Якось надвечір, ідучи назирці за прекрасним Тадзьом, Ашенбах заглибився в нетрі хворого міста. Вулички, канали, мости й невеликі площі в цьому лабіринті були такі подібні одне до одного, що він скоро втратив орієнтацію, навіть не був уже певний, де північ, а де південь. Думаючи тільки про одне, як би не згубити з очей дорогу істоту, і змушений до ганебної обережності, то припадаючи до мурів, то ховаючись за спинами перехожих, він давно вже не помічав утоми, нервового виснаження, до якої довели його тіло і душу почуття і ненастанне напруження. Тадзьо йшов позад усіх, у вузьких переходах він звичайно пропускав уперед гувернантку й сестер, а відставши від них, часом обертав голову й дивився через плече своїми незвичайними, сірими, як присмерк, очима, чи йде за ним той, хто його любить. Він бачив його, але не виказував. Це відкриття п'янило Ашенбаха, ці очі вабили його вперед, пристрасть туманила йому голову, і він гнався за своєю ганебною надією і, врешті, все-таки згубив її. Поляки перейшли через стрімко вигнутий міст, його висока арка сховала їх від переслідувача, а коли він теж опинився на мосту, їх уже не було видно. Він пошукав їх у трьох напрямках: трохи пробіг уперед, тоді вернувся й пройшов в обидва боки вузької брудної набережної, та все дарма. Виснажений, знеможений, він врешті-решт кинув пошуки.
Голова його палала, тіло вкрилося липким потом, шия тремтіла, рот сушила нестерпна спрага, і він озирнувся навколо, чим би її втамувати. В якійсь крамничці він купив полуниць, переспілих, потовчених, і йдучи почав їх їсти. Перед ним відкрилася невеличка площа, забута, ніби зачарована. Він упізнав її: це тут кілька тижнів тому в нього зродився невдалий план утечі. Він опустився на східці водойми посеред площі і прихилився головою до кам'яного підмурка. Навколо було тихо, між бруківкою пробивалася трава, всюди лежало сміття. Між сірих, неоднакової висоти будинків, що обступили площу, вирізнявся один, схожий на палац. За його ґотичними вікнами зяяла порожнеча, маленькі балкони були оздоблені левами. На нижньому поверсі другого будинку містилася аптека. Теплий вітер час від часу доносив звідти дух карболки.
Так сидів він там, майстер, митець, який здобув загальну пошану, автор «Нікчемного», що в такій зразково чистій формі висловив свою нехіть до богеми й до каламутних глибин буття, той, хто засуджував будь-яку симпатію до морального падіння і ганьбив ганебне, хто піднявся так високо, переборов своє знання і переріс іронію, хто звик до любові й довір'я мас, той, чия слава стала офіціозною, чиє ім'я отримало ознаку дворянства і чий стиль ставили за приклад гімназистам, — сидів там, заплющивши очі, тільки зрідка позираючи навколо глузливо і водночас збентежено, і його в'ялі губи, під'яскравлені косметикою, вимовляли окремі слова з того, що з химерною логікою, яка буває тільки уві сні, зринало в його притьмареній свідомості.
«Бо лише краса, Федре, добре запам'ятай це, лише краса божественна і видима водночас, а коли так, то вона — шлях чуттєвого, любий Федре, шлях митця до духа. Та чи ти повіриш тепер, любий, що той, чий шлях до духовного пролягає через почуття, може колись досягти мудрості і справжньої чоловічої гідності? Чи ти, може, вважаєш (я даю тобі волю вирішувати), що цей небезпечно-звабливий шлях — хибний і гріховний, що він неминуче заводить на манівці? Бо знай, що ми, творці, не можемо йти шляхом краси, якщо нам не товаришить, не веде нас ним Ерот; і хай би навіть ми по-своєму були героями й добрими вояками, однаково ми схожі на жінок, бо наша відзнака — пристрасть, а нашою палкою метою повинна лишатися любов; у цьому наша радість і наша ганьба. Тепер ти бачиш, що ми, творці, не можемо бути ані мудрими, ані гідними? Що ми неминуче збиваємось на манівці, неминуче вплутуємося в розпусну авантуру почуття? Майстерність нашого стилю — брехня і блазенство; наша слава й почесне становище — фарс; довір'я, яким нас обдаровують маси, — смішна комедія; виховання народу і молоді через мистецтво — небезпечний, шкідливий захід. Бо хіба може бути вихователем той, кого від природи непереможно вабить до себе прірва? Ми можемо заперечувати цей потяг, можемо домогтися гідності, та хоч би як ми викручувались, а прірва нас вабить. Так ми зрікаємось розтлінного пізнання, бо йому, Федре, не властива ані гідність, ані суворість; воно все знає, розуміє, вибачає, не обмежене твердими рамками, формою: воно любить прірву, воно і є прірва. Отже ми рішуче відкидаємо його і віднині прагнемо тільки краси, тобто простоти, величі, іншої, нової суворості, нової природності і форми, але форма й природність, Федре, ведуть до п'яної жадоби, можуть довести благородну людину до страхітливого опоганення почуттів, яке його власна ж хвалена суворість назве огидним, довести до прірви навіть саму його суворість. Кажу тобі, Федре: нас, творців, вони ведуть до прірви, бо ми не можемо знятися вгору, а можемо тільки збитись на манівці. А тепер я піду, Федре, а ти лишайся тут; і тільки як мене вже не буде видно, підеш і ти».