«Найвишуканіша смерть, добре запам'ятайте, Фердінане, це та, яка вражає нас у найчутливіші тканини…» Цей Мерпуа говорив вишукано, дотепно, добірною мовою, як у часи Шарко[2]. Йому дуже стали в пригоді дослідження Роландової звивини, третьої долі та сірої речовини… Врешті він помер від серця за не надто приємних обставин… від нападу грудної жаби, криз тривав двадцять хвилин. Він добре тримався сто двадцять секунд, спираючись на свої класичні спогади, наміри, приклад Цезаря… але вісімнадцять хвилин він верещав як тхір… Що йому виривають діафрагму… Що йому в аорту встромляють десять тисяч лез… Він намагався нам їх виблювати… Тут було не до жартів. Він плазував залою. Роздирав собі груди… Гарчав у килим… Незважаючи на морфій. Це відлунювало по всіх поверхах і аж на вулиці… Він сконав під піаніно. Коли маленькі артерії міокарда рвуться одна за одною, виходить незвичайна арфа… На жаль, від грудної жаби не можна оклигати. А то на всіх би вистачило мудрости й набутих знань.
Треба було припиняти роздуми, наближався час венеричних. Вони приходили в Пурнев по той бік Ґаренни. Туди ми збиралися удвох. Як я й передбачав, заревів буксир. Час було вирушати. Зазвичай венеричні хворі дуже спритні. Чекаючи уколів, хворі на гонорею і сифіліс нав'язували знайомства. Спершу сором'язливо, а потім із задоволенням. Як тільки зимою ставало темно, вони зразу збиралися біля скотобійні в кінці вулиці. Цей тип хворих завжди поспішає, вони бояться, що з розвагами в колі родини все може закінчитись. Мамуся Вітрув зауважила це, коли приходила до мене… Підхопивши свій перший трипер, ті молодики стають меланхолійними, це їх дуже засмучує. Вона чекала на них біля виходу… Грала на їхніх почуттях… на хвилюючому співчутті… «У тебе сильно пече, хлопчику?.. Я знаю, що це… Я таких доглядала… У мене є дивовижний лікувальний чай… Ходімо, я тобі заварю…» Ще дві-три чашки кави, й молодик віддавав їй свій сік. Якось увечері біля муру зчинився ґвалт: один араб, збуджений як віслюк, шпилив малого кондитера, якраз біля поліцейської будки. Сам лягавий, що звик до таких сцен, усе чув: шепіт, скарги й нарешті вереск… Малий звивався у конвульсіях, його тримали четверо… Він таки вирвався й кинувся до будки, аби його захистили від огидних типів. Господар будки зачинив двері. «Він дав закінчити! Це точно!» — була переконана Вітрув, коментуючи подію. — «Я бачила поліцая через жалюзі! Вони там обоє зловили кайф. Що великий, що малий — один дідько!..»
Вона не вірила в почуття. Її міркування були заземлені, але близькі до істини.
До Пурнев нам треба було добиратись автобусом. «У тебе ще п'ять хвилин!» — повідомив мені Ґюстен. Він зовсім не квапився. Ми сіли на лавку біля перил мосту.
Саме на цій набережній у будинку № 18 мої добрі батьки тягли свою лямку зимою дев'яносто другого року, це було так давно.
Тоді ще існувала крамниця «Моди, квіти й пера». У вітрині було всього три капелюшки, ото й усі моделі, мені про це часто розповідали. Тогоріч замерзла Сена. А я народився у травні. Я — це весна. Хай воно й неминуче, але як тяжко старіти, дивитися на те, як змінюються з нашим існуванням будинки, номери, трамваї та головні убори. Короткі спіднички чи капелюшки у формі дзвона, черствий хліб, колісний пароплав, авіація для всього на світі — завжди те саме! Через усе це розтринькується симпатія. Я не хочу більше змінюватись. Існує багато речей, на які я міг би поскаржитися, та я ніби пошлюблений з ними, я сповнений смутку й милуюся собою так само, як і гниттям Сени. А той, хто замінить ліхтар на гачку, що на розі дванадцятого номера, зробить мені велику прикрість. Усе тимчасове — це факт, але ми вже й так стали «надто тимчасовими» для нашого статусу.
Ось баржі… Кожна має серце. Воно б'ється на повну потугу, велике й важке, у темному відгомоні арок мосту. Цього вже досить. Я розкисаю. Вже не нарікаю. Але не треба мене далі шпиняти. Якби всі речі цього світу захопили нас відразу, байдуже які вони пропащі, ми б померли від надлишку поезії. У певному сенсі це було б навіть зручно. Щодо спокус та найневинніших розваг, Ґюстен дотримувався мого погляду, лише заради досягнення стану повного забуття він надавав перевагу алкоголю. І нехай… На його галльських вусах завжди залишалося кілька краплин з кнайпи та трохи гіркоти…