Хіміки й біологи нашого судна, озброєні сачками та поліетиленовими банками, поспішали в човен.
— Куди це вони так рано? — запитав я вахтового штурмана.
— На коралові рифи, — відповів Шарашкін.
— Прогулянка після трудів праведних?
— Ти що, Васько! — здивувався Очеретний, який знову потрапив на вахту до Анатолія Лукича. — Атол вивчатимуть — ось куди!
— На те вони й учені, щоб усе досліджувати, — розважливо пояснив Шарашкін.
— А хіба Фунафуті не досліджений?
Я не помітив, як до нас підійшов начальник експедиції.
— Серед численних атолів, друже, Фунафуті, мабуть, найбільш досліджений, — втрутився в розмову професор Циба.
— Виходить, тут уже бували експедиції?
— Бували, але дуже давно, — продовжив Іван Васильович. — Земляки Чарлза Дарвіна, який висунув теорію походження коралових рифів внаслідок опускання океанського дна, англійські природознавці в кінці минулого століття обрали саме атол Фунафуті. Дослідне судно «Пінгвін» під командуванням капітана Філда двічі привозило сюди натуралістів. Крім гідрографічного опису берегів, вивчення коралових рифів, тваринного й рослинного світу, вони провели глибоке буріння атола та дна його лагуни. Виявлені там корали — значить, океанське дно опускалося! — повністю підтвердили теорію геніального Дарвіна. Втім, — додав професор, — англійців цікавили не лише наукові проблеми. Уже в ті далекі роки капіталісти ламали голову: де можна побільше й легко дістати корисні копалини. А раптом та золотоносна жила на суходолах в океані? І Комітет з проблем коралових рифів Королівського товариства Великобританії спорядив експедицію на Фунафуті. Як бачите, не так наука, як зиск привів англійців сюди. Наші товариші сьогодні хочуть з'ясувати те, що й біля островів Палау та архіпелагу Бісмарка: як на довколишнє середовище впливає випробування атомної зброї. За авторитетним твердженням американського етнографа Роберта Венкама (прочитайте його книжку «Пограбування Тихого океану»!), екологічна диверсія США на всіх континентах триває. Минуло кілька десятиліть, як над Бікіні вперше піднявся атомний гриб, а ще й досі риба в тамтешній лагуні заражена радіоактивними речовинами, отруйна й не придатна для їжі.
Поки ми стояли на палубі, катер одвіз природознавців й повернувся за черговою партією.
Остання ходка човна від «Вихора» теж була на рифи — туди, де Степан Очеретний недавно врятував старого Менеуа.
Поїхав і начальник експедиції у супроводі кількох океанологів та головного знавця тих місць — Степана.
Як уже мовилось, збори того дня відбулися ввечері. Та задовго до них Євген Петрович і його помічник, Толстиков, побували на Фунафуті.
Капітан особисто відвідав лікарню, в якій мене ремонтували.
Поки Савелій Гудзонович оглядав палату, де ми з Очеретним жили, та з'ясовував у однорукого Менеуа і медперсоналу, як ми поводилися («Рашен моряк гут, о'кей, добре чи ні?» — запитував він), Євген Петрович подякував лікарям за допомогу.
Потім дядько Семен — Сем Роулінз — повів їх по острову. Там, у селі Фонгафале, вони завітали до старшого вождя Тонгіа, в хижину під тінистими кронами бананів та арикової пальми.
— І колгоспу немає, а розкошують, — оглянувши пальмовий гай, вирік Савелій Гудзонович. — Буржуазія, хоч і колоніальна. Що б то взяти та засіяти атол кукурудзою, а вони, бач, кокоси вирощують, — докинув, скрививши рот у глузливій посмішці.
Вождь метушився, не знаючи, куди й посадити прибульців. Потім заходився частувати.
— Іа, — показав на блюдо з рибою. — Фай, пів, — то капітану, то його помічнику підсовував кошик з кокосовими горіхами й бананами.
— Досить, шановний товаришу, — першим підвівся з циновки Тодстиков. — Усіх бананів нам не з'їсти, та ми й не звикли до них — їжа у нашого трудового народу проста. Від імені й за дорученням колективу Тихоокеанської експедиції дозвольте, пане Тонгіа, подякувати вам за глибоке розуміння поточного моменту й оздоровлення потерпілого від акул матроса Василя Петровича Гайового.
Савелій Гудзонович потис руку вождю й вручив сувенір — іграшкового ведмедика з балалайкою в лапах.
— О, гут… гут бай, — розгубившись й не зрозуміло якою мовою почав дякувати Тонгіа.
— Нічого, нічого, — заспокоював його помічник капітана. — Живіть мирно та не дружіть з представниками світового капіталу, — метнув він погляд на Сема Роулінза.
Вийшовши з хижини вождя й прямуючи на берег, де вже давно чекав човен, Толстиков поділився своїм враженням:
— Класова самосвідомість остров'ян виявилась надто низькою, на рівні матріархату. Не розумію, як можна водитися з буржуєм, містером Роулінзом! Що спільного в тубільця з ним?
Євген Петрович посміхнувся, але нічого не відповів.
— Ну, Васько, ну, Степане, — ще з трапа кинув Євген Петрович. — Ви не гірше дипломатів налагодили міжнародні зв'язки. Де б ми не з'явилися, тільки й мови: «Васко, Стопа — хорошо! добре!» А одна дівчина — дивне таке ім'я: не то Тверділія, не то Бастілія…
— Корділія, — засміявсь я.
— А, так, Корділія, — пригадав капітан. — Так вона все повторювала незрозуміле: «Оау, воу — тені Васко, Стопа».
— Що ж тут незрозумілого? — озвався Очеретний. — Тубілка говорила: «Я подруга Васька й Степана».
— Чим ви їх так полонили? — запитав Євген Петрович.
— Не знаємо, — відказав я. — Мабуть, добрим ставленням, тим, що вважали тубільців за людей, не гордували, а Степан ще й урятував Менеуа.
— Нам про це розповів Сем Роулінз. Дякую, Степане, — обійняв Очеретного капітан.
Я переповів тут же про те, що чув від Степана про родину старого рибалки, Того, Кому Не Таланить, — Менеуа, про його поневіряння на Маршаллових островах і про те, як він із своїми товаришами потрапив під радіоактивний дощ.
— Ми звернули увагу на тіло однорукого тубільця, — мовив капітан. — Якісь загадкові виразки й плями…
— А ще, знаєте, Євгене Петровичу, — докинув я, — у щоденнику нашого Кузьмича, що він мені його віддав, згадується ім'я Менеуа та шхуна «Татсу-мару» («Час дракона») і ті ж таки Маршаллові острови.
— Це цікаво, — здивувався капітан. — Як ви вважаєте, Савелію Гудзоновичу?
— Байки Крилова! — відрубав той. — Звідки і як, пробачте, на чужому острові, в чужому для нас світі з'явився щоденник радянського громадянина?
— Так я ж сказав: Кузьмич мені віддав його перед самою своєю загибеллю.
— Згідно з інструкцією, папери слід опечатати! — закінчив Толстиков. І, вже залишаючи палубу, додав: — Цим я займусь особисто, товаришу Гайовий.
До зборів лишилася година-друга. З рифів повернулися всі товариші. Професор Циба, який приплив раніше, був чимось стривожений. Відпочиваючи під тентом на горішній палубі, я мимоволі почув, як начальник експедиції говорив капітану:
— …Траплялися ділянки, де радіоактивність перевищувала всі норми, і ми припинили збір коралів. Лабораторні досліди покажуть стан води та мікроорганізмів у ній.
Потім Іван Васильович, гупаючи по сходинах, спустився на спардек, у свою каюту. На горішню палубу, до радіорубки, де, про щось розмовляючи із радистом, стояв капітан, піднявся Толстиков.
Краще б я не слухав того, про що він говорив!
Мова була про мене й Степана. Не знаю, за яким правом Савелій Гудзонович докоряв капітану, що той, мовляв, розвів панібратство й поводиться з нами, матросами, як з рівнею, не дотримуючись у взаєминах субординації.
— Не секрет, що панібратство авторитету не додає,— говорив він. — Ви капітан, вони матроси. І свій плацдарм, так би мовити, треба зберігати недоторканим.
Він навіть навів приклад з життя фараонів. У дитинстві однолітки-друзі — і майбутній володар й свинопас — були рівні. Та коли один з них отримував владу, він, згідно з традицією, начисто відмітав людські стосунки, ніколи не спускався до земного.