Та одного дня сталось інакше. Поляки зі своєю гувернанткою не з'явилися на обід до їдальні — і стривожений Ашенбах, звичайно, помітив це. Вставши з-за столу, він, занепокоєний їхньою відсутністю, так як був, у вечірньому костюмі і в брилі, почав походжати перед терасою готелю. І враз у світлі дугових ліхтарів перед ним з'явилися схожі на черниць сестри з гувернанткою, а кроків за чотири позад них Тадзьо. Видно, вони з якихось причин обідали в місті і тепер верталися від пристані. На воді ввечері холоднішало, і на хлопцеві був синій матроський бушлат із золотими ґудзиками і, відповідно, матроський кашкет. Шкіра його не засмагла від сонця й морського повітря, а була такого ж самого мармурового кольору, біло-жовтава, як і спочатку; проте сьогодні він здавався блідішим, ніж звичайно, чи то від холоду, чи від мертвотного, ніби місячного, світла ліхтарів. Його рівні брови вимальовувалися ще чіткіше, очі здавалися глибшими й темнішими. Він був невимовно гарний, і Ашенбах знов болісно відчув, що слово може тільки оспівати чуттєву красу, але нездатне відтворити її.
Він не був підготований до зустрічі з дорогою його серцю істотою і не мав часу надати своєму обличчю виразу спокійної гідності. На ньому проступили радість, подив і захват, їхні погляди зустрілися, — і тієї ж миті Тадзьо усміхнувся Ашенбахові: уста його поволі розтулилися, і на них заграла промовиста, довірлива, мила, відверта усмішка. То була усмішка Нарциса, що схилився над водою, глибока, чарівна, знадлива усмішка, з якою той простягав руки до відображення своєї власної вроди, — трохи гірка усмішка, бо його прагнення ніколи не здійсниться, ніколи він не поцілує в чудесні губи свою тінь, кокетлива, допитлива, ледь болісна, зачарована й чарівлива.
Той, кому вона була призначена, поніс її з собою як фатальний дарунок. Ашенбах був такий приголомшений, що мусив чимдуж тікати з освітленого подвір'я перед терасою в темний парк за готелем. Дивні слова, обурені, докірливі й ніжні, зривалися з його уст: «Ти не повинен так усміхатися! Чуєш, нікому не можна так усміхатися!» Він кинувся в нестямі на лавку й почав хапливо вдихати нічні пахощі квіток. Його морозило. Відхилившись назад, безсило звісивши руки, він шепотів споконвічну формулу пристрасті, — неможливу тут, абсурдну, порочну, сміховинну і все ж таки священну, гідну пошани, незважаючи ні на що: «Я люблю тебе!»
Четвертого тижня свого перебування на Лідо Ґустав фон Ашенбах помітив у навколишньому світі якісь зміни. По-перше, йому здалося, що кількість пожильців у готелі не збільшується, а зменшується, хоч починався найкращий сезон, а особливо, що німецька мова навколо нього глухне й замовкає, і за столом, а також на пляжі до його вуха вже долинають тільки чужі слова. По-друге, він одного дня в розмові з перукарем, до якого тепер часто навідувався, вловив слово, що вразило його. Той згадав про якусь німецьку родину, що не встигла приїхати сюди, як знов поїхала, і улесливо додав:
— Ви, добродію, лишаєтесь, вас це лихо не лякає.
Ашенбах глянув на нього.
— Лихо? — перепитав він.
Балакучий перукар замовк, заметушився і вдав, що не почув запитання. А коли Ашенбах почав напосідатися на нього, заявив, що нічого не знає, і збентежено спробував заговорити клієнта, відвернути його увагу на інше.
Це було опівдні. Трохи згодом, хоч стояла безвітряна, важка спека, Ашенбах поїхав до Венеції; манія гнала його за польськими дітьми, які, він бачив, у супроводі гувернантки подалися на пристань. На площі Святого Марка він не знайшов свого ідола. Та коли він пив чай біля круглого залізного столика на затіненому боці площі, то раптом вловив у повітрі якийсь дивний запах. Тепер йому здалося, що він уже кілька днів, не усвідомлюючи того, відчував цей нудотний аптечний дух, який нагадує про злигодні, рани і підозрілу чистоту. Добре принюхавшись і переконавшись, що не помилився, він задумливо допив чай і пішов із площі. На тісних вулицях запах стало чути ще дужче. На кожному розі були наліплені оголошення, в яких батьки міста застерігали населення, щоб воно не їло устриць і черепашок, а також не пило води з каналів, оскільки в таку погоду можливі певні захворювання шлунково-кишкового тракту. Зразу видно було, що ті оголошення кажуть не всю правду. На мостах і площах купками збиралися мовчазні люди, і він, чужий у цьому місті, прислухаючись і розмірковуючи, затримувався біля них.