— Не помішаю? — розгладжуючи промоклі вуса, звернувся до мене лагідний дідусь.
— Будь ласка, ставайте, — і я поступився місцем.
— Провів його, — зітхнув старий, — і не знаю, чи побачу коли-небудь ще. Хворію я…
На віях у нього затремтіли золотаві краплини…
Сидір Трохимович Вовк — так його звали, — виявляється, проводив свого племінника, офіцера, який приїздив до нього в гості з Німеччини.
— Німеччина, Німеччина, — з гіркотою промовив він. — Гітлерівці спалили наше Підгайне. Воно — отутечки, зразу за Носівкою, — показав він рукою в бік степів.
Серед інших пасажирів з поїзда зійшло кілька моряків.
Притиснувшись один до одного, вони стояли під високим осокором, за кілька кроків від мене й дідуся.
Сидір Трохимович раз у раз поглядав у їхній бік. Врешті не втримався, запитав:
— Що, землячки, на побивку до рідної хати?
— Атож, — весело відповіли хлопці.
— Край чернігівський здавна дає флоту поповнення, — якось піднесено й гордо мовив старий хлібороб.
Та й було чого пишатися! З самої Носівки, як я дізнався, ще в революцію на море пішло чимало степовиків. А молодший брат Сидора Трохимовича, Сергій Вовк, служив на крейсері «Варяг».
— Якщо вас цікавить ця історія, то приїздіть у Підгайне, — побачивши, що я зацікавився, сказав він.
Скористатися запрошенням. не довелося — на роки заманили мене морські дороги. На «Витязі» пройшов я й ті місця, де бував «Варяг». А в Нагасакі бачив могилу, в якій лежать відважні краяни. На морському кладовищі Владивостока теж спочивають хлопці з «Варяга». До речі, двоє з них — з України: волинянин М. Островський та полтавець Д. Кочубей.
Через кілька років, коли я повернувся з плавання, Сидора Трохимовича вже не було. Завітав я в Підгайне до його племінниці, Олександри Митрофанівни. Сергій Трохимович Вовк, який помер зовсім молодим, — її дядько.
В хаті на стіні збільшена фотокартка юнака в безкозирці. Вгорі, над обводом — якірець, на стрічці напис: «Варягъ». Відкрите, з охайними вусиками, обличчя, мрійливий, трохи печальний погляд карих очей.
Це — Сергій Вовк, кочегар з «Варяга». Оббита міддю матроська скринька, що стоїть внизу, на покутті, належала йому.
Олександра Митрофанівна відчиняє кришку, з побожністю дістає дорогоцінні, з далекої-далекої пори речі. Правда, їх залишилося зовсім мало: останні стрічки, теж з написом «Варягъ», які дівчатка, бавлячись, заплітали в коси, згоріли в підпаленій фашистами батьківській хаті. Олександра Митрофанівна живе у новій, збудованій уже по війні.
Підгайне засноване вже після революції — родина Вовків, яка по-вуличному звалася Турбою, мешкала колись в селі Носівка. Отож і варяжець Сергій — з Носівки.
До призову на військову службу він працював слюсарем у київському вагонному депо. Після революційних подій, далеких морських походів та поневіряння на чужині повернувся до Києва, на колишнє місце роботи, вибився в «начальство» — став оглядачем вагонів.
З давніх-давен чимало хлопців-українців потрапляло на флот. Голуба стихія входила в їхнє життя. І це, на перший погляд, дивно, хоч ніякого дива тут немає: степ і море — брати. У їхній суворості й ніжності багато спільного.
Носівка та довколишні села колишнього Ніжинського повіту — одна з таких колисок степовиків-матросів. Та й сам Ніжин дав людству славетного командира вітрильника «Нева» Юрія Лисянського.
Сергійко Вовк ще був малий, а його односельці вже служили на флоті: Сергій Олександрович, з сусіднього села Макіївки, плавав на крейсері «Дмитрий Донской», брав участь в Цусімському бою; Олексій Третяков — на крейсері «Диана».
Матроси з Ніжинського повіту першими включилися і в революційні події. Наум Точений з Вертіївки в буремному тисяча дев'ятсот сімнадцятому очолив штурмову групу матросів. Іван Павленко з Носівки теж ходив на штурм Зимового палацу. Його земляк, матрос Микола Броварець із революційної Балтики, в рідному селі встановлював Радянську владу, за що вороги розітнули груди й вирвали серце, молодшому ж братові відрубали голову.
Нарешті і Сергію Вовку, кремезному, дужому, простелилася дорога. З глухого українського села він потрапив на прохідний двір імперії — Балтику.
Дарма, що закінчив лише три класи церковноприходської школи, його, красеня, взяли на імператорську яхту «Штандарт».
Він став машиністом, лагідну хату під солом'яною стріхою поміняв на душогубку — металеве черево корабля.
Через кілька років Сергій Вовк опинився на крейсері «Варяг».
Час безжально стирає неповторні ознаки подій. Поринувши уявою в минуле, можна «домалювати» й воскресити навічно втрачене й відгомоніле. Та все ж єдино точне слово про минулі дні — за їхніми свідками й учасниками.
Скажу лише, що яхта «Штандарт» була призначена для розваг — морських прогулянок царської сім'ї. «Варяг» — всіма знаний крейсер.
«3 години 30 хвилин. Вся команда покинула крейсер. Старший і трюмний механіки з господарями відсіків одчинили клапани й кінгстони… О 6 годині 10 хвилин «Варяг» занурився у воду», — так записано у «вахтовому журналі № 667 крейсера 1-го рангу «Варяг» з 1 січня 1904 р. по 9 лютого 1904 р.» — історичному документі, який зберігається в морському архіві Ленінграда.
«Варяг» не здався!
А невдовзі японці підняли його з глибини чемульпського рейду.
Минуло довгих дванадцять років — крейсер знову став нашим. Через моря-океани дороги його лягли на захід.
Про все це оповів у щоденнику, який вцілів з тієї далекої пори, наш земляк.
Сторінки із записника Сергія Вовка
«Отже, з цього дня мене почали навчати військовій службі. Я не в змозі вам описати той гніт і страждання, що їх витримує кожен новобранець, поки прийме присягу. Це зрозуміє лише той, хто сам був на військовій службі.
Я кілька разів думав: невже не можна як-небудь утекти з цієї каторги! Але як втечеш! Нас до присяги з роти нікуди не випускали.
Першого травня вся команда, призначена на «Штандарт», здала скриньки в цейхгауз. З музикою нас провели на яхту «Штандарт». Так що берегова служба закінчилася, почалася морська. Але вона виявилась ще важчою, ніж берегова.
Коли ми прийшли на яхту, кожному дали свій номер, що замінив прізвище. У мене був 235 номер, й мене призначили в машинну команду.
Вгорі ліжка підвішені щільно. Лежали і на палубі, і на рундуках, так що й пройти неможливо. Приміщення дуже низьке, вночі від скопичення матросів занадто жарко.
Вахту нести доводилося дуже часто, спали через три ночі на четверту. Вночі стоїш на вахті, а вдень працюєш, так ніколи вільним і не буваєш.
Горішню палубу прибирати починають з шостої до дев'ятої години. Миють, чистять мідь, обтирають поліровку й нікіліровку. Будять команду о п'ятій годині ранку. До шостої вмиваються, снідають, а далі беруться до праці.
Ходять чутки, що Японія повертає Росії кілька бойових суден, які були в японську війну потоплені. Тепер ці судна Японія дістала з моря, відремонтувала й передає їх Росії.
Ось один із кораблів — «Варяг», призначений для нашого екіпажу; тому-то й заходилися набирати команду. Я все це рознюхав, вирішив, що б там не було, потрапити на крейсер «Варяг».
П'ятого березня тисяча дев'ятсот шістнадцятого року призначено від'їзд із Петрограда у Владивосток. Нас, матросів, їде двісті чоловік.
Двадцять четвертого прибули у Владивосток. Забрали свої речі й сіли на буксир, який нас уже чекав. Буксир перевіз нас на крейсер «Варяг», про який ми тільки й говорили всю дорогу.
Крейсер стояв у гавані на якорі. З рук японців ми його одержали в поганому стані. На ньому навіть не було лазні й умивальників. Довелося обладнувати крейсер на власний смак. Машина потрощена. Все неполагоджено. Працювали день і ніч.
Вісімнадцятого червня о другій годині десять хвилин знялися з якоря, пішли за кордон. З нами вирушив панцирник «Чесма», а наш третій товариш, «Пересвет», залишився у Владивостоці.