Поклавши на коліна дорожню течку й діставши вічне перо, він почав відповідати на деякі листи. Та вже через чверть години йому здалося, що не скористатися нагодою, яка може дати йому таку глибоку насолоду, і змарнувати її на порожню писанину просто шкода. Він відклав перо й папір і вернувся до моря. Та скоро перестав дивитися на нього: його увагу привернули голоси дітей біля піщаної фортеці. Лежачи в шезлонзі, він повернув голову праворуч і пошукав очима красеня Адзя.
Знайшов він його швидко: червоний бант на грудях зразу впадав в око. Разом з іншими дітьми він робив із старої дошки міст через мокрий рів біля піщаної фортеці. Він щось вигукував, кивав головою, давав якісь указівки. Всіх дітей було з десятеро, такого віку, як він, і трохи менших. Перебиваючи одне одного, вони торохтіли по-польському, по-французькому, а також балканськими мовами. Найчастіше чути було ім'я «Адзьо». Видно, він у всіх викликав захват, і всі домагалися його приязні. Один хлопець, також поляк, якого начебто кликали «Ясю», кремезний, з чорним напомадженим волоссям, у полотняній курточці, підперезаній паском, був, мабуть, його найвірнішим васалом і товаришем. Коли будова піщаної фортеці була закінчена, вони, обнявшись, пішли вздовж пляжу, і той, якого кликали «Ясю», поцілував красеня.
Ашенбах мало не посварився на нього пальцем.
«Тобі ж, Крітобуле, раджу, — подумав він, усміхаючись, — поїдь на рік у мандри. Бо не менше як рік тобі треба, щоб видужати». Потім він попоїв великих спілих полуниць, яких купив тут же в торговця. Стало дуже тепло, хоч сонце так і не змогло пробитися крізь імлисту завісу неба. Дух його скувала млявість, але почуття жадібно вбирали дивовижну, оглушливу мову морської тиші. Йому, солідному чоловікові, здавалося, що це надзвичайно важливе завдання — відгадати, дослідити, яке ж ім'я може звучати як «Адзьо». Нарешті, згадавши все, що він знав про польську мову, Ашенбах вирішив, що це, мабуть, «Тадзьо» — скорочене ім'я від «Тадеуш» і що в кличній формі воно звучить «Тадзю».
Тадзьо купався. Ашенбах, що був згубив хлопця з очей, побачив далеко в морі його голову і руку, якою він вимахував, пливучи. Море, напевне, й там було мілке, але на березі вже, видно, захвилювалися, від кабін почулися жіночі голоси, вони раз по раз кликали хлопця, і скоро по всьому березі тільки й чути було, що те ім'я, миле й чудне водночас, з протяглим «у» на кінці: «Тадзю! Тадзю!» Він вертався, він біг до берега, закинувши назад голову, збиваючи ногами піну, і цей образ, ця жива істота в своїй суворій красі, перехідній від дитячої до чоловічої, з мокрими кучерями, тендітна й гарна, як бог, породжувала міфічні уявлення. Вона з'являлася з глибини моря і неба, виходила з водяної стихії і тікала від неї. Це була немов поетична звістка про первісні часи, про виникнення форми і про народження богів. Ашенбах, заплющивши очі, слухав пісню, яка забриніла в його душі, і думав, що тут гарно й що він тут залишиться.
Потім Тадзьо відпочивав після купання, лежав на піску, загорнутий у біле простирало, вивільнивши з нього тільки праве плече й підклавши голу руку під голову. І навіть коли Ашенбах не дивився на хлопця, а на якусь хвилину заглиблювався в свою книжку, він майже весь час пам'ятав, що той лежить там і що досить ледь повернути голову праворуч, як зразу ж побачиш щось дивовижно гарне. Інколи йому навіть здавалося, що він тут сидить для того, щоб охороняти спокій хлопця, — хай навіть робить свої справи, а все ж пильно оберігає благородний взірець людської породи, який лежить праворуч, неподалік від нього. І його серце сповнювала й хвилювала батьківська прихильність, зворушлива симпатія того, хто, жертвуючи собою, духом своїм творить красу, до того, хто має красу.
Опівдні він залишив пляж, повернувся в готель і ліфтом піднявся до своєї кімнати. Там він довго стояв перед дзеркалом, дивився на своє сиве волосся, на стомлене обличчя, риси якого по-старечому загострилися. Тієї хвилини він думав про свою славу, про те, що на вулиці багато людей впізнають його і шанобливо розглядають, і все це завдяки його влучному, граціозному слову. Він викликав у пам'яті всі, які тільки міг згадати, зовнішні ознаки свого таланту, навіть надання йому дворянства. Потім спустився вниз на другий сніданок. Коли він уже попоїв і заходив у ліфт, слідом за ним у летючу комірчину вскочив цілий гурт підлітків, що також верталися зі сніданку, і серед них Тадзьо. Він став майже біля самого Ашенбаха, вперше так близько, що той бачив і пізнавав його не на відстані, як картину, а перед собою, з усіма його живими рисами. Хтось звернувся до хлопця, він відповів з невимовно милою усмішкою і зразу ж, на другому поверсі, опустивши очі, задкуючи, вийшов з ліфта. «Краса соромлива», — подумав Ашенбах і почав міркувати, чому саме. А проте встиг помітити, що зуби в Тадзя не дуже гарні, трохи нерівні, бляклі, не блискучі, як у здорової людини, а крихкі й прозорі, як часом буває при недокрів'ї. «Він дуже тендітний і хворобливий, — подумав Ашенбах. — Мабуть, не доживе до старості». І від цієї думки в ньому ворухнулося почуття полегкості і вдоволення, але він не захотів шукати йому пояснення.