Та навіть якби цей майдан був посеред цілого світу, то лишатися тут не варто було б і поготів; щодалі більше і більше людей сунуло з довколишніх вуличок і провулків, гирла яких прикрашали врочисто-вогненні заклики й гасла, і рабів-носіїв знов чимраз дужче відтісняли від середини майдану, тож тепер дістатися звідси до вояцьких шпалер і наздогнати процесію Авґуста, що під звуки фанфар тим часом рушила, взагалі не було вже надії. Шум і гам наростав, адже цю музику можна було лише перекричати, перегорлати, пересвистіти, а разом з чимдалі гучнішим шумом і гамом наростала і безцеремонність та грубість, з якими ці люди тиснули і штовхали одне одного у товкотнечі, що ставало для декого мало не самоціллю й розвагою; та, попри свавілля це, складалося враження, немовби та легкість, природність сторожкої невагомости, що тримала в напрузі його самого, передалася й усьому майдану, немовби до одного освітлення, видимого, додалося іще одне, невидиме, й, нічого не змінюючи в його яскравих спалахах, що їх поглинали одразу тіні, все ж таки, схоже, ще дужче його поглибило і воднораз відкрило, однак, і другий, навіч видимий буттєвий зв’язок речей одна з одною — далекий, подібний до сну наяву буттєвий зв’язок, що ховається в будь-якій близькості, навіть у зовсім близькій, безпосередній, відчутній на дотик. І, ніби на доказ цієї далекої, ледве вловимої природности того зв’язку, того другого, на чолі ескорту зненацька з’явився хлопчик; ніхто й не помітив, коли він там опинився; легко, мов граючись, хлопчик розмахував смолоскипом — він його вихопив, певно, з руки першого стрічного — й, орудуючи ним, як мечем, прокладав собі шлях крізь натовп.
— Дорогу Верґілію! — весело викрикував хлопчик просто в обличчя людям. — Дайте дорогу своєму поетові!
І люди — чи то лиш тому, що в паланкіні несли вочевидь одного з наближених до самого Цезаря, чи то гарячковий блиск в очах цього недужого з потемнілим жовтявим обличчям викликав у них неабиякий страх, — люди таки й розступалися, отож завдяки саме цьому малому проводиреві натовп узагалі звернув на них увагу, і вони, хоч і поволі, посувались вперед. Місцями траплялися, звісно, й такі гущі, проти яких безсилою виявлялася і пустотлива незворушність юного підлабузника, і його невгамовний смолоскип; на такі стовписька не діяв навіть моторошний вигляд недужого чоловіка, навпаки, спершу звичайні спроби уникнути цього моторошного видовища, байдуже відвести від нього погляд згодом щоразу оберталися на досить відверте невдоволення, що виливалося в часом несміливе, часом агресивне бубоніння, а то й викликало мало не загрозливий настрій юрби, і його недоброзичливо-влучним слівцем виказав один загалом добродушний жартівник, який вигукнув:
— Ти диви — чародій! Цезарів чародій!