Не зрозуміло, чого газета написала лише про японські судна! А інші? Вони теж потрапили в лабети атомної смерті.
Як я вже казав, рибу ловили і ми, й новозеландці, австралійці, японці, й ті ж таки американці. А «попіл смерті» не вибирає, хто радянський, хто американський, — нищить усіх.
Отже, коли я в серпні вийшов на промисел тунців, в небо з Бікіні й Еніветоку так само піднімалися атомні «гриби». Які за рахунком були ті вибухи, не знаю — адже янкі там випробовували свої бомби понад п'ятнадцять років.
Те далеке літо… В думках гортаючи сторінки пам'яті, озираюсь на своє минуле, і воно — диво! — раптом оживає переді мною, як пробуджений весняним вітром гай. Так ніби між тими далекими днями і моїм сьогоденням не пролягла прірва, яку вирив невблаганний, байдужий до всього час.
Тоді під атомний «сніг» в океані знову потрапили японці, два їхніх наукових судна — «Такую» й «Сацума», що вели дослідні роботи за програмою Міжнародного геофізичного року, та учбово-риболовецька шхуна «Фіоей-мару», яку ядерний вибух наздогнав аж за п'ятсот шістдесят кілометрів на південь од епіцентру.
Всі учасники плавання захворіли на лейкемію — кількість лейкоцитів у крові проти норми скоротилася вполовину… Пам'ятаю, тоді у всіх на устах були назви тих суден, і навіть буржуазні газети виступили із гнівними заявами протесту з приводу американського свавілля.
А про інші численні судна, особливо таку дрібноту, як мікронезійські човни-катамарани, що також потрапили в радіацію, ніхто й не згадав. І не дивно — край світу, забута богом і людьми земля.
Наш курс лежав через увесь океан — на південний захід.
По сто вісімдесятому меридіану, де ми йшли, і трохи праворуч та ліворуч од нього було безліч мілин і банок.
Ще в дитинстві хвилювали мене — викликаючи допитливість, пробуджуючи потяг до розгадки, — написи на атласах і географічних картах. Якщо там стояло гав. — знав, це значить: гавань; лаг. — лагуна; м. — мис; ск. — скеля. Ну, і так далі.
Але ж траплялися й інші написи: ПС, СС, ЕД. Що воно? — сушив я голову. Учитель географії не знав теж.
Лише ставши моряком та вдосталь «насмакувавшись» солоної водиці, зрозумів, що воно й до чого. ЕД, як і СС, свідчило: існування того чи іншого острова, позначеного на карті, сумнівне. Абревіатура з літер ПС розшифровувалась так: положення сумнівне.
Таких позначок особливо багато на морських маршрутних картах, де суднам дається так званий рекомендований курс.
Простуючи в південно-західному напрямку, наш траулер лавірував серед усіх тих ПС і ЕД, а на салінгу фок-щогли постійно стояв дозорець, щоб вчасно попередити про небезпеку.
Кажуть, ніби в океані є «блукаючі острови», які то з'являються над хвилями, то знову зникають. Про це розповідається і в самоанській казці «Саналала». Та й відомі мореплавці минулих віків стверджували існування «блукаючих земель». Той же Коцебу, що в цих широтах, де плавав і наш СРТ, шукав і не знайшов острови Корнвалліса й Сан-Педро.[48]
Так чи інакше, а ми пливли з обережністю і на маршрутних картах біля рифів та островів, буцімто розташованих у тих широтах — Рене, Сан-Педро, Рионал, Барбер, — стояли позначки: ПС та СС.
Декотрі з них, за свідченням сучасних мореплавців і зокрема дослідників з «Витязя», таки були. Але, як то кажуть: береженого й бог береже.
В цьому ми переконалися на власному досвіді.
Одного разу в надвечір'я біля десятої паралелі північної широти, де, за лоцією і картами, не повинно бути ніяких суходолів, раптом прямо по курсу нашого СРТ нізвідки з'явився острівець — невеликий, плаский.
Спочатку ми подумали, що нам назустріч пливе величезне судно, та, підійшовши ближче, переконалися — суходіл.
Нас здивували його обриси: формою він нагадував чубату голову, що виткнулася з води, з лисою маківкою посередині. Бо й справді, якась патлата зелень буйно кучерявилася лише на узбережжі, пагориста ж маківка була гола.
Не інакше — підводний вулкан серед коралових рифів, з якого вичавилась магма, таким чином утворивши крихітний острівець… Потім на коралове кришиво хвилі принесли насіння рослин і ті забуяли. Так, крихітка по крихітці, виникло нове життя, як воно виникає взагалі.
Та нас ще більше здивувало, що острівець був заселений. Як тільки ми до нього наблизилися, з'явилися люди. Один… два… три… — ми нарахували п'ятеро остров'ян-робінзонів. Вони махали руками, закликаючи пристати до берега.
Того дня (вже зовсім повечоріло) наш капітан не наважився на висадку; відійшовши подалі в океан, лягли в дрейф. Вранці знову підійшли до незнайомого острівця.
Розділ двадцять четвертий
НЕПРИКАЯНІ БЛУКАЧІ
Прокинулися ми й сьогодні рано. Правда, вже зовсім розвиднілося, і лагуна та кущисте узбережжя були вільні од туману.
Угледівши, що я знову дістав з-під «подушки» папери й заходився їх читати, Савелій Гудзонович вигукнув.
— Їх негайно треба опечатати!
— Що ви таке говорите?! — заперечив я. — Тут же, на цьому дикому острові, немає ні сургуча, ні печатки.
— Ти, Васько, стаєш зарозумілий, — відказав Толстиков, — і це може тобі вилізти боком.
— Ну й нехай вилазить, — сказав я, не почуваючи за собою ніякої провини.
Поки Гудзонович лущив кокосовий горіх, подарований нам вчора тубільцями, я таки встиг чимало прочитати — аж до того місця, де мій незабутній Кузьмич розповідав, як вони серед океану натрапили на терра інкогніто.[49]
— Досить тобі там сидіти, злазь уже — сніданок готовий, — гукнув Савелій Гудзонович знизу.
Я зліз із гумору.
Враження від несподіваної зустрічі з тубільцями заполонило наші серця, і ми не стільки їли, як знову й знову в розмовах поверталися до гамірного вчорашнього дня.
Його щонайменша дрібниця, як на екрані суднового телелокатора, стояла в нас перед очима.
…Коли ми з тубільцями пробралися крізь мангрові зарості і вийшли на узбережжя океану, де ще. ніхто з нас не був, то побачили довгий кораловий мис, за яким лежала, глибоко вклинена в берег, затока.
За почорнілі брили коралів були прив'язані човни з напнутими вітрилами. На кількох із них сиділи, вудячи рибу, темношкірі юнаки.
— Ціла флотилія! — вигукнув я, звертаючи увагу Савелія Гудзоновича на вітрильники.
Старший над тубільцями (як з'ясувалося, ім'я його Тереті і звався він лап-лап, тобто верховода) щось сказав човнярам. Ті, плигнувши у воду, з галасом кинулися до гурту.
Слова старого Тереті зробили своє: на відміну від тієї, першої, зустрічі, коли остров'яни поставилися до нас вороже, ця була і лагідна, й привітна.
— Йокве юк! — скоромовкою сипали молоді тубільці, тиснучи нам руку.
— Йокве юк! — повторювали вони знову й знову.
Лап-лап Тереті лише всміхався. Слова «йокве юк» — тутешнє вітання, вияв зичливості й любові до прибульців.
— Йокве юк, — у відповідь мовив я.
Сказане потонуло в повені голосів — так усім сподобалося рідне слово, почуте від білого незнайомця.
— Кабуа! — звернувся до одного з човнярів Тереті.
Хлопець підійшов до лап-лап. Той йому щось сказав, і Кабуа побіг до човна. За мить вернувся, тримаючи в руці кокосовий горіх. Тереті взяв кокос і простягнув Толстикову.
— Каюр, каюр гама! — сказав він.
Дослівно це означало: «Вам — від мого народу».
— Беріть, Гудзоновичу, — підбадьорив я. — Хіба ви не бачите: тубільці вважають вас за лап-лапа. Та ви і є ним, лап-лапом наді мною.
— Прикуси язика! — відбрив він.
Нас знову оточили. Люди прислухалися до кожного слова, зацікавлено й пильно стежили за нашою мімікою.
Отто Євстафійович Коцебу й Адельберт Шаміссо, описуючи відвідини кількох відкритих ними островів цього архіпелагу, згадували про буйні плантації кокосових пальм, про величну тубільну королеву та грайливу принцесу.
48
У грудні 1816 року російський експедиційний бриг «Рюрик» під командуванням О. Є. Коцебу, прямуючи від Гавайїв до Маршаллових островів, таки шукав згадані вище суходоли. Але ніхто не стверджував, як це зазначено в «Щоденнику боцмана Кузьмича», що ті острови «блукаючі». Ось що з приводу тих пошуків писав сам Коцебу: «21 грудня, о шостій годині ми перебували на північній широті 16° 55 і 169° 16 західної довготи; отже, на самій паралелі островів Корнвалліса, за п'ять миль од них. На салінгу постійно сидів матрос, але не міг відкрити землі, хоч про близькість її свідчило безліч морських птахів, які літали довкруг нас… Вочевидь, що на фрегаті «Корнвалліс» помилилися у визначенні місцеположення… якби широта островів Корнвалліс була вірно визначена, то ми повинні б пропливти повз них на такій близькій відстані, що не можна було не побачити їх, якими б вони низькими не були». І далі: «З 26-го по 28-ме ми попливли по паралелі о. Св. Педро 2° від О до W, але його не відкрили; слід гадати, що він або зовсім не існує, або ж знаходиться в іншому місці». (Прим. ред.)