину… Крики відлунювали з крамниці аж до скляного даху. Перехожі ставали на той чи той бік. Ця сварка виявилась фатальною. Бабуся, яка зазвичай була завжди витриманою у своїх висловах, цього разу дала їй різку відсіч. Коли батько повернувся з контори й про все довідався, то на нього найшла така лють, що страшно було дивитись! Він так жахливо вирячував очі на вітрину цієї карги, що ми боялися, аби він її не задушив. Ми тримали його, повиснувши на його пальті… Нараз він став сильним, як триколісна машина. Волочив нас за собою по крамниці… Кричав аж до третього поверху, що зробить з цієї клятої корсетниці котлету… «Я не мала тобі про це розповідати!..» — белькотіла матір. Та лихо вже сталося.