Так, відкинувшись на м'які чорні подушки, він плив за чорним гостроносим човном, до сліду якого прикувала його пристрасть. Часом ґондола зникала в нього з-перед очей: тоді його проймали сум і тривога. Але весляреві, який, мабуть, не раз виконував такі прохання, щоразу вдавалося спритним маневром, швидко зрізавши гак чи майнувши навпростець, знов наздогнати її. Повітря було нерухоме і сповнене пахощів, сонце немилосердно пекло крізь імлу випарів, що забарвлювали небо в сірий колір. Вода булькала, б'ючись об дерево й каміння. У відповідь на вигуки ґондольєра, чи то застережливі, чи то вітальні, десь іздалеку, з тихого лабіринту каналів, за якоюсь дивною домовленістю лунав такий самий вигук. З маленьких, високо розташованих садочків звисали по вкритих мохом стінах китиці білих і пурпурових квіток, що пахли мигдалем. Крізь сиву імлу вимальовувались вікна в мавританському обрамленні. Мармурові східці якоїсь церкви збігали до води; на них сидів жебрак і жалібно просив милостиню, простягаючи капелюха й закочуючи очі, мов сліпий; якийсь торговець старовиною стояв перед своєю будою і принижено запрошував мандрівника заглянути до нього, сподіваючись обдурити його. Це була Венеція, улеслива й підозріла красуня, — чи то казка, чи то пастка для чужинців; у її гнилуватому повітрі колись пишно вибуяло мистецтво, а своїх музикантів вона обдаровувала звуками, що ніжно заколисували слухачів. Ашенбахові здавалося, ніби він п'є очима всю ту пишноту, а до вух його вливаються ті солодкі мелодії; але він згадував також, що Венеція хвора і з корисливості приховує свою хворобу, і він ще зухваліше стежив за ґондолою, що линула перед ним.
Очманілий від свого почуття, забувши про все на світі, Ашенбах хотів тільки одного; ходити назирці за тим, хто запалив його кров, мріяти про нього, коли його не було поблизу, і, за звичаєм усіх закоханих, нашіптувати ніжні слова його тіні. Самота, чуже середовище і щастя пізньої, глибокої пристрасті додавали йому сміливості, підбивали його на дивовижні вчинки. Так, вертаючись пізно ввечері з Венеції, він зупинився на другому поверсі готелю, біля кімнати, де жив Тадзьо, в блаженстві прихилився чолом до завіса на дверях і довго не міг відірватися від нього, забувши про те, що його можуть побачити, застати в цій божевільній позі.
А проте бували хвилини, коли він трохи опам'ятовувався і пробував опанувати себе: «До чого я дійшов!» Як кожна людина, в якої набуті заслуги викликають аристократичну цікавість до свого походження, він звик завжди, коли досягав успіху в житті, згадувати своїх предків, подумки шукати їхньої згоди, їхнього схвалення, сподіватися від них мимовільної пошани. Думав він про них і тепер, вплутавшись у таку непристойну пригоду, охоплений таким екзотичним надміром почуттів, думав про сувору стриманість, мужню гідність їхньої вдачі і сумно всміхався. Що б вони сказали? А втім, що б вони сказали про все його життя, вироджене порівняно з їхнім, життя в полоні мистецтва, життя, яке він колись, ще юнаком, сам так глузливо змалював з міщанського погляду своїх батьків і яке в основі своїй було таке схоже на їхнє! Він також відбував службу, також був солдатом і вояком, як багато хто з них, бо мистецтво — теж війна, виснажлива боротьба, яку в наш час довго витримати неможливо. Життя, яке провадиш усупереч своїм бажанням і нахилам, ненастанно упокорюючи себе, суворе, вперте, стримане життя, яке він зробив символом тендітного героїзму, притаманного нашій добі, — він мав право назвати його мужнім, хоробрим, і йому здавалося, що Еротові, який опанував його, чомусь особливо подобається саме таке життя. Адже його найдужче шанували найхоробріші народи, ба навіть саме завдяки їхній хоробрості культ Ерота процвітав у їхніх містах! Багато стародавніх героїв-воїнів добровільно несли його ярмо, бо коли те ярмо походило від Ерота, його не вважали за приниження, і вчинки, що їх назвали б ознаками боягузтва, якби вони мали іншу мету, а саме: присягання, палкі благання на колінах і рабська покірність, — не тільки не завдавали ганьби закоханому, а, навпаки, здобували йому хвалу.
Так думав очманілий від пристрасті Ашенбах, так шукав він опори, так намагався зберегти свою гідність. Але водночас він насторожено і вперто спостерігав за брудними подіями на вулицях Венеції, за тією пригодою в зовнішньому світі, що таємниче спліталася з пригодою його серця і живила його пристрасть непевними, незаконними надіями. Палаючи бажанням довідатися щось нове й певне про стан і розвиток пошесті, він переглядав німецькі газети в міських кав'ярнях, бо вони вже кілька днів як зникли зі стола в залі готелю. Вони то наводили якісь повідомлення, то потім спростовували їх. Число захворювань і смертельних випадків досягало двадцяти, сорока, навіть сотні й більше, а відразу ж по тому газети коли й не зовсім заперечували появу хвороби, то принаймні вводили її до окремих випадків, і то завезених ззовні. Поряд з цими повідомленнями траплялися застереження, протести проти небезпечної гри італійського уряду. Одне слово, дошукатися правди було неможливо.