Обабіч мелькали зарості квітучої плумерії, хібіскуса, сади, в яких росли духмяні квіти; назустріч вибігали тінисті кокосові гаї, з-за дерев виглядали чепурні вілли. Лилася музика, у брижах прибою сміялося море, а Оля згадувала і розповідала про інше…
Волинь. Замріяні озера; тихе село; між левад — дзюркотлива річка. Край села під горою — їхня хата. Голубий вечір.
Ой зійди, зійди, ясен місяцю…
І ось уже над стріхою, з причілка — ну, точнісінько, як співається в пісні! — золотим млиновим колом викочується місяць. Він такий ясний, що білопінна кипінь садів ураз, ніби повінь, заливає все село, і пагорби, й левади. Місяць підводиться вище й вище, у безмежну глибочінь синього неба. Сповнивши землю огнисто-ласкавим світлом, там, у високості, зависає.
Велика сім'я у Степюків: діти — одне дрібніше від одного, а живуть у добрі та злагоді. Земля-матінка годує, бо вони, волиняни, леліють кожен колосок. З діда-прадіда вросли у неї, у землю ту. Оля пригадує, як бабуся любила повторювати приповідку: «Хто від рідної землі одірветься, тому тяжко дихнеться». Значення тих слів збагнула вона набагато пізніше.
Так і підростали діти. З забуття інколи виринає: вона, Оля, разом з подружками, такими ж, як і сама, щебетухами, купальської ночі на тихе озеро пускає вінки. Мала, а знає вже — від дорослих наслухалась, — вінок, кинутий у воду, віщує щастя або лиху долю. Усе залежить від того, до якого берега приб'ється. Її вінки завжди прибивало до берега, де стояла, синьооко зоріючи на світ, присадкувата хатина — батьківське гніздо. Збулося б те віщування, була б Оля найщасливішою. Але… Фашисти увірвалися на її землю, в село, де жила. Повантажили людей, як худобу, в товарні вагони та й повезли в чужу сторону. Була серед полонянок і Оля… Вона пригадує, як мордатий, рудий фашистський солдат силоміць заштовхував її до вагона, а вона зубами вп'ялася йому в руку. Мордань розмахнувся — обличчя закривавилось.
Їх спочатку привезли у Бухенвальд. У тому фашистському пеклі був одмежований від решти бараків «малий», дитячий табір з малолітніми поляками та вихідцями із Західної України; їх теж готували до знищення. Але спершу в дітей брали кров…
Шприц, уп'явшись в тіло, висмоктав кров до краплиночки, перед очима попливли темні кола. Стало легко-легко. Дівчинка знала, що попереду смерть, і, заплющивши очі, лежала на твердих нарах — ждала. На мить згадалася мама. Рідна хата… озеро… вінки, кинуті колись у ніч на Івана Купала… вони попливли перед нею в присмерках вечора.
Як сталося, що її тоді не знищили, Оля не може збагнути досі. У неї не раз викачували кров. А потім її з Бухенвальда перевели в інший концтабір. Далі — до міста Кобург…
Після війни волинянка, як і тисячі інших її земляків, по-чужому, не зрозумілому їй велінню стала мов перекотиполе, опинилася за океаном. Канада, згодом Каліфорнія, а тоді…
— От і приїхали! — мовила Оля, зупиняючи машину біля хижі, що стояла осторонь шляху, в гущавині тропічної зелені.
Ми вийшли з машини. Назустріч вибігли дівчатка: малеча й більші, аж до стрункої дівчини років дванадцяти, — Ольжині діти.
— Мамочко, вони приїхали! — навперебій вигукували. І, надівши нам вінки, голосно й піднесено защебетали по-українськи.
— Ласкаво просимо до хати! Ми на вас чекали.
Я вже надивився на Гавайях осель тамтешніх американців. На жодну з них не було схоже помешкання Ольги. Власне, зовні це був європейський будинок. Біля нього лежали стулки величезних океанських молюсків — тридакн. Такі стулки біля хат я бачив на Самоа. У кого їх більше, той, значить, і заможніший. Обабіч доріжки, що вела до порога хатини, лежали ті перламутрові сліпучо-білі пелюстки… Перехопивши мій зацікавлений погляд, Оля пояснила:
— То — на щастя, хоч, правда, воно нас давно покинуло.
Будинок стояв посеред смарагдової галявини на невисокому, овальної форми, фундаменті. Довкруг овала, за півметра один від одного, — стовпи, які підпирають широкий легкий дах, між ними гарно вигаптувані циновки — замість вікон та дверей.
Ми переступили поріг. Угорі, впродовж стін, кількома рядами висіли довгі разки барвистого намиста. Таке намисто по всій Океанії виготовляють з маленьких, завбільшки з ніготь, черепашок каурі. Воно — невід'ємна частина туалету тамтешніх красунь. На деяких островах таке намисто використовують і як гроші. Внизу під стінами вирізьблені з дерева фігурки богів та ідолів. Серед них майже метрове погруддя бога сонця Тікі. Меблів у хижці не було. На долівці лежали легкі, в строкатих візерунках, панданусові циновки. Оля запросила, і ми сіли. Спостерігаючи, як її старша донька, що звалася Лейнані (це означає гарна квітка), всілася, схрестивши ноги, ми теж заходилися вмощуватись по-турецьки. Нам дали пухнасті віяла з пір'я тропічних птахів. Похитуючи їх, створюєш приємну прохолоду.
Оля — гостинна господиня. Вона метушилася, накриваючи на «стіл». На циновці стояли якісь дивні тарілки; місткі, мов черпаки, дерев'яні кухлі. Ні виделок ані ножів. Страви — острівна екзотика: те саме, що ми бачили на Вайкікі,— пої, підсмажений, в соусі, батат, різні сорти бананів, запахуща диня — папайя, ананаси.
— А це аку, — мовила Ольга, виймаючи з холодильника тарілку, на якій лежали дрібно порізані кусочки риби. — Улюблена страва мого чоловіка. Він їсть аку сирою. Ще смачніша риба агі, та її на Гавайях не завжди дістанеш… Коли захочете, покуштуєте й ви, тільки треба вмокати у соєвий соус або в гірчицю. — І вона знову пішла поратися в другу «кімнату» — кухню.
Ми сиділи, очікуючи незвичного для нас частування. Лейнані не давала нудьгувати. Вона взяла невеличку мандоліну — укулеле. Вдарила по струнах, і полилася чарівна музика, в яку срібним струмочком влився голосок. Пісня була про море, про те, як хвилі танцюють хулу-хулу, коли налітає вітер, про далекі острови в океані.
О Самоа моє казкове…
Твої затоки і гаї,—
тонко виводила дівчинка.
Слухаючи пісню, ми ніби й самі полинули на далекий, омитий крутою хвилею, обцілований сонцем острів.
Цю пісню змінила інша — наша, українська. Потім дві сестрички — Кайолані та Пемела — почали танцювати. І поки Оля господарювала, ми слухали імпровізований концерт маленьких полінезійок.
— На Україні,— сказала Пемела, — у нас бабуня. Мама про неї часто розповідає. Згадує і плаче. Ми всі мріємо туди поїхати.
А тоді взяла аркушик паперу, схилилася над ним і довго щось малювала.
— Ось, візьми. На пам'ять, — закінчивши, подала.
На малюнку дівчинка, притиснувши руку до серця, як зорю, тримала квітку. Внизу підпис: «Це тобі від мене — від Пемі».
На порозі з'явився високий кремезний мужчина.
— Ола! — привітавшись, гукнув він. — Ола! З кухні вийшла наша землячка.
— Знайомтеся, — сказала. — Мій чоловік — Салуа.
Слухаючи Олю та її чоловіка — полінезійського короля Салуа, — я й згадав Канаду. І ще — Самоа… Пам'ятаю, з пінявих хвиль, що довгими валами котилися назустріч «Витязю», вирізьбилась смуга суходолу. Ніби виринула з океанського безмежжя й безодні. Спочатку розпливчасто — тьмяним окрайцем забовваніла біля самісінької води. Обриси ставали дедалі чіткіші. Крізь пелену туману вже вгадувалися схили порослих тропічною гущавиною гір. Самих вершин не було видно — їх окутали хмари.
Ми пливли із заходу, від островів Санта-Крус, курсом дев'яносто градусів, тобто прямісінько на схід. Опівдні зайшли в протоку Аполіма, яка розділяє два самоанські острови — Уполу та Савайї. Перетнувши 180-градусний меридіан — меридіан зміни дат, за яким відразу й лежить Самоа, два дні жили одним і тим же числом.
За кілька миль од нас зеленіли гори Самоа — чарівні острови. Так думав я. Так твердить і Салуа.
Голубі широкі лагуни вклинилися в спадистий берег, перед яким у морі, мов дозорці, стали стрімкі скелі — природний бар'єр, об який, налітаючи, розбиваються хвилі. За довгі тисячоліття вилизують у базальтових вивітрених скелях наскрізні отвори, крізь які глухими гарматними пострілами виривається вода. Багатометровим «стовпом» здіймається вона вгору, розпорошуючись на міріади крапель, і падає, осипаючи все довкола іскристо-білим палахкотінням.