Він просидів дві години у себе в кімнаті, а після полудня сів у вапорето і лагуною, що тхнула гниллю, поплив до Венеції. Він зійшов біля площі Святого Марка, попив там чаю і за своєю тутешньою звичкою пішов гуляти вулицями. Але цього разу прогулянка цілком змінила його настрій і плани.
На вулицях стояла задушлива спека, повітря було таке густе, що сморід, який котився з будинків, крамниць і їдалень, чад пригорілої олії, хмари парфумів і багато інших запахів не розсіювалися в ньому, а висіли пасмами. Дим від цигарки так і застигав на місці й тільки згодом починав потроху розходитись. Штовханина на тісних хідниках не розважала, а дратувала Ашенбаха. Чим далі він ішов, тим дужче опановував його огидний стан, який може викликати морське повітря разом із сироко: збудження і знемога водночас. Його морозило, тіло вкрилося липким потом, в очах темніло, в грудях давило, кров стугоніла в скронях. Рятуючись від тісняви ділових вулиць, він мостами втік у провулки злидарів. Там його обсіли жебраки, він задихався від смороду, що здіймався над каналами. На тихій площі, в одному з тих забутих, ніби зачарованих місць, які ще трапляються в надрах Венеції, він сів на край водойми, витер піт з чола і зрозумів, що треба їхати звідси.
Вдруге і вже остаточно з'ясувалося, що в таку погоду це місто діє на нього вкрай шкідливо. Марно сподіватися, що вітер зміниться, а лишатися тут з упертості було б нерозважливо. Треба швидко на щось зважитися. Зразу вертатися додому не можна. Ані дача, ані міське помешкання не приготовлені до його приїзду. Але ж море і пісок є не тільки тут, знайдуться вони і в іншому місці, де немає цієї лагуни та її нудотних випарів. Він згадав, що йому вихваляли один невеличкий морський курорт недалеко від Трієста. Чому б не поїхати туди? І негайно, а то скоро не варто буде переїздити на якихось кілька днів. Він вирішив, що тепер уже зважився остаточно, і встав. На найближчій зупинці він найняв ґондолу і каламутним лабіринтом каналів, попід чудесними мармуровими балконами з левами по боках, обминаючи слизькі роги будівель, повз сумні палаци з таблицями фірм на фасадах, віддзеркалення яких погойдувалось на водяній гладіні, поплив до площі Святого Марка. Дістатись туди виявилося не легко, бо ґондольєр, що був у спілці з фабриками мережив і скляними майстернями, весь час намагався підбити його на огляд і на купівлю, і коли химерна подорож по Венеції знов починала заворожувати його, корисливий, гендлярський дух зануреної в море королеви робив своє: витвережував і дратував його.
Вернувшись у готель, він ще до обіду заявив адміністрації, що непередбачені обставини змушують його завтра вранці виїхати звідси. Йому висловили співчуття і виписали рахунок. Він пообідав і просидів вечір на задній терасі, читаючи журнали. Перше ніж лягти спати, він спакував свої речі.
Спав він не дуже добре, його хвилював завтрашній від'їзд. Коли вранці він відчинив вікно, небо було таке ж захмарене, але повітря наче посвіжішало, — і враз він пожалкував, що їде. Звичайно, його заява адміністрації була надто кваплива й непродумана, він був хворий і не зовсім усвідомлював, що робить. Якби він був трохи почекав, не впав одразу у відчай, спробував призвичаїтись до венеціанського повітря або почекати, поки погода покращає, то тепер, замість морочити собі голову переїздом, просидів би ранок на пляжі, як учора. Але вже пізно. Треба їхати, хотіти того, що вчора хотів. Він одягся і о восьмій годині спустився снідати.
Коли він зайшов до буфету, там ще нікого не було. Дехто з'явився, як він сидів і чекав на замовлений сніданок. А вже підносячи до рота чашку з чаєм, він побачив молодих польок з гувернанткою: суворі, по-вранішньому свіжі, з почервонілими очима, вони пройшли до свого столика біля вікна. Слідом за ними з'явився портьє, тримаючи кашкета в руці, й нагадав йому, що пора виходити. Автомобіль уже чекає, щоб відвезти його й інших гостей, що також сьогодні від'їздять, до готелю «Верхній», а звідти моторний човен приватним каналом компанії доправить їх на вокзал. Часу вже обмаль. Та Ашенбах вважав, що поспішати немає чого. До відходу потяга лишалося більше ніж година. Його сердив звичай усіх готелів передчасно виряджати тих, що від'їздять, і він заявив портьє, що хоче спокійно поснідати. Той нерішуче вийшов, але за п'ять хвилин з'явився знов. Автомобіль, мовляв, не може довше чекати. Ну, то хай їде і забирає його валізу, роздратовано відповів Ашенбах. Сам він у належний час прибуде рейсовим катером і просить дати йому змогу самому подбати про свій від'їзд. Портьє вклонився. Ашенбах, радий, що позбувся прикрих нагадувань, неквапливо доснідав і навіть звелів кельнерові принести газету. Часу справді лишалося обмаль, коли він нарешті підвівся. І вийшло так, що саме тієї миті у дверях з'явився Тадзьо.