— Ви добре зробите, якщо сьогодні ж або завтра поїдете звідси, — сказав наприкінці він. — Бо через кілька днів напевно оголосять карантин.
— Дякую вам, — сказав Ашенбах і вийшов з бюро.
На площі стояла гнітюча задуха, хоч сонце не прозирало крізь хмари. Чужинці, ні про що не здогадуючись, сиділи за столиками перед кав'ярнею або стояли й дивилися на голубів, що обсідали їх і, махаючи крильми й відштовхуючи одні одних, дзьобали кукурудзу просто з рук. Гарячково збуджений, гордий, що таки довідався правду, а все ж з присмаком огиди в роті і з жахом у серці, Ашенбах самітно походжав по чудових плитах паперті. Він обмірковував учинок, який очистив би його і змив би з нього ганьбу. Він може сьогодні ж увечері, після обіду, підійти до жінки з нитками перлів і сказати їй слова, які в нього вже склалися в думці: «Хоч я й незнайомий з вами, мадам, але дозвольте дати вам пораду, застерегти від того, що від вас корисливо приховують, їдьте звідси, негайно їдьте з Тадзьом і дочками! Венеція заражена пошестю». Тоді він на прощання торкнеться рукою до голови того, хто став знаряддям глузливого бога, обернеться і втече з цього болота. Але водночас він відчував, що насправді нітрохи не бажає такого кінця. Цей крок повів би його назад, знов зробив би самим собою, а для того, хто живе в світі п'янких снів, нема нічого страшнішого, як прокинутись від них. Він згадав білу будівлю, оздоблену написами, що полискували в промінні призахідного сонця, написами, в прозору містику яких він поринав своїм духовним зором, згадав дивну постать мандрівника, що збудила в ньому, літньому вже чоловікові, юнацьку тугу за чужими краями, і думка про повернення додому, про розважність, тверезість, про високі зусилля і про майстерність видалась йому такою огидною, що обличчя в нього аж скривилося з відрази. «Треба мовчати! — палко прошепотів він. А потім: — Я мовчатиму!» Свідомість того, що він причетний до таємниці, причетний до вини, сп’янила його, як п'янить ковток вина стомлений розум. Хаотична картина враженого хворобою, спорожнілого міста, що постала перед його внутрішнім зором, запалила в ньому незбагненні сподівання, несумісні з людським глуздом і страхітливо солодкі. Що означало б тендітне щастя, яке щойно було привиділось йому на коротку мить, порівняно з цими надіями? Чого варте було мистецтво і доброчесність порівняно з перевагами хаосу? Він нічого не сказав і нікуди не поїхав.