«Проси допомоги у нього», — сказав раб.
Повернулося дихання, і в ньому прохання пролунало саме, без зусиль і страждань, він навіть не встиг подумати:
— Прийди… до мене прийди…
Що це — мить присуду? Хто його винесе? Чи присуд уже оголошено? Де оголошено? Чи пролунає він голосно й чи почують його? Чи постане він діянням? Коли, о коли ж? Присуд, що відділяє добро від зла, відділяє вину від невинности, присуд, що ім’я виголошує й називає ім’ям невинного, закону справдешня істина, єдина й остання істина… О, присуд уже оголошено, і дочекатись лишилося тільки його виконання.
Не ставалось нічого — не відбувалося діяння, не чувся і голос; але щось таки сталося, хоч осягнути це глуздом було дуже важко, бо явились посланці — звідти, куди докотився вже поклик; вони наближалися верхи на конях повітрям, і не чути було ні форкання коней, ні стуку копит; наближались вони, мов луна чи її оповісники, наближались повільно-повільно й чимдалі повільніше — так, що здавалося, ніби ніколи уже й не доїдуть. Та вони, не прибувши, все одно прибували.
Потому над ложем схилилося добре, округле обличчя — щоправда, геть невиразне усе ще, крізь каламутні шибки його ледве можна було розгледіти, — і голос, далекий-далекий, також ледве чутний, промовив:
— Чим помогти тобі? Дати ще пити?
— Хто прислав тебе, Плотію?
— Прислав?.. Що ж, якщо ти волієш це так називати, тоді… наша дружба.
Ні, Плотій не був тим посланцем; можливо, він був посланець посланця, а може, ще й дальшою ланкою у ланцюгу. І справа також не в тому, що Плотій подасть йому пити чи ще щось, хоч як невимовно приємно було б оце зробити ще кілька цілющих ковтків… Не зникав, ні, не зникав присмак крови у роті. І все ж таки там, де ланцюг починається, стоїть той, хто послав сюди Плотія, той, хто шле спраглому воду; не прибуваючи навіть, він все одно прибував.
«Попий, якщо так мучить спрага, — сказав раб, — вода б’є з-під землі, і земним іще буде служіння, яке ти вже завершуєш».
У грудях нестримно і гаряче щось затрепетало, і він, попри нестримний, тривожний цей трепет, аж ніби зрадів, бо то було серце — то було серце, яке й далі ще билося, так, воно билось, і навіть можна було бодай ще одну спробу зробити, щоб його вгамувати, щоб воно, вгамувавшися, стало битись рівніше, спокійніше; і він, майже певний уже у майбутній яскравій — останній — своїй перемозі, промовив:
— Угамувати заради обов’язку… ще раз… задля земного обов’язку…
— У тебе тепер — один лиш обов’язок: угамувати самого себе; інших обов’язків у тебе наразі немає.
— «Енеїда»…
— Саме вона знов і стане тобі за обов’язок, коли ти цілком одужаєш… А доти поема побуде в надійних руках — у Авґуста, і ти забереш її згодом у повній-повнісінькій цілості.
Було важко повірити, що Авґуст аж так надійно збереже «Енеїду» під убогим отим своїм ложем, де йому, завчасу постарілому, лежати судилося голим і немічним, та й самі слова Плотія, загалом зрозумілі, лунали, усе ще немовби чужі, лунали усе ще неприродно і глухо, хоча каламуть на шибках почала вже розходитись, танути. Ніде нема злагоди. Немає її у земних людських діяннях. Нема злагоди і в «Енеїді».
— Не міняти там жодного слова…
Цього разу озвався вже Луцій — він зрозумів, про що йдеться, відразу:
— Ніхто і не зважиться доторкнутися до манускрипту Верґілія, а виправляти що-небудь у ньому — і поготів. Не кажу вже про те, що Авґуст нікому й ніколи цього не дозволить!
— Цезар нічого не вдіє, він не зможе нічого обстояти.
— А що він повинен обстояти? Нічого не треба обстоювати; не мороч собі голову.
Те, що він оце чув, усе ще була якась незнайома мова, мова чужого народу, що в нього ти опинився в гостині, цю мову ще можна сяк-так зрозуміти, але рідну забуто вже або ще не вивчено, і слова Авґуста, попри убогий, обшарпаний вигляд його, були куди ближчі й рідніші.
Плотій простяг йому кухля:
— На ось, Верґілію.
— Зараз… тільки подайте подушку, іще одну.
Серце трепече; щоб його вгамувати, треба лягти або сісти якось інакше.
Раб миттю підскочив з кількома подушками в руках, дбайливо підклав їх під спину, нагадавши на вухо: «Час квапить».
Дзюркотів водограй у стіні. Звідкілясь ледь відчутно повіяло застояним духом вологої глини; до нього домішувавсь легкий, свіжий глиняний запах уже після випалу — запах земних горшків; недужі легені привільно вдихали цей запах і відчували полегкість. Хурчав десь гончарський круг, звук був високий і рівний, навіть із посвистом, згодом він став притихати, коливатися і завмирати, поки нарешті зійшов нанівець.