бі, все повертає назад — нові очі, і новий галас, і нові удари пуг, і нове заціпеніння, і нове зло, й усе це вимагає для себе власного місця й нещадно тіснить і пригнічує решту, воднораз якось химерно і незвичайно із нею переплітаючись. Химерним і незвичайним, як і перев’язь усіх цих речей, став і сам час; окремі його відтинки вже не хочуть один з одним поєднуватись: ще ніколи теперішність не була так різко відмежована від минулости; глибока, непідвладна ніяким місткам безодня зробила теперішність чимось самодостатнім, невблаганно відділивши її від минулости, від цієї морської подорожі й від усього, що до неї було, відітнувши її від усього попереднього життя, хоч сам він, ледь погойдуючись у паланкіні, з певністю не сказав би, чи ця подорож уже завершилась і чи вони справді дісталися берега. Він поглядав понад морем голів, він плив понад морем голів, омитий людським припливом, щоправда, поки що краєм цього припливу, бо всі спроби рабів-носіїв подолати опір його розбурханих хвиль наразі зазнавали невдачі. Тут, де причалили всі супровідні судна, поліційні порядки були не такі суворі, як там, де зустрічали Авґуста, і коли декотрим спритним пасажирам із їхнього судна ще й пощастило протиснутись наперед і приєднатися до врочистої процесії, що утворилася потойбіч загороди і мала доправити Цезаря до самого міста, а потім і до палацу, то носіям, певна річ, туди було зась; імператорський челядник, приставлений до його невеличкого ескорту для супроводу і, сказати б, для охорони, був надто старий, надто гладкий, надто м’якотілий і, либонь, надто м’якосердий, щоб зважитись і прорватися силоміць, він був безвладний, і йому, чоловіку безвладному, тільки й лишалося, що нарікати на поліцію, яка допустила, мовляв, оце зборище злидарів і не забезпечила йому належного прикриття, тож вони разом із натовпом зрештою почали посуватися майданом то вперед, то назад, без мети, час від часу, зусібіч затиснені, навіть спиняючись, а потому їх знову гнало то в один бік, то в інший, то носило колами. Несподіваною і єдиною втіхою було те, що вслід за паланкіном ішов хлопчик, так ніби він звідкілясь довідався — от дивина! — яка важлива та скринька із манускриптом, і тепер пильнував, щоб її носії постійно трималися як можна ближче до паланкіна, а сам, із плащем, перекинутим через плече, не давав відтіснити себе ні на крок, весь час ішов поруч, іноді шанобливо й весело поглядаючи вгору на нього своїми прозористо-ясними очима. З усіх вуличок, з боку довгих вервечок будинків в обличчя пашіло виснажливим варом, він котився широкими хвилями й усе ж залишавсь нерухомим, хоч його раз у раз і розтинав своїм гуком і криками, шумом і гамом, своїм диханням непогамовний звір-натовп; подих води, подих дерев і трави, подих міста — суцільний важкий чад життя, затисненого поміж тесаних кам’яних брил, чад його просякнутої гниллю позірної життєвости; гумус буття, який переходить у тлін і неосяжними масами здіймається із перегрітих кам’яних колодязів, здіймається до холоднокам’яних зір, якими вже почало всіватися, прибираючи м’якої чорноти, ще невисоке небесне склепіння. Із недосяжних глибин проростає життя, пробиваючись крізь каміння, вмираючи вже на цьому шляху, вмираючи, гниючи, холонучи, ще не діставшись нагору, і, ще не діставшись нагору, щезаючи; але з недосяжних висот спадає кам’яна прохолода незмінности, спадає, сяючи темінню і впокорює все своїм доторком, і сама застигає на камінь далеких глибин, камінь повсюди, вгорі й унизу, так ніби це — остаточна реальність поцейбічного світу… І поміж двох цих зустрічних потоків, поміж ніччю і антиніччю, розпеченою до червоного внизу і ясно осяяною вгорі, в цій подвійній нічній стихії він плив у своїм паланкіні, немовби у барці, що пірнає у гребені хвиль стихії рослинно-тваринної, злітає на крилах незмінної прохолоди, лине вперед, до морів таких невідомих і таких загадкових, що було це немовби повернення; бо повивав їх туман — ті хвилі, що котились одна за одною, ті широкі простори, що їх поорало перо його, простори пам’яті, простори морів; йому в них ніщо так і не відкрилось, зосталася тільки загадка, й прослалось минуле загадкою від одного берега до другого, прослалось аж до сьогодення, тож і в ядучім чаду смолоскипів, і в гнітючій духоті міста, і у тваринно-диких, темнодишних випарах тіл людських, посеред майдану і посеред його безвісти він ненастанно і непомильно відчував запах моря і величну його непроминущість. Позаду лишилися судна, дивовижні оті птахи безвісти, з яких долинали іще команди, потім рвучко зарипів дерев’яний коловорот, відтак низьким басом озвались литаври, і їхній звук пролунав, мов останнє відлуння світила, що, день завершивши, пірнуло у море, а там, далі — вітер роздольний моря, його неспокій, увінчаний мільйонами білих маленьких корон, Посейдонова усмішка, всякчас обернутися ладна на розкотистий сміх, коли бог поганяє коней своїх, а за морем, воднораз його обступаючи, — омиті водами землі, всі ті землі, які він сходив, які обійшов по їхнім камінню, по гумусі їхнім, обійшов, прилучаючись до життя рослин, тварин і людей, уплетений в їхнє життя, безпорадний перед огро-мом безвісти, нездатний із нею впоратись, уплетений і вплутаний у цілу низку подій і речей, вплетено-вплутаний у ті землі і їхні міста; як глибоко кануло все це в минуле і яке, однак, все це близьке — речі, землі, міста; як далеко вони позаду і воднораз ось тут, довкола, в ньому самому, якими рідними вони йому стали, ці осяяні сонцем і огорнені тінню, гамірні вдень і тихі вночі, знайомі і загадкові, Атени й Мантуя, Неаполь, Кремона, Медіолан і Брундизій… О, і Анди також!.. І все це сюди перенеслося, все це тут, у шумовинні вогнів на припортовім майдані, все це дихає бездиханним духом, мовкне від незбагненних криків, поєднане в одній-єдиній єдності, в якій далина враз стає близькістю, близькість — далиною, і він, хто серед цього шаленства невагомо пливе над майданом, враз обернувся на сторожку невагомість; цей гемонський чад перед очима й у свідомості спонукав його усвідомити власне життя, усвідомити два ті зустрічні потоки ночі, що несли його все життя, ночі, в якій перетинаються минуле й майбутнє; він усвідомив це тут, де вони перетнулися, в цій вогнями охопленій, вогнями залитій теперішності цього майдану на березі моря, поміж минулістю і майбуттям, поміж морем і суходолом; ось він і сам посеред цього майдану, так ніби волею долі хтось переніс і лишив його тут, посеред буття його власного, тут, де перетнулись світи його, посеред його власного світу. Однак був це лишень припортовий майдан Брундизія.