— Очевидно, загинули…
— До речі, ви знаєте, як звуться ці острови? — втрутився в розмову Євмен.
— Тубільці, які кілька днів тому припливали сюди, називали: Бікіні, Кілі, Маджуро, Ронгерік. І ще — Айрік, Арно, Малоелап, — сказав я.
— Все вірно, — погодився Генріх Левкович. — Ми з вами потрапили на східну групу Маршаллового архіпелагу — на острови Радак, атол Малоелап. А ті, хто вам про них сказав, то блукачі, переселенці з Бікіні. Від атомної смерті рятуються.
— Про що я тобі говорив, Васько? — докинув Толстиков.
— Від тубільців ми й довідалися, що на сусідньому острові живуть двоє білих — лап-лап і його підлеглий, каюр. Так хто з вас лап-лап, а хто каюр? — засміявся Уткін.
— Він верховода, — показав я на Гудзоновича.
— Дякую за увагу…
Генріха Левковича, Євмена та тих, хто з ними прибув, — чотирьох тубільців — ми запросили до своєї домівки.
— Непогано влаштувалися! — вигукнув Євмен, уздрівши хижку на дереві.
— На острові безліч щурів, довелося рятуватися.
— І полчища щурів, й ніби спекою обпалене, з іржаво-коричневим відтінком листя, і буйні хащі, а поряд — стовбури вчахлих дерев. Усе точнісінько так, як на острові, з якого ми припливли, — жахливі наслідки радіоактивного забруднення. Пентагонівські варвари занапастили землю, на дочасну смерть прирекли людей! — з гнівом закінчив Уткін.
Друзі привезли кілька кокосових горіхів, навіть гроно бананів. Я сходив на наш город, приніс кілька кореневищ таро. Всі заходилися обідати. По обіді Толстиков запропонував:
— Ви кажете, Генріху Левковичу, що заберете нас із цього острова і, може, незабаром всі ми виїдемо на Батьківщину. Я вважаю: перш ніж залишити цей суходіл, цей гумор, — показав він на рятівне дерево, — необхідно провести загальні збори. Заперечень немає?
— Які збори, Гудзоновичу, навіщо вони здалися? У нас же гості,— озвався я.
— Помовч! — перебив мене лап-лап.
За кілька хвилин під гумором вже лежала величезна дерев'яна колода, яку ми з Євменом прикотили на вимогу Толстикова.
Колода правила за стіл. Сучкувату поверхню, замість скатертини, Гудзонович прикрив лапатими лопухами.
До президії він запросив Генріха Левковича Уткіна і вмостився сам. Євмен і я сіли навпроти, поряд з тубільцями.
Нас, простих смертних — каюрів — з лап-лапами, що всілися в президію, роз'єднувала лише колода.
— Товариші,— хвилюючись, мовив Толстиков. — Згідно з домовленістю та на побажання присутніх збори вважаю відкритими. Форум є,— окинув він поглядом мене, Євмена й принишклих поряд тубільців. — Отже, на порядку денному два питання. Перше: як нам востаннє наловити пальмових крабів; друге: прощання з островом. Поточні справи.
Гудзоновича хлібом не годуй, а дай йому побалакати з трибуни! І він почав. Розповів передісторію того, як ми ловили крабів, згадав навіть своє падіння. Потім перейшов до городництва — ділянки, де росло таро.
— Жили ми тут, товариші, у незвичних умовах, — звітував і доповідав він. — Жили й боролися героїчно. Думаю, після повернення додому не зайве порушити клопотання про нагороду. У мене вже є, правда, кілька медалей.
— Що, за труд? — запитав я.
— Ні, за лекції. Ой, пробачте, за труд, за працю! — зрозумівши, що сказав не те, раптом спохватився. Ошелешені тубільці дивилися на нас з побожністю й подивом — такого вони ще не бачили.
В горлі у нього пересохло. Ніби викинута на берег риба, він пожадливо хапав ротом повітря.
— Може б, того… поставити графин? — підійшовши до Савелія Гудзоновича, пошепки запитав я.
— О горе моє! Де ти на мою голову взявся! — обурився Толстиков, якому я не дав докінчити фразу. — Ну, став, став мерщій! — великодушно дозволив. — Я маю звичку під час промови промочувати горло, — ніби виправдовуючись перед присутніми, додав.
Я поставив перед виступаючим наповнений водою кокосовий черепок.
Прощавай, невідомий острове! Твій берег, твердь твоя врятувала нас від загибелі, втамували спрагу, не дали померти від голоду.
Ми вдячні землі, бо соки її дарують снагу. Соки землі… Їх ніхто й ніколи не має права псувати отрутою. Беручкі, роботящі, веселі, трагічні, вседолаючі, нестримні — ми, люди, вбережемо Землю — колиску Життя.
Так думав я, сидячи в човні під вітрилами. Я думав про моїх товаришів з «Гідролога», кого через нелюдів-лиходіїв поглинула океанська безодня; про боцмана Кузьмича, який ніколи вже не побачить своє карооке сонечко — Юлю. Думав про нещасного Менеуа, Того, Кому Не Таланить, і його вродливу внучку Корділію; про лап-лапа Тереті та інших тубільців з Бікіні й Ронгеріка, що в пошуках притулку змушені скитатися по островах Океанії.
Гнів закипав у серці! Бо тут, куди мої далекі попередники, вітчизняні мореплавці-першопрохідці несли добро і згоду, біснуваті палії війни сьогодні посіяли смерть.
Смерть війнула й над нами, учасниками експедиції, що так трагічно скінчилася…
Ми пливли в човні, а над головою у височині з тривожним криком кружляли й кружляли, як сніг, білокрилі чайки.
На цьому уриваються морські нотатки матроса Василя Петровича Гайового, які випадково потрапили мені до рук.
Автор
ТИХООКЕАНСЬКІ ОПОВІДІ
Там, де захлюпала спека,
Ніби обніжок — екватор,
Ліг борозною далеко
«Витязя» слід смугуватий…
А як прокинеться вітер,
Крилами люто ударить,
Залопотять понад світом
З якоря зірвані хмари.
Від буревійного шалу
Дітися, хлопці, куди нам?
Море і небо змішало
Вихором тим воєдино.
Штормом стривожена тиша
Над кораблем розкололась…
Рідний, за все наймиліший,
Здалеку вчувся нам голос.
Піснею з тихого гаю,
Шепотом ніжним колосся, —
Ніби дітей то гукає,
Жде — не діждеться матуся.
Земле — життя наше, доле!
Шквал шаленіє двобою,
Та не схитнеться ніколи
Той, хто багатий тобою…
«Тиша, стривожена штормом»
ПОЯС ОРІОНА
Поривчастий вітер одноманітними настирливими рухами розсотав, а потім і зовсім порвав зроблені з тонкої конопляної пряжі відтяжки, що ними до палуби кріпляться наші брезентові намети. Вночі, коли я змінився з вахти і йшов горішньою палубою, брезентові полотнища наметів тріпотіли над «Витязем», немов крила велетенських птахів. Здавалося, корабель летить і в мене за плечима теж виростають крила.
Десь позаду лишилися Центральні Полінезійські Споради, їхня насичена вологою спека, безмежжя екваторіальних вод.
Пливемо, але куди ж нам пливти? —
Попливемо на північ, під Пояс Оріона.
Так співається в старовинній полінезійській пісні.
Ми прямуємо на північ, до Гавайїв, куди ходу не більше трьох діб, і над кораблем увесь час палає золотий Оріон. У подувах північно-східного пасату вже відчувається ледь вловима, така жадана прохолода. Але землі не видно; за підрахунками штурмана, до Гавайських островів «Витязь» має підійти післязавтра опівдні. Проте близькість землі відчувається: по лісових духмяних пахощах, які приніс вітер; по обважнілих хмарах, що клубочаться ген удалині, заступаючи собою півнеба. Нарешті, з'явилися чайки та фаетони — перші вісники недалеких берегів.
Сьогодні уранці, коли зайнявся світанок і я мав ставати до керма, на північному сході з океанської безодні виткнулися гористі суходоли. Гавайї… Які вони зблизька? В уяві поставали різні картини. Але матросові ніколи мріяти. Життя на кораблі підпорядковане нелегкому обов'язку служби. Матросам, отже, ніколи і вгору глянути.